Інфляція: причини, форми і наслідки

     Кейнсіанська  ідея регульованої інфляції широко використовується на практиці в 50-60і років у більшості  країн з ринковою економікою. На цій підставі виправдовувалося форсування державних витрат, зростання бюджетних дефіцитів, що стало хронічним явищем. Практикувалася політика кредитної експансії, лібералізація доходів і цін.

     Економічна  думка застерігала практику не стільки  від інфляційної загрози, скільки  від загрози кризового спаду  і депресії, зниження платоспроможного попиту, тобто підтримувала ідею регульованої інфляції. Особливо інтенсивними регулювальні заходи ставали за виникненням ознак економічної кризи та в період депресії. У період “перегрівання” економіки вживались конкретні антиінфляційні заходи, розроблялися спеціальні “плани стабілізації”.

     Усе це відіграло позитивну роль у  пом’якшенні коливань економічного циклу і сприяло успішному розвитку економіки. Було досягнуто тривалого стримування інфляції на “повзучому” рівні, що давало підстави говорити про реалізацію на практиці ідеї “контрольованої” інфляції.

     Проте вже спочатку 70х років у більшості  країн з розвинутою ринковою економікою розпочалося швидке зростання цін, інфляція наблизилася до галопуючого рівня. Якщо в 1956-1965 роках середньорічні темпи зростання роздрібних цін становили у США 1,7 %, в Англії 3,1 %, а у Франції 5 %, в Італії 3,4 %, то в 1975-1980 роках – 9,3 %, 15,8 %, 10,5 % і 17,9 % відповідно. Такі зміни були зумовлені низкою об’єктивних процесів, які виключили можливість регулювати інфляцію згідно з кейнсіанськими ідеями.

     Це, по-перше, надзвичайне “розбухання” державних витрат, унаслідок чого вони перестали реагувати на заходи урядів щодо їх скорочення з метою подолання інфляції. По-друге, сфера обігу в усіх країнах була остаточно переповнена грошовою масою, а інфляція досягла своєї “критