Розвиток творчих здібностей у дітей дошкільного віку

Людська творчість, про яку пише Бердяєв, має здебільшого художній характер. Саме в художній творчості найкраще розкривається сутність творчого акту. Художнім звичайно, називають творчий елемент усіх сферах активності духу – буде це наука, філософія, суспільне життя, мораль. І сам Творець світу виступає великим художником. Цей вид творчої діяльності людини перемагає тяжкість «світу цього» [4; с. 237].

У художній творчості, вважає Бердяєв, видно трагізм усякої творчості  – невідповідність між задумом  та його здійсненням. Таку найбільш яскраву  невдачу, трагізм творчості виявляє  епоха Відродження, і це при тому, що у світі ніколи ще не було такого зосередження талантів, геніїв, як у  цю епоху [4; с. 253].

Досить доцільно було б  проаналізувати розвиток західної психології творчості, її концептуальні засади та практичні методи констатуючих досліджень творчості. Для цього потрібно зробити  аналіз її продуктів.

К. Гілхулі, підсумовуючи проведений огляд, вважає, що продукти творчості  – чи то поезія, чи наукові здобутки, образотворчі зразки, авангарді технології – усі мають спільні риси: якісну новизну та достатній вміст відомого, аби бути зрозумілим і визнаними [48; с. 62].

 Спроба встановити  наявність новизни в рішеннях  як критерій якісного мислення  знайшла відображення в лабораторних  експериментах В. Голдінга. Він пропонував великій кількості досліджуваних вдосконалити таку просту й знайому річ, як дверну ручку. Новизна та оригінальність виявилася у варіантах, що зустрічалися найчастіше [37; с. 95].

Проте експеримент, хоча і  дав кількісні результати, так  і не пролив світла на досліджуване явище. Очевидно, що так досліджувати творчість не зовсім коректно. По-перше, справжні творці ставлять перед собою проблему самостійно, причому в тій галузі, яка їх цікавить найбільше. По-друге, баланс між новим і знайомим має різне значення і викликає різне ставлення в науковій та мистецькій галузях.

Наукові винаходи дістають визначення, якщо вони покривають більше об‘єктів, і при цьому вимагають  меншого споживання ресурсів. Якщо мова йде про суто теоретичне відкриття, то з його допомогою пояснюється багато явищ, які не могли бути поясненими раніше, або викликали сумніви та суперечки. Значно складніше з творами мистецтва, які оцінюються з позиції індивідуального досвіду, естетичних смаків, освіти, особистісної динамічності.

Навряд чи можна погодитись із тим, що творчість – це лише те, що дає нові корисні продукти. Деякі представники західної психології розглядають творчий процес як сукупність та послідовність мислительних операцій. На озброєння береться ідея, що творчий акт являє собою величезну кількість дрібних дій пізнавальної системи, яка має звичайні обмеження уривчастості, в‘язкості та часом, неможливості дістати інформацію з довготривалої пам‘яті. Операціональне пояснення феномену творчості дають біхевіористи, асоціоністи і представники інформаційної теорії інтелекту. При цьому будь-яка тлумачення творчості з точки зору надприродного походження, як-то «покликання духу», «божественного натхнення», тощо відкидається.

Звернемося до визначення творчості, що відрізняються від вищезгаданих . Так, Альберт (70 – ті роки) [48; с. 64] у своїх дослідженнях прийшов до висновку, що творчими є індивідууми, які дуже тривалого часу (більшу частину свого життя) являли світу якісно нові та значущі продукти своєї праці. За рідким виключенням (Леонардо да Вінчі) більшість «креативів» демонстрували свої геніальні досягнення в одній конкретній сфері. В тій сфері вони поєднували високу кількісну продуктивність з особливою якістю (Пікассо), що забезпечувала усіх та упізнаваність авторського стилю. Та це класики. А в реальному житті для того, щоб стати відомим, навіть якщо ти талант: в тебе є неповторний стиль, ти маєш бути спроможним «присунути свою продукцію в маси», переконати достатню кількість тих, хто контролює мас-медіа, що ця продукція варта бути представленою більшій кількості людей. Тільки широкі кола стають мірилом визнання чи відкидання творчих продуктів.

Надзвичайно цікавими є дослідження, які провели представники психоаналітичної теорії. Одним із представників даної теорії є З. Фрейд, який вивчав несвідому сферу як основу людської поведінки.

 Для багатьох психологів  несвідоме відрізняється від   свідомого лише нечіткістю, тьмяністю.  Згідно з теорією Фрейда між  свідомим і несвідомим існує  значний антагонізм. Інше важливе положення Фрейда полягає в тому, що статеві потяги відіграють особливу роль як причини психічних захворювань, а також як рушій створення вищих культурних, художніх, соціальних та інших цінностей людського духу.

