Поняття про спілкування

   Дослідники  вважають, що спілкування — це  своєрідний театр, де є п´єса  певного змісту, актор, що виконує  конкретну роль, і глядач, який  сприймає цю п´єсу й цю роль. А потім глядач виступає як актор і хоче, щоб його також сприйняли як особистість. До того ж глядач в обох випадках є активною стороною.

   Щоб оволодіти  культурою спілкування, фахівець  повинен мати елементарні знання  з психології, стики спілкування,  уміти застосовувати на практиці комунікативні установки.

   Що ж  таке установка?

   Установка  — це стан готовності індивіда  чи групи певним чином (позитивно  чи негативно) реагувати на  об´єкти (чи суб´єкти) та вплив.  Різновидом соціальних установок  є комунікативні установки. Вони дуже важливі для формування культури спілкування, оскільки допомагають установити контакт між співрозмовниками, підготувати їх до позитивного сприймання інформації, перебороти байдуже чи негативне ставлення до тих чи інших ідей, людей, ситуацій.

   Установки  під впливом спілкування з  різними людьми виникають, змінюються  і зникають.

   Чи може  під час спілкування один співрозмовник  вплинути на комунікативні установки  інших? Так, може, але він має  виявити характер, позитивну чи  негативну моральну спрямованість цих установок. Лише після цього можна формувати нові або закріплювати ті, що є, чи їх реконструювати.

   У подібних  ситуаціях учені радять поводитися  так:

   — якщо  формуєш необхідну установку,  будь першим;

   — щоб  закріпити цю установку, подавай її в новій формі або контексті;

   — якщо  хочеш реконструювати установку,  не дій прямо, а починай зі  згоди.

   Високий  рівень культури спілкування,  на думку вчених , створюють компоненти:

   — комунікативні  установки, які "включають"  механізми спілкування;

   — етичні  норми спілкування, прийняті в  даному суспільстві; психологія  спілкування (категорії, закономірності, механізми сприймання й розуміння  одне одного);

   — уміння  застосовувати ці знання з  урахуванням ситуації, відповідно  до норм моралі конкретного суспільства та загальнолюдських цінностей.

   Отже, культура  спілкування — це цілісна система,  яка складається із взаємопов´язаних  моральних та психологічних компонентів,  кожен з яких вносить своє  в характеристику цілого.

   Учені  зазначають, що ця система реалізується в певних умовах, адже поведінка людини змінюється залежно від ситуації. Одні й ті самі риси характеру проявляються по-різному: людина буває чесною в одній ситуації та нечесною в іншій (це залежить від зовнішнього оточення, його впливу на людину. Це оточення —- люди з якими вона живе, вчиться, відпочиває, працює. Усіх їх людина віддзеркалює в психіці, на кожного емоційно відгукується . Залежно від того, як найближче оточення задовольняє потреби людини, виявляється її реагування на близьких. Іноді

ввічлива, доброзичлива та терпляча на роботі людина в домашньому оточенні є тираном. А трапляється  і навпаки. Справжній рівень культури спілкування такої людини низький).

   ЗАПАМ´ЯТАЙТЕ!

   Людину  можна вважати тим більше внутрішньо  культурною, чим частіше в неї спостерігається "ставлення на Ви" до близьких людей.

   Велике  значення для кожної людини  має процес пристосування до  оточення, в якому доведеться  працювати (від адаптації нової  людини в колективі залежить  продуктивність її праці). На заході в компаніях, яких хвилює процес швидшого пристосування людини до нового колективу, створено спеціальну службу людських стосунків та спеціальні програми профорієнтації та інформації, де йдеться про те, як службовці мають спілкуватися між собою та з клієнтами, щоб підтримувати високий імідж корпорації.

   Культура  поведінки і спілкування людини  залежить від того:

   — що  діється у світі;

   — які  закони ухвалює парламент;

   — як  підвищуються ціни на товари  й продукти харчування і т.ін. Розтривожена цими подіями людина може своє невдоволення, роздратування "виливати" на інших.

   З історії  культури спілкування

   Наші  пращури любили спілкуватися. За  свідченнями Геродота (V ст. до н.  е.), вони при світлі вогнища  "казали казку", "баяли байку", тобто проводили час, спілкуючись. Цікавим є свідчення того, що вже в давні часи люди могли знаходити спільну мову, вирішуючи через віче важливі державні справи ("Велесова книга, або "Скрижалі буття українського народу"). Такі загальноприйняті зараз норми моралі як повага до старших, взаємодопомога, хоробрість, чесність беруть початок з тих давніх часів. Про культуру спілкування писали перший митрополит Київської Русі Іларіон, оратор та мислитель Кирило Туровський.

   Дбав  про культуру спілкування та  етикет князь Володимир Мономах. У своєму "Повчанні" він радив "...мати душу чисту та непорочну, тіло худе, бесіду лагідну, дотримуватися слова Господнього... при старших мовчати, мудрих слухати, старшим коритися, з рівними собі і молодшими в любові перебувати, без лукавого умислу бесідуючи, а більше вдумуватися, не шаленіти словом, не засуджувати мовою, небагато сміятися, соромитися старших; ...поводитися благочестиво, навчити... очима управлінню, язику утриманню, розуму упокорюванню, тілу підкорянню, думці чистоту дотримувати, спонукаючи себе до добрих справ...; не забувайте того Доброго, що ви вмієте, а чого не вмієте, тому навчайтесь...; жодної людини не пропустіть, не привітавши її і не подарувавши їй добре слово...". "Правильне життя" людини, на його думку, досягається її "добрими ділами".

   У XVII ст. в Україні великий вплив на  людину та її культуру спілкування  з іншими людьми мали центри  духовної культури та духовні  особи — мислителі, а також  перші центри освіти та культури (Львівська братська школа та  Острозька греко-слов´яно-латинська школа, Києво-Могилянська академія).

   У Києво-Могилянській  академії працювали видатні вихователі  й мислителі, які вчили учнів  культурі спілкування. На їх  думку, шлях до успіху в спілкуванні  пролягає через пізнання себе  та іншого, через використання етичних норм і правил, що притаманні лише гуманному суспільству.

   Феофан  Прокопович — учений, письменник, оратор Києво-Могилянської академії  у своєму "Духовному регламенті" критикував "князів церкви" за  їхні зловживання та порушення  моральних основ ритуалу. Він вважав, що лише за допомогою етики, мистецтва слова й мистецтва спілкування можна впливати на людей і переконувати їх.

   У книзі  "Риторика" (розділ "Про почуття") підкреслював, що потрібно застосовувати  етичні правила і норми поведінки в поєднанні з вимогами психології та риторики. Особливу увагу він звертав на такі почуття, як любов, радість, гнів, сум, страх, обурення в людських стосунках. Ф. Прокопович вважав, що потрібно вміти хвилювати людей (для цього треба використовувати сильні емоції, величаві способи викладу своїх почуттів); приносити насолоду (для цього необхідно вживати красиві способи викладу думки; уміти повчати.

   Ф. Прокопович  йдучи за античними риторами  — Аристотелем, Цицероном, дійшов  висновку, що "словесне вираження (еіосигіо) полягає в тому, щоб найдобірнішими словами і вишуканими формами речень оформити той матеріал, який ми талановито підібрали і розважливо розмістили в певному порядку", бо без цього "слабнуть почуття, застигають доводи, сухою стає ампліфікація, тупіють дотепи, не усміхаються тонкощі та жарти, вся промова стає охлялою та нудною й наче повзає по землі, і, що більше, навіть здається мертвою".

   Його  думки про стиль зосереджені  в спеціальній четвертій книзі  — "Про мовностилістичне оформлення  промов" і розсіяні в усій великій праці "Риторика".

   Ф. Прокопович  послідовно і різнобічно доскіпливо  формує вчення про стилі, не  забуваючи ні про достоїнства  (ознаки й переваги) стилю, ні  про його вади.

   Зазначимо,  що для ораторської майстерності  найважливішим є вміння оратора дотримуватися відповідності між стилем, предметом (темою) і часом. Для доброго стилю найістотнішою ознакою має бути відповідність між словесним вираженням, предметом промови, ситуацією, почуттями оратора і настроями слухачів. Це допоможе ораторові спілкуватися з аудиторією.

   Цей принцип  відповідності сформувався ще  в античній культурі (як вияв  концепції загальної та абсолютної  краси).

   Головними  ознаками стилю мають бути  правильність і ясність. На  думку Ф. Прокоповича, промови  можна складати й виголошувати не тільки латиною, а й живою народною мовою, дотримуючися правильності й чистоти, приймаючи ту живу вимову, якою користується більшість і яка зароджується в центрі народу, бо "кожна мова псується від сусідства з іншими".

   Феофан Прокопович вважав, що невідповідність між змістом і формою промови породжує вади стилю і позбавляє його чистоти та ясності й тих ознак, які є основними для стилю. Учений вважав, що усім, хто виступає перед людьми, спілкуючись із ними, потрібно намагатися уникати вад стилю, серед яких він виділив кілька, зокрема:

   Холодний  стиль — це той, у якому  немає живого смислу, думка мертва, а є багатослівність, що не  має душі.

   Надмірний  (надутий, високопарний) — стиль,  у якому нагромаджено надміру  засобів образності.

   Лженаслідувальний  стиль — недоречне наслідування (подібна до чиєїсь промови  форма, а зміст інший) або  надмірне наслідування (до дрібниць).

   Поетичний  стиль є вадою практичної, дорадчої  промови, але він доречний у  творчості та в близьких стосунках між людьми, у спілкуванні з Богом.

   Сухий  стиль, простий стиль стає вадою  промови, коли свідчить про  бідність думок, змісту предмета, думок оратора, невміння та  відсутність вишколу, проте він  доречний в офіційних ділових  стосунках.

   Хиткий, непевний, неорганізований стиль свідчить або про низьку культуру оратора, або про байдужість, неувагу.

   Шкільний  стиль характеризується дотриманням  усіх вимог шкільної риторики. Він може сприйматися як вада  в устах досвідченого, майстерного  оратора, від якого чекають оригінального, авторського стилю.

   Хлопячий  стиль — це недоречне, без  потреби використання привабливих  засобів з метою похизуватися.

   Емоційний  стиль (парентирс) як ваду сприймають  тоді, коли він стосується незначних,  не вартих таких емоцій тем.

   Насправді  ж емоціям і почуттям та  способам збудження їх у слухачів  Ф. Прокопович надавав великого  значення. Він поділив усі емоції  і почуття на ті, що пов´язані  з прагненням людини до чогось, і ті, що пов´язані з уникненням  чогось. До перших належать приємні: любов, бажання, надія, втіха, радість, задоволення, впевненість, тривога, занепокоєння; до других — неприємні: ненависть, страх, гнів, обурення, розпач, смуток, сором, співчуття.

   Описуючи  природу кожного з почуттів, наскільки  дозволяла тогочасна наука про людину, Ф. Прокопович міркував, як ці почуття та емоції можна викликати і як можна їх стримати, погамувати.

   Уміння  жартувати — це природний дар  промовця та його іронічний  тип міркування. Виявляється він  через мовні засоби. Отже, на них  треба звернути увагу. Ф. Прокопович радить використовувати такі мовні джерела жартів: полісемію (використовувати переносні значення слів, протиставляти їх); паронімію (вживати близькі за звучанням слова, дотепно підмінювати їх); етимологію (розкривати смішні етимології, особливо імен); порівняння (порівнювати непорівнюване); персоніфікацію (оживлювати те, що таким не може сприйматися); гіперболу (значно перебільшувати); алюзію (робити натяки); вигадування (фіктивне, але правдоподібне) тощо.

   У спілкуванні  люди повинні використовувати, на думку Ф. Прокоповича, слова чарівні, милозвучні, приємні, образні та вагомі. Чарівні й образні слова — це слова з переносним значенням, вони відсвіжують зір і думку, бо беруть своє значення від гарних речей: світла, сонця, зірок, гарної погоди, блиску, прикрас тощо. Легкі, приємні, милозвучні слова — це ті, що складаються з удалого поєднання гарних звуків, їх звучання нагадує шум води, що "спливає лагідно по схилах" . Вагомі слова — це ті, що виділяються і переконливо вражають.

   Спілкуючись,  треба уникати:

   а) збігу  однакових голосних і приголосних  на межі слів;

   б) повторень  одних і тих самих слів;