Психологічні особливості статево-рольової ідентифікації в неповній сімї

stify">Як свідчать результати теоретичного аналізу ґенези гендерних відносин

(Т. Говорун, О. Кікінеджі), ідеї щодо зміни традиційних гендерних ролей з’явилися з початком розвитку індустріального суспільства, супроводжуваного звільненням жінок з-під патріархального впливу внаслідок їх включення у сферу суспільного виробництва. Динаміка соціального статусу жіноцтва завдяки досягненню економічної незалежності, підвищенню їх фахового, освітньо-культурного рівнів породила потребу в зміні соціально-психологічних засад фукціонування суспільства, розвитку партнерських відносин із чоловіками. Ці

соціально-економічні зміни зумовили появу та поширення нового типу сім’ї,побудованого на партнерських, егалітарних подружніх відносинах, які іноді називають біархатними [3, с. 220].

Звертаємо увагу на те, що ролі батька (матері) є центральними гендерними ролями у процесі соціалізації дітей традиційної сім’ї, де один із батьків зазвичай максимально враховує неповторність, індивідуальну своєрідність дитини власної статі, інший – допомагає сприйняттю необхідних стандартів засвоєння норм, приписів, поведінкових стереотипів. Побудова сімейних відносин на засадах егалітарності (рівноправ’я) вимагає від особистості здатності до взаємозамінності статевих ролей, гнучкості поведінки, самодостатності, здатності до рефлексії. Адже в благополучних сім’ях, де позиція будь-якого члена сім’ї не ставала диктатом для інших, дитина легко і природно сприймає свою стать і статеву поведінку [3, с. 221].

Якщо прихильники традиційного виховання спираються на тезу, яка стверджує, що “немає просто людини, а тільки чоловік і жінка”, то прихильники егалітарного дотримуються принципу, згідно з яким “немає тільки жінки або чоловіка, а є просто людина, особистість”. На їх переконання, творення міжособистісних відносин у сім’ї має відбуватися на засадах психологічної рівності особистостей чоловіка й жінки. Це означає, що за домашні, побутові справи береться в сім’ї той, хто на цей момент є менш зайнятим. Статева належність не має значення [3, с. 224].

Отже, основою егалітарної гендерної поведінки є взаємозамінність статей у реалізації господарських, побутових, виховних функцій сім’ї. Щоб з’ясувати,звідки бере початок така наукова позиція, звернемося до аналізу педагогічних та психологічних досліджень.

В. Сухомлинський закликав виховувати дітей так, щоб не було “спеціально чоловічих і спеціально жіночих видів діяльності” [11, с. 576]. “Не повинно бути таких трудових взаємовідносин, щоб дівчатка обслуговували хлопчиків і звикали таким чином до ролі домогосподарки. Те, що треба робити в домашньому господарстві, однаково вміло й старанно повинні робити чоловіки і жінки. Коли і є якийсь розподіл в самообслуговуванні, то він має бути тимчасовим: сьогодні хлопці виконують одну роботу, завтра – іншу” [11, с. 577].

Як свідчать дослідження (І. Клецина), і молодь, і дорослі, і літні люди орієнтовані на партнерство статей у шлюбі й поза ним. Виховання ж на традиційних статево типізованих гендерних взірцях розвиває однобічні соціальні вміння та навички, які ускладнюють повноцінну реалізацію особистості [9, с. 155].

Психолог Т. Говорун у своїх наукових працях вказує на те, що батьки педагогічно по-різному спрямовують та регулюють поведінку хлопчиків і дівчаток.

Вони не добирають методи пошукової й дослідницької поведінки дівчаток, їхнього прагнення пізнати більше, наприклад, розібрати іграшку, застосувати її не за прямим призначенням. Щодо хлопчиків, то в цьому разі дорослі, навпаки, обирають методи схвалення, нетрадиційні способи ігрової діяльності, прояву інтересу до механізму функціонування іграшки. Хлопчиків заохочують різноманітними педагогічними методами та прийомами змагань, перемог, конкуренції [3,с. 9].

Аналіз наукових досліджень свідчить про те, що навіть ставлення майбутньої матері до свого малюка, що ще не народився, певною мірою позначається на його подальшому життєвому ставленні, а, наприклад, неприховане засмучення з приводу появи дівчинки замість хлопчика, або навпаки, виявляється тією травмою, наслідки якої для всебічного розвитку майбутньої індивідуальності важко передбачити [12, с. 66].

Підтримуємо думку Т. Титаренко, який проаналізував педагогічні переваги батьків щодо передбачення статі дитини та виявив, що пов’язані з ними очікування суттєво різняться. Так, хлопчика очікує мати, сподіваючись, що він досягне успіху в житті, просуватиметься професійно. Що стосується дівчини, то від неї чекають подяки, можливості спілкування, допомоги по господарству, прихильності, підтримки, гарних манер, приємної зовнішності. Таким чином, бажання мати сина пов’язане з тим, ким він може стати, а бажання мати дочку з тим, що вона може дати сім’ї [12, с. 67].