В суспільстві людина змушена  відмовитися від задоволення  своїх особистих потягів і принести їх у жертву суспільству. Зокрема, статеві потяги сублімуються і виявляються в різних сферах суспільного життя людини . Ідеї про роль несвідомого та статевих потягів сам Фрейд вважав, «сміливим твердженням психоаналізу» [53; с. 29].

Дослідження несвідомого  передбачає розуміння особливостей розвитку дитячої психіки. Адже несвідоме, за Фрейдом, виникає в дитячому віці, і ця обставина пояснює основні  його риси. Інфантильне, тобто дитячі реакції на світ, витіснення з свідомої психічної діяльності, не зникає безслідно, а  утворює той центр, навколо  якого кристалізується несвідоме  психічне життя. Основним змістом несвідомого, за Фрейдом, є різні форми сексуального життя дитини. Дитяча сексуальність  є тим, що, залишаючись незмінним  у ході психічного становлення особистості, утворює в дорослої людини різні ухили від нормальної поведінки. У дитячому віці статева поведінка має такі початкові форми, як автоеротизм, нарцисизм та інші. Лібідо не руйнується воно тільки змінює форму, але завжди має своє первинне джерело.

Мистецтво, як вважає Фрейд, - ілюзія, що відходить від життя  за допомогою фантазії. Мистецтво  збуджує як особливий наркотик і  дає нам тимчасове сховище  від труднощів. Естетична діяльність не допомагає в стражданнях, але  й дає значну компенсацію. Фрейд  твердить, що сублімація інстинкту  є дуже помітною рисою  культурної еволюції і робить можливими вищі розумові дії, наукову, художню, ідеологічну  активність, щоб відігравати таку важливу роль в цивілізованому світі [54; с. 57].

Засновник аналітичної психології К. Г. Юнг вказав на джерела несвідомого, заглибившись у ранні стадії історичного  розвитку суспільства. «Колективне  несвідоме» та «архетипи думки» передаються  від покоління до покоління через  наслідування структури мозку.

За Юнгом, творчі імпульси діють владно, захоплюючи всього індивіда, навіть ціною його здоров’я та щастя. Творчий процес є «автономним комплексом». Його можна розглядати як живу істоту що виросла в душі людини і веде незалежне життя. Це така частина душі яка відділена від рівня свідомості.

Творчий процес полягає у несвідомому оживленні архетипу. При появі його з глибин несвідомого митець робить можливим для кожної людини знайти «найглибші джерела життя, в інших випадках закриті для неї». У цьому і полягає соціальне значення мистецтва.

Однією з передумов  зародження вітчизняної психології творчості стало дослідження  О. Потебні та його учнів та послідовників: Д. Овсянко – Куликовського, А. Горифельда, Л. Погодіна, В. Харцієва, Б. Лєзіна, А. Білецького, І. Лапшина, Т. Райнова. Названі вчені на сторінках періодичного видання «Вопросы норм и психологии творчества» розвивали погляди О. Потебні, розглядаючи питання мови та мислення, психології художньої і наукової творчості. Усі вони є представниками Харківської психологічної школи де розроблялися питання психології творчості. Багато положень висунутих ними і досі не втратили свого значення. Це думки про природу евристичного акту в усіх видах людської діяльності, диференціацію типів художнього мислення і творчості відповідно до різноманітних творчих методів, сутність мистецтва, стадіальність творчості соціально-психологічну детермінацію творчих актів.

Представники Харківської  психологічної школи захищали реалізм  у творчості, вивчали творчість  письменників – символістів, аналізуючи їхню теорію мистецтва.

Художня діяльність людини і навіть будь-який мимовільний художній порух думки мотивується на зовні, і з середини, вважав Д. Овсянко – Куликовський, і є походженням певної внутрішньої потреби, а саме – потреби вираження, яка знаходить задоволення в цьому й вираженні незалежно від подальшої реалізації. Д. Овсянко – Куликовський увів термін «потреба вираження», що ввібрав у себе зміст понять внутрішньої і зовнішньої мотивації.

Творча діяльність пов‘язана  з принципом «доцільності», із законами, що керують всесвітом і є проявом  всесвітнього космічного ритму. Творчість  розглядається як така діяльність людини, за якої здобувається максимум знань  при мінімальній затраті пізнавальних зусиль.

Отже, як ми бачимо питання  творчості цікавило представників  різних галузей , напрямків, різних країн  різних часів. Кожен з вчених висував  свої теорії, свої положення, які отримував  на основі власних досліджень. Та на цьому відкриття не закінчуються. А навпаки відкриваються нові шляхи вирішення проблеми творчості.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Характеристика змісту та суть поняття «здібності»

 

Здібності дитини формуються під час оволодіння тим чи іншим  змістом матеріальної та духовної культури, техніки, науки, мистецтва, які засвоює  молода людина в процесі навчання.

Здібності – це індивідуальні  особливості, що дають змогу за сприятливих  умов більш успішно оволодівати  тією чи іншою діяльністю, вирішувати певні завдання. Вони характеризують спосіб життя людини. Відповідно і людина живе залежно від своїх здібностей. До того ж на рівні особистості вона отримує можливість ставитись до здібностей як до засобу свого життя. Ця обставина підкреслює «інструментальне» значення здібностей.

Як і будь-яке інше психічне явище, здібності мають свій історичний розвиток. Можна припустити, що його започатковує елементарний розподіл праці, який «закріплює» людей за певним видом діяльності і нібито передбачає наявність у них певних властивостей. Наприклад, для виготовлення первісного знаряддя праці потрібно було і кмітливості, і наполегливості, і швидкості  формування навичок.

В подальшому з виникненням  нових видів діяльності з‘являється  потреба в спеціалізації здібностей. Відкрився простір для вивчення та розвитку інтелектуальних здібностей, які забезпечують успішність теоретичного освоєння дійсності. До того ж згодом з‘являється суспільна потреба в здібностях, яких людина спочатку не мала. Наприклад, для формування здібностей до певної професії спершу проводять професійний відбір кандидатів, а потім, шляхом тривалих вправ, виробляють у неї необхідні властивості [1; 183 с].

Отже, історіогенез здібностей – є свідченням їх розвитку в  напрямку спеціалізації. Неабияку роль в цьому відіграють соціальні  умови розвитку здібностей. При співвідношенні здібностей з соціальними умовами  їх розвитку або функціонування соціальних умов розглядаються не тільки уніфіковано  по відношенню до всіх індивідів, але  і статично. Між іншим постановка питання про індивіда як суб‘єкта (тобто діяльнісна, а слідом змінююча ці умови істотна) потребує переборення цієї статичності. Уявлення про індивіда як суб‘єкта, який не тільки відчуває дію тих або інших умов, але й змінює, перетворює їх, потребує констатації не тільки якостей самих умов, але і постійно змінююча взаємодії з цими умовами активність індивіда.

Вивчення цього співвідношення дозволяє виявити міру використання (пристосування, переборення, формування) індивідом цих загальних соціальних умов, їх відношення до даного конкретного  індивіда.

У своїх роботах, де торкаються проблеми здібностей, А. Н. Леонтьєв головну  ідею описує таку: всі психічні функції  і здібності, які властиві людині як суспільній істоті, розвивається і  формується в результаті оволодіння досвідом минулих поколінь. «Процес  оволодіння здійснюється в ході розвитку реальних відношень суб‘єкта до світу. Ці відношення залежать не від суб‘єкта, невід його свідомості а визначається тими конкретно історичними, соціальними  умовами, в яких він живе, і тим, як складається в цих умовах його життя» [24; с. 40].

Але існує і інша гіпотеза щодо онтогенезу здібностей – це думки, які твердять про те що здібності  базуються на власне психологічних  закономірностях, але значною мірою  залежать від біологічного: «Людина  не може відриватися від природи  і цілковито протиставляти се їй». [44; с. 304]

Велике значення мають  висловлювання С. Л. Рубінштейна  про зв'язок здібностей із загальнолюдськими  якостями, які присутні у всіх людей, або, за висловлюванням Маркса, з родовими властивостями.

С. Л. Рубінштейном було поставлене питання про зв‘язок суспільного  та природного в здібностях людини. У своїй постійній практиці та теоретичній діяльності людство виробляє нові знання, нові способи дійства, які носять суспільний характер. Щоб індивід міг засвоїти ці знання, ці способи, необхідне спілкування у широкому смислі – і як навчання, і як виховання. Кожна нормальна людина може засвоїти ці суспільно вироблені способи дійства, «виконання всіх масових видів людської діяльності стає практично доступною для всіх людей».

Суспільно вироблені знання та способи дійсності впливають  на розвиток психічних властивостей індивіда. Однак перетворення цих  властивостей в здібність (наприклад, простого сприймання – в художню  творчість, мислення – в розвинуту  мистецьку здібність) можливе тільки при певних умовах діяльності індивіда. [46; с. 227]

Також в розвитку здібностей велике значення відіграє діяльність людини.

У своїй роботі Б. М. Теплов висунув положення про те, що успішне  творче виконання діяльності може бути досягнуте психологічними різними  шляхами. «Немає нічого  не життєвої і схоластичної ідеї про те  існує тільки один спосіб успішного виконання всякої діяльності. Ці способи безкінченно різноманітні, як людські здібності», - підкреслює він. Це положення надзвичайно природне для розуміння зв‘язку здібностей діяльності.