Особливості морального вибору осіб, які різняться за світоглядними позиціями

 Структура  світогляду з необхідністю висвічує також міру наближення людини до світу при творенні основних рівнів його системно-узагальненого образу. В цьому розумінні, як правило, виділяють такі структурні елементи світогляду, як буденний (або його ще називають звичайним) і теоретичний світогляд.

 У буденному  світогляді, який, по суті, є стихійно  систематизованим знанням про  дійсність, немає, стрункої, чітко  вивершеної, логічно вибудованої  думки. Як правило, це бачення  людиною світу – поза межею  наукових правил, норм і принципів. Буденний світогляд більше спирається на чуттєве, аніж на раціональне в діяльності людини. У буденному світогляді пояснення бліде, а констатація факту яскрава і зримо демонстративна. Він більше вказує людині на те, що є, і найменше на те, чому щось є. Буденний світогляд – це безаналізне бачення дійсності, його узагальнення мають меркантильний характер. Саме на рівні буденного світогляду дійсність оцінюється як активно діюча щодо людини, а людина при цьому світогляді постає як пасивно діючий суб'єкт. Тому буденний світогляд ніколи не веде до ідеї необхідності перетворення світу. Він більше тяжіє до пасивного характеру відображення світу. Цей світогляд не орієнтує людину на перспективу, бо в ньому немає її бачення.

 Проте поза  буденним світоглядом осягнення людиною дійсності немає. Світобачення людини починається саме з буденного світогляду. Він – підвалина, основа цілісної картини світу, бо витоками його є передусім чуттєвість. Саме на ньому виростає більш високий рівень систематизації та узагальнення знання про дійсність, який отримує назву теоретичного світогляду.

До теоретичного рівня світобачення людина починає  підноситися тоді, коли у неї виникає  органічна потреба пояснення  минулого і сьогодення, а також  прогнозування свого майбутнього. Теоретичний світогляд уперше оформлюється в релігійних вченнях. Адже основною його рисою, на відміну від буденного світогляду, є те, що він бере на себе сміливість вчити. А ця сміливість – результат того, що витоками теоретичного світогляду є окреслення предмета осягнення та систематизація знання про вибраний предмет. Теоретичний світогляд намагається чітко окреслити взаємозв'язок можливого і дійсного через знання. Знати на цьому рівні означає мати завершену систему світобачення.

Найбільш виразно  теоретичний світогляд виявляє себе в науці і філософії. Про це йтиметься нижче.

Щодо структури  світогляду слід підкреслити таке. Теоретичний світогляд – це відображення людиною відношення "людина –  світ" на рівні знання, яке є  порівняно завершеною системою бачення  певної предметної сфери дійсності, оскільки ця система є взаємозв'язком тверджень, доведень, пояснень і передбачень та методів їхньої реалізації.

 Теоретичний  світогляд – це системне бачення людиною свого взаємовідношення зі світом на основі знання, пояснення, передбачення.

Аналіз структури світогляду буде неповним, якщо не наголосити: основним суб'єктом, носієм світогляду є людина. Тому показ структури світогляду з точки зору визначення суб'єкта світоглядного процесу є особливо актуальним.

 Виходячи з багатовимірності  феномена людини, можна і потрібно говорити про різноманітні прояви існування світогляду. При цьому зауважимо, що людина як суб'єкт світоглядного процесу виявляє себе передусім через суспільний і діяльнісний характер свого існування. У цій площині структура світогляду постає як процес реалізації індивідуального, особистого, колективного, сімейного, соціально-групового, національного, народного та певного типу суспільства світоглядних проявів. А з точки зору характеру і способів соціальної діяльності людини, як показано в попередніх роз­ділах підручника, можна виділити такі структурні елементи світогляду, як природознавчий, релігійний, правовий, політичний, моральний, естетичний, філософський та ін.

Такий підхід до структури світогляду дає підстави ще раз підкреслити, що нічийного світогляду немає. Кожний світогляд має свого конкретного творця, і кожен творець перебуває в суттєвій залежності від свого творіння.

 Доля того чи іншого світогляду  багато в чому залежить від  принципів, на основі яких він  формується і розвивається. Безсумнівно, що багатство відношення "людина – світ" породжує досить широке коло принципів, згідно з якими й формується світогляд. З-поміж них – догматизм і скептицизм, монізм і плюралізм, досвід і мудрість та ін.

 Догматизм  – спосіб осягнення світу, тип мислення, за якого те чи інше вчення або положення сприймається як остаточна, вічна істина, догма і застосовується без урахування конкретних змін у розвитку тих чи інших явищ.

Протилежним догматизму є скептицизм.

Скептицизм – це світоглядна концепція, що піддає сумніву можливість творення адекватного образу об'єктивно існуючого світу.

Визначені принципи як структурні елементи світогляду можуть відігравати як прогресивну, так і гальмівну роль у формуванні й розвитку світогляду.

Дійсно, догматичний підхід у світоглядному освоєнні дійсності зумовлює жорстко, принципово і виважено визначати явища у світовому порядку, творити закони, відкриваючи об'єктивну природу їхнього існування, бачити значущість аксіом і необхідність теоретичного розкриття змісту тих чи інших змін у світі. Водночас, окрім названих позитивних сторін догматизму, ми бачимо і його гальмівну роль. Створена догматизмом визначеність окремих явищ переноситься на бачення світу в цілому. Догматизм не бачить світових явищ як процесу. Особливо шкідливий догматизм у політиці, коли ті чи інші теоретичні положення застосовуються без урахування змін соціальних реалій, які суттєво впливають на владні відношення у політичній системі зокрема і суспільній у цілому. Найперша догма, якою почала користуватися людина в процесі свого світоглядного становлення, –це сприйняття положення про свою унікальність і неповторність як аксіоми, як вічної істини. Однак ми, люди, не можемо стверджувати, що подібних нам, у світі немає. Не можемо хоча б тому, що повністю, "до кінця" ми не знаємо себе. Найбільша загадка для людини – вона сама. Догматизм насильницьки примушує вірити, не враховуючи, що віра – це внутрішньо притаманний людині потяг до вибраного нею ідеалу, потяг, який завжди був супротивником примусу.

Щодо скептицизму потрібно підкреслити, що домінуючий у ньому сумнів дає змогу людині вести напружений пошук різноманітних підходів у поясненні того чи іншого явища. Скептицизм підводить людину до бачення світових явищ як процесу. Скептицизм заперечує "сліпу" віру, говорить про необхідність і безперервність пошуку істини.

 Проте скептицизм у крайньому  своєму прояві може відбутись,  і часто це робить, як засіб  невпевненості, песимізму і зневіри.  Він витісняє оптимістичні настрої,  розвиває у людини вразливість  і хворобливість відчуття.

 Говорячи про монізм як один із принципів формування і розвитку світогляду, потрібно підкреслити, що монізм – це принцип, виходячи з якого світ пояснюється як прояв єдиного начала. Саме завдяки моністичному підходу до пояснення відношення "людина – світ" людина починає бачити дійсність як цілісне явище, як організований процес, у якому із суворо визначеною послідовністю відбуваються закономірні зміни. Саме монізм дає змогу віднайти, з одного боку, взаємозалежність явищ, а з іншого – чітко визначену відмінність між цими явищами.

 Однак монізм не залишає  місця альтернативній думці і  дії щодо певних явищ. Монізм  часто "губить" творчість, абсолютизує  "запрограмованість" людини. Монізм  є абсолютно незаперечним, однобоким  і категоричним.

 Протилежністю монізмові у сфері формування і розвитку світогляду є плюралізм. Плюралізм – це світоглядна концепція, за якою все існуюче складається з кількох або багатьох, насамперед духовних, сутностей, які не зводяться до єдиного начала. Справляючи суттєвий вплив на світоглядне освоєння дійсності, плюралізм дає змогу людині творити багатопланове ставлення до світу. Низка альтернативних думок щодо того чи іншого явища дає змогу бачити багатоманітність і різнобічність існування світу. Плюралізм – основа суверенності й незалежності думки; він намагається утвердити рівноправність і толерантність в оцінці різноманітних проявів світового порядку. Плюралізм розкріпачує духовний характер світогляду, він утверджує право на вибір найдієвішого світоглядного орієнтира в багатоманітному відношенні "людина – світ".

 Водночас плюралізм є своєрідним  розпорошенням думки. Він часто  заважає знайти основне, головне  у світоглядній орієнтації людини  і суспільства. Плюралізм може  навіть відвести далеко від  істини, а не наблизити людину  до неї.

 Говорячи про плюралізм і  монізм, слід пам'ятати, що ці  принципи у світоглядному аспекті  взаємопроникають, взаємодоповнюють  один одного. А це веде до  того, що множинність плюралізму  може породжувати оригінальну,  цікаву, найбільш оптимальну моністичну дію. Може відбутися й зворотний процес. Зокрема, моністична цілісна окресленість породжує альтернативність думки, світоглядну розмаїтість у плюралістичному вимірі.

 З-поміж основних принципів  формування і розвитку світогляду  чільне місце посідають досвід  і мудрість.

Саме завдяки їм людина виходить на завершальні етапи у своїй  діяльності.

Досвід – це сукупність знань  і навичок їхнього набуття, що виникає на основі й у процесі  безпосередньої практичної взаємодії  людей із зовнішнім світом. Це накопичення  знань і навичок, які можуть бути використані й реалізуються в процесі пізнання та перетворення світу. Це також форма чуттєво-раціонального засвоєння людиною здобутків попередньої діяльності як її самої, так і людства в цілому.

 Отже, бачимо, що досвід є  своєрідним результатом органічної єдності людини і світу. З одного боку, це суб'єктивне явище, стан свідомості, з іншого – це збагачена діяльністю об'єктивна природа суспільного життя.

 Залежно від того, хто є  його суб'єктом, говорять про  індивідуальний, особистий, колективний, сімейний, національний, суспільний досвід тощо. Звичайно, цей поділ має абстрактний характер. Конкретно-історично досвід реалізується відповідно до специфічних видів діяльності людини, породжуючи, відповідно, економічний, політичний, моральний, естетичний, природничо-пізнавальний, мистецький, релігійний, філософський досвід тощо.

 Усе це показує, що від  засвоєння і накопичення здобутків  багато в чому залежить життя  кожної людини зокрема і суспільства  в цілому, бо досвід із необхідністю  приводить до формування того чи іншого світогляду, який є основою перетворюючої життєдіяльності людей.

 Органічним поєднанням досвіду,  мислення і практично-духовної  діяльності є мудрість. Мудрість  – це таке відношення людини (чи іншого суб'єкта) до дійсності,  коли вона вміє дати найбільш, досконалу оцінку самому світу і знайти оптимальний варіант його перетворення згідно з її потребами й інтересами.

Попередній розгляд досвіду, а  також розуміння мислення як органічної єдності інтелекту і волі дає  підстави говорити про те, що мудрими не народжуються, ними стають, набуваючи досвіду, зрілого бачення дійсності та його вмілого використання.

 Мудрою вважають людину, яка  майже не припускається помилок.  Вона не береться за справу, не організувавши своєї діяльності: спочатку сумнівається в очевидному, обирає мету, цілі, продумує ймовірні наслідки своїх майбутніх вчинків, переглядає можливі варіанти дії і лише після цього чинить. У такому разі перед нами мудрець – людина, яка знайшла єдино правильний (на даний момент) шлях до мети. Отже, мудрість – вироблена роками здатність людини бачити правду, яка максимально близька до істини. Мудрість – це вміння служити цій правді і діяти відповідно до неї.

 Мудрість, таким чином, є одним  із головних принципів формування  світогляду. Адже через мудрість людина усвідомлює світ у всій його цілісності, бачить у ньому не лише його глибинність, а й межі своїх можливостей і міру власної значущості. У мудрості людина усвідомлює себе і світ як проблему, ставить радикальні питання, шукає розуміння і спасіння, вказує і обирає найбільш оптимальний шлях своєї діяльності. Через мудрість і любов до неї людина творить свою свободу. 

1.2. Мораль і світогляд

Досвід і мудрість як принципи формування і розвитку світоглядної культури з  необхідністю ведуть людину до сфери моралі. Мораль – це сфера соціального, що існує як система поглядів і уявлень, норм і оцінок, принципів, правил і переконань, у межах яких регулюється поведінка людей. Ця сфера є проявом історично визначених реальних відносин людей: як одних до інших, так і самої людини до різних форм її історично сформованих спільностей.

 Мораль є найдієвішим визначником  світоглядної культури. Зародження  моралі пов'язують із первісним  суспільством, у якому виникає  природна потреба регулювання  відносин між людьми на засадах відчуття та усвідомлення значущості одних і безперечної поваги до інших. Практика взаємовідносин у стародавньому суспільстві, що складалася під впливом жорстокої боротьби за існування, поступово творила звичаї, традиції, яких потрібно було суворо дотримуватися. Основою такої моралі були первісна рівність і притаманний родовому суспільству колективізм. Людина природно-духовно відчувала свій нерозривний зв'язок із колективом, бо самостійно не могла протистояти багатьом своїм суперникам, а також задовольняти свої основні, передусім природні, потреби. Вірність і відданість своєму роду і племені, захист, взаємодопомога, співчуття і милосердя – загальноприйняті норми моралі того часу. В ім'я свого роду виявлялися працелюбність, витриманість, мужність, хоробрість, зневага до смерті. Завдяки спільній праці в первісному суспільстві формувалися такі моральні почуття, як обов'язок, справедливість, прихильність. Те, що у первісному суспільстві не було суттєвої майнової диференціації, – заслуга моралі, яка була єдиною для усіх членів роду, всього племені. Кожен, навіть найслабший представник роду, завдяки загальноприйнятим нормам відчував за собою його колективну силу. А це було джерелом прояву такого морального почуття, як гідність.

 Проте не можна сказати, що у первісному суспільстві розвивалися лише позитивні моральні якості людини. Там формувались також негативні моральні риси. Саме в родовому суспільстві з'являється звичай кровної помсти і людоїдства. Суворі принципи життя зумовили формування таких моральних принципів, як жорстокість, зрадництво і фанатизм.