Хлопчики, які ростуть без батька, вульгаризують мужність, трактуючи її

як агресивність, грубість, різкість, запальність. Якщо такий варіант змісту чоловічої ролі не викликає симпатії, відкидається, то в процесі дорослішання хлопчики виявляються менш соціально зрілими, ніж їхні однолітки з повних благополучних сімей: не відрізняються цілеспрямованістю, ініціативою, врівноваженістю. Вони певною мірою не відчувають достатньої безпеки, виявляють пасивність, боязкість, нерішучість. Ті хлопці, які, навпаки, вульгаризовано схвалюють

мужність, намагаються культивувати в собі тільки чоловічі риси, вважаючи жалість, наприклад, для чоловіка теперішнього часу ганебною. Нерідко виявляється, що вони зростають надмірно самовпевненими, не хочуть визнавати авторитети, мають великі труднощі при встановленні дистанції з людьми, особливо зі старшими за віком і статусом. Хлопчики, які виросли в жіночому суспільстві, усім демонструють свою мужність, виявляючи нестриманість, нечуйність до оточуючих, труднощі із саморегуляцією поведінки [12, с. 70].

Значний вплив на нормальний гендерний розвиток дівчаток та хлопчиків

має наявність жіночого та чоловічого зразка поведінки. Гармонійна для статі поведінка вимагає одночасного сприйняття дитиною обох ролей: чоловічої – у батька, жіночої – у матері [1, с. 113]. Зауважимо, що сприйняття обох батьківських ролей передбачає їхнє порівняння, усвідомлення суперечності кожної з них та необхідності єдності, існування однієї заради іншої та завдяки іншій. Підкреслимо, що в дівчаток з неповних сімей у майбутньому менше шансів правильно зрозуміти своїх чоловіків і синів, прогнозувати їхні бажання та вчинки, ніж у дівчаток із сімей повних, благополучних.

Згідно з результатами дослідження, проведеного І. Каширською, батьки

для дітей є найдостовірнішими, доступними й впливовими джерелами інформації, які дають знання про відносини між статями (гендерні відносини), впливаючи на процес гендерної соціалізації [7, с. 59].

Результати батьківського й материнського впливу простежуються в особливостях соціальної поведінки, ціннісних і кар’єрних орієнтаціях, виборі сфери професійної діяльності. Наприклад жінки, які відчули перевагу впливу на них батька, мають вищу кар’єрну орієнтацію на професійну компетентність, у них сильніше прагнення до успіху, вони менш схильні до співпраці, частіше обирають “чоловічі” сфери професійної діяльності й дістають більш високий матеріальний і соціальний статус. Водночас жінки, на яких більший вплив справила мати, мають вищу кар’єрну орієнтацію на служіння, прагнення до соціальної кооперації, бажання піклуватися про інших людей, сфери професійної діяльності обирають традиційно “жіночі” [5, с. 65].

Сучасні дослідники (Т. Говорун, О. Кікінежді, О. Кізь, В. Кравець) вста-

новили, що активна участь батька у вихованні дитини необхідна з таких причин:

1. Під впливом батька дитина стає дисциплінованішою та відкритою, чесною, здатною керуватися почуттям обв’язку, а не лише власними бажаннями.

2. Якщо в сім’ї активний і домінуючий батько бере участь у вихованні дітей нарівні з матір’ю, діти відчувають підтримку й захист, виростають сильними, впевненими в собі людьми.

3. З метою розвитку хлопчика за чоловічим типом необхідні широке й

тривале спілкування із сильним і справедливим батьком, спільні з батьком заняття, прогулянки, відвідування культурних заходів.

4. Батько формує в доньки впевненість у собі як жінці. Дівчатка, які ви-

росли у сім’ї люблячого батька, відчувають свою захищеність, у них не спостерігається надмірної тривожності або страхів перед незнайомими обставинами.

5. Установка на стабільну сім’ю формується в дівчаток із сімей, де батьки також змогли створити стабільність, засновану на любові батька до матері [5, с. 67].

На основі цих характеристик ми можемо говорити про особливу важли-

вість активної участі у вихованні дитини як матері, так і батька, бо саме батьки “зачинають” процес формування статевої самосвідомості, що зумовлено відмінностями в батьківських ролях.

На основі проаналізованих підходів щодо трактування сім’ї як соціаліза-

ційного інституту можемо зробити висновок, що сім’я є базовим фактором, який впливає на формування гендерної культури особистості, а отже, навчає чоловічих та жіночих умінь і ролей, розподіляє їх ієрархізованість, дає дитині підґрунтя ідентифікації зі статево відповідним дорослим. Паралельна діяльність дитини в сім’ї є когнітивно-емоційним містком між особою та вимогами соціального середовища.

Таким чином, сім’я – перше й найважливіше педагогічне середовище, в якому дитина отримує відомості про свою стать, про існування протилежної статі, про відносини між ними. Гармонійний розвиток дитини будь-якої статі передбачає одночасний соціалізувальний вплив обох дорослих – батька й матері. Значний вплив на процес соціалізації має середовище (освітні заклади, однолітки, засоби масової інформації) тощо. Проте особливо важливо встановити той факт, що сім’я є первинним чинником, який спрямовує, моделює, заохочує статево типізовану поведінку.

 

2.2.Психологічні особливості статево рольової ідентичності у дітей з неповних сімей.

У дошкільні роки дитина повністю ототожнює себе зі своєю сім'єю, передусім себе з батьком своєї статі і наслідування йому. Син в поведінці батька знаходить зразок своєї власної статевої ролі, в образі матері - прообраз своєї майбутньої обраниці. Відносини батьків слугують для нього моделлю взаємовідносин протилежних статей. Те ж саме можна сказати і про дочку: зразком поведінки для неї служить мати, праобразом майбутнього обранця –батько. Тому оптимальний варіант для соціального та статеворольового розвитку дитини – наявність в сім'ї обох батьків, тобто повна сім'я, що живе за законами любові і взаємоповаги.

На жаль, стан речей в сьогоднішньому цивілізованому світі такий, що розлучення, наслідком якого є неповні родини, з надзвичайного явища давно отримало риси відносно «нормальної» тенденції розвитку суспільства. Суспільна думка по-різному реагує на цю проблему. З одного боку, вона захищає права на особисту свободу, одностайно визначаючи право на визволення від невдалого подружжя, але в той же час засуджує її за шкоду дітям, яку спричиняє розлучення.

У неповних родинах нерідко з'являються шкідливі тенденції материнства по відношенню до онуків з боку бабусь. Це вносить дисгармонію у взаємовідношення всіх членів родини, що викликає

протиріччя у вимогах, які висуваються дитині, що утруднює і процес її статеворольової соціалізації, дезорієнтує її. Або дитина стає «дипломатом» і виробляє декілька ліній поведінки по відношенню до кожного члена сім ї залежно від характеру її вимог.

Ставлення дітей до матері, як у повній сім’ї, так і в неповній, більш чуйне, турботливе, дбайливе; ставлення ж дітей до батька, який проживає окремо, в розлучених сім'ях більше негативне, ніж позитивне. При цьому слід враховувати, ту обставину, що з часом батько, який не проживає з дитиною в сім’ї, відвикає від неї, і стосунки, які підтримує з нею, набувають формального характеру. Часто в цьому можна простежити вину матері, яка чинила батькові різні перешкоди, коли він хотів брати участь у вихованні дитини. Безумовно, що все це негативно впливає на результат виховання дітей в сім’ї.

Якщо ж розглядати особливості ставлення дитини до батька, матері та братів і сестер у неповних й повних сім'ях, то виявляється, що діти із розлучених сімей є більш тривожними, егоїстичними, замкнутими, що не сприяє добрим взаєминам, щирим родинним почуттям. Більшість батьків вважають, що різницю у вихованні дошкільників різної статі вони не помічають. Але вивчення їх методів виховання, особливостей спілкування і взаємодії із синами і дочками, свідчить, що диференційований підхід все ж таки має місце. За результатами дослідження дівчата отримують більший відсоток позитивної оцінки і заохочень, а хлопчики – менший. В той час як карають хлопчиків майже в однаковій кількості з дівчатами. Хлопчики майже не спілкуються зі своїм батьком, їм важко побачити в ньому риси мужності, захисника, тому важко сформувати статеворольові риси характеру, оскільки вони не мають гідного прикладу. Дівчата ж не мають причин проявляти виражені риси жіночності, оскільки вона не має «конкуренції» з боку матері. Основною психологічною проблемою неповної сім'ї, пов'язаною із статевою специфічністю виховних функцій матері та батька у родині, є відсутність у найближчому оточенні стереотипів чоловічої та жіночої поведінки, які є необхідними для реалізації процесу статеворольової ідентифікації дитини і, відповідно, для розвитку її особистості взагалі [2]. Отримані дані переконливо свідчать про те, що мати для хлопчиків і дівчаток дошкільного віку є найбільш близькою людиною. З нею дитина частіше спілкується, ділиться враженнями, її більше, ніж інших членів родини слухається. Одним із основних наслідків виховання у неповних родинах є порушення процесу статеворольової ідентифікації дитини, тому що в її оточенні відсутні еталони чоловічої та жіночої поведінки. Основною психологічною проблемою неповної сім'ї, пов'язаною із статевою специфічністю виховних функцій матері та батька у родині, є порушення процесу статеворольової ідентифікації дитини, тому що в її оточенні відсутні еталони чоловічої та жіночої поведінки. Основною психологічною проблемою неповної сім'ї, пов'язаною із статевою специфічністю виховних функцій матері та батька у родині, є відсутність у найближчому оточенні стереотипів чоловічої та жіночої поведінки, які є необхідними для реалізації процесу статеворольової ідентифікації дитини і, відповідно, для розвитку її особистості взагалі [2]. Отримані дані переконливо свідчать про те, що мати для хлопчиків і дівчаток дошкільного віку є найбільш близькою людиною. З нею дитина частіше спілкується, ділиться враженнями, її більше, ніж інших членів родини слухається. Одним із основних наслідків виховання у неповних родинах є порушення процесу статеворольової ідентифікації дитини, тому що в її оточенні відсутні еталони чоловічої та жіночої поведінки.