Шпаргалка по "Основы политологии"

Демократичний режим – це форма організації  суспільно-політичного життя, заснованого  на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів  державного управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості.

Основними ознаками демократичного політичного режиму є:

- наявність конституції,  яка закріплює повноваження органів  влади й управління, механізм  їх формування;

- визначено правовий  статус особистості на основі принципу рівності перед законом;

- поділ влади  на законодавчу, виконавчу та  судову з визначенням функціональних  прерогатив кожної з них;

- вільна діяльність  політичних і громадських організацій;

- обов´язкова  виборність органів влади;

- розмежування  державної сфери та сфери громадянського  суспільства;

- економічний  та політичний, ідеологічний плюралізм  (заборони торкаються лише антилюдських  ідеологій). 

За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер. Демократичний режим характеризують високий рівень суспільного самоврядування, переважаючий консенсус у відносинах між владою й суспільством. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність. У політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення, висуває своїх Претендентів на роль лідера. Головна функція опозиції за демократичного політичного режиму — визначати альтернативні напрями розвитку суспільства та складати постійну конкуренцію правлячій еліті. Сутнісними ознаками демократії є електоральні (лат. elector — виборець) змагання, можливість розподілу інтересів, націленість на консолідацію суспільства. За демократії держава функціонує заради громадян, а не навпаки, існують умови для подальшого розвитку громадянського суспільства. Демократія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні е магістральним шляхом, своєрідним ідеалом майбутнього розвитку суспільства та людської цивілізації загалом.

Билет № 10

1. Охарактеризуйте політичне вчення Аристотеля

Арістотель визначив державу як “спілкування подібних один одному людей для досягнення можливо кращого життя”. Він відкрито захищав інтереси рабовласників. Державу Арістотель уявляв як об’єднання вільних громадян, які керують справами рабовласницького суспільства. Він доказував, що рабство зумовлене природою, а також потребами ведення господарства і виробничої діяльності.

Арістотель поділяв  держави на правильні (монархія, аристократія, політія) і неправильні (тиранія, олігархія, демократія). Перевагу він надавав  політії - змішаній формі держави, яка  виникає із поєднання олігархії та демократії.

Право Арістотель ототожнює з політичною справедливістю, підкреслює його зв’язок з державою. Він розрізняв право природне і позитивне (встановлене державою). До позитивного права належали писані закони та звичаєве право. Природне право Арістотель ставив вище позитивного, а звичаєве право - вище від писаного.

2. Дайте визначення легітимності та легальності влади

Легальність відповідає поняттю «законності» (Lex – в перекладі з латів. - закон), носить чисто юридичний характер і означає формальну відповідність владі закону, її юридичну правомірність. Але не завжди легальні держави є легітимними.

Легітимність  – широке та складне явище, яке  виражає зв’язок інтересів з  внутрішньою оцінкою людей, яка  залежить від їх стверджень, світосприйняття та повсякденного життя. Легітимність може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами. Протягом усього розвитку суспільства люди по-різному розуміли саме значення легітимності та поняття про ідеальну державу. Однак легітимність завжди мала вирішальне значення для держави, бо від цього залежало майбутнє існуючого режиму.

Білет № 11

1. Охарактеризуйте  політико-релігійні  вчення Середньовіччя  ( Августин, Аквінський)

В епоху Середньовіччя  людська сутність із політичної була зведена до релігійної. Християнство перетворило гнучкі ідеали античних філософів на легкозасвоювані догмати. Релігійні догми одночасно стали і політичними аксіомами. їх суть досить чітко визначив А. Августин, який писав, що весь рід людський, життя якого від Адама до кінця цього віку є, так би мовити, життям однієї людини, визначається божими законами.., а керують ті, котрі піклуються, як чоловік—жінкою, батьки— дітьми, пани—рабами. Підкоряються ті, про кого дбають, як жінки—чоловікам, діти—батькам, раби—панам.

 Найяскравіше  це виявляється у засновників  християнської політичної теорії  Ав-релія Августжа (354—430) і Фоми  Аквінського (1226—1274).

Аврелій Августин (354-430 рр.) у своєму вченні запропонував цілісну картину світу, причому настільки довершену, що впродовж восьми століть Захід не зміг створити нічого подібного. Під кутом зору політичної науки можна вирізнити два найважливіші складники його вчення. Передусім його теорія особистості, в центрі якої – становлення “нової” людини у її відношенні до Бога й до світу. Августин утверджував віру в силу людської особистості, спрямованої до істини і добра. Гріховне суспільство або ж не знає божого закону, або ж знає, та не може його здійснити. Людських сил для спасіння хворої душі кожної людини недостатньо, – лише “Божественна благодать” здатна вилікувати душу. Отже, Віра – єдине джерело істини і спасіння. Августин вперше показав, що життя душі окремої особистості, життя “внутрішньої людини” надто складне і наврядчи остаточно визначене. Людина потребує постійного догляду й спостереження.

Фома Аквінский (1226-1274 рр.) Аквіант, як його називали, слідом за Августином розглядав державу  як частину універсального порядку, творцем і верховним правителем якого є Бог. Головну мету і  виправдання держави він убачав у збереженні суспільної злагоди і громадянського миру. Влада, на думку Фоми Аквінського, має божественних характер і відповідає природним потребам людини – бути моральною, розумною, соціальною і політичною істотою. А в тім, божественна воля не поширюється на отримання й використання влади, тому останнє може противорічити волі верховного правителя ідеалізуючи змінну форму держави, Аквінський віддав перевагу монархії. Влада монарха повинна бути єднальним началом і спиратися на мудрість правителя. Але, цю владу необхідно обмежувати законами, рахуватися з волею народу. На випадок нестерпної тиранії він допускав навіть вбивство тирана народом.

2. Розкрийте функції  політичної влади  є: 

· Інтегративна функція влади направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно-значущих, історично визначених цілей.

· Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів.

· Функція мотивації означає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб‘єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур.

· Стабілізаційна функція влади націлена на забезпечення стійкого, стабільного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства.

Основними компонентами політичної влади є суб‘єкт, об‘єкт, засоби і процес, що приводить в  дію всі елементи влади. Суб‘єкт  влади втілює її, активний, спрямовуючий початок. Суб‘єктом влади може бути окрема людина, організація, спільність людей (народ), або навіть світова співдружність, об‘єднана в Організацію Об‘єднаних Націй.  

Билет № 12

1. Охарактеризуйте  політичний доробок  Н. Макіавеллі.

Найвагоміший  внесок у політичну думку доби Відродження зробив італієць Нікколо  Макіавеллі (1469—1527), який у трактатах  «Государ», «Міркування на І декаду Тіта Лівія» протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний  світогляд. Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття «держава» як загальний політичний стан суспільства, Макіавеллі стверджував, що людина втілює в собі злобність, агресивність, властолюбство, жадобу, брехливість, боязливість, малодушність, невдячність, зрадництво, лицемірство, ненависть, нестриманість тощо. Необхідність приборкання цих її рис і покликала до життя державу. Відстоюючи пріоритет світської влади, гостро критикував духовенство, а дворянство закликав знищити зовсім.

Його ідеал  державного устрою — сильна, жорстко централізована республіка, де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків». Для об'єднання суспільства правитель може використовувати будь-які засоби («мета виправдовує засоби»), навіть аморальність, нечесність, жорстокість, устрашіння, демагогію, наклепи, підступність, хитрість, віроломство тощо. Лише тоді республіка буде могутньою, виправдає своє призначення, коли правитель, відкинувши закони й принципи моралі, встановить правову авторитарну диктатуру «великого перетворювача». Держава, на думку Макіавеллі, — вищий вияв людського духу, а служіння державі — зміст, мета і щастя людини.

Сповідуючи і  деякі гуманістичні ідеї, він неодноразово вказував на полярність інтересів бідних і багатих, висловлювався про справедливий і досконалий державний устрій, який повинен забезпечити політичну свободу людині, демократичне міське самоврядування. Мрія Макіавеллі — сильна республіка, яка гарантує своїм громадянам не лише розквіт свободи, а й рівність, привілеї, пом'якшення майнових відмінностей. Лише свобода і рівність, на його думку, здатні розвивати здібності особистості, втілювати у ній любов до загального блага і громадянські чесноти.

2. Розкрийте сутність кризи легітимності політичної влади та назвіть основні засоби їх подолання.

Легітимність політичної влади — форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами. Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності. Криза легітимності — зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій. У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конс­титуційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Російський політолог Олександр Соловйов запропонував такі шляхи і засоби виходу з кризових ситуацій:

• підтримка постійних контактів з населенням;

* проведення роз'яснювальної роботи щодо своїх цілей;

• посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного оновлення законодавства;

• врівноваженість гілок влади;

* виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які беруть у ній участь;

• організація контролю з боку організованої громадськості за різними рівнями державної влади;

* зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;

* подолання правового нігілізму населення. 

Билет № 13

1. Розкрийте сутність  політико-філософських  концепцій Т.Гоббса  та Дж. Локка.

На думку Гоббса, для природного людського стану  властива жорстока “війна всіх проти  всіх”. В інтересах загального добробуту та соціального миру людям необхідно відмовитися від своїх політичних прав та перенести їх на державу, яка, виражаючи спільну волю всіх, зможе примусити кожного не порушувати “статус кво”, дотримуватися прийнятого рішення. Державу Гоббс визначає як “єдину особу”, воля якої складає в собі волю всіх. Це не означає, що нею має бути обов'язково одна особа – верховним сувереном може бути і “зібрання осіб”, – головне, щоб влада була абсолютно, єдиною і неподільною.

Гоббс наділяє  державу необмеженими повноваженнями стосовно своїх громадян, крім права на життя. Він виходить з того, що верховна влада (окремої людини або зібрання осіб) ніякою угодою зі своїм на¬родом не пов'язана, бо підданці уклали угоду не з нею, а між собою, “кожен з кожним”, а тому вона не несе ніякої відповідальності перед ними. Концепція Гоббса цілком виключає будь-яку форму контролю над верховною владою з боку суспільства; нема нікого, хто міг пред'явити до неї якісь вимоги, а тим більше притягти до відповідальності за її дії. Суверенові належать усі види влади, він не підлягає суду, стоїть вище законів, адже всі вони встановлені ним самим.

Видатний англійський  філософ і політичний мисли¬тель Джон Локк (1632-1704) розробив ліберальну концепцію суспільно-політичного  устрою.

Суть локкової концепції полягає в тому, що він постулює нерозривну єдність і взаємозалежність основних політичних та економічних прав людини. Виводячи, як і Гоббс, загальну необхідність державної організації з потреби гарантії економічних прав індивідуумів. Локк рішуче розходиться з ним у трактуванні питання про те, як держава забезпечує виконання цієї гарантії (тобто у способах досягнення цієї мети). На відміну від Гоббса у Локка при переході з природного стану в державний природні права і свободи не втрачаються (переходячи до держави), а зберігаються при індивідах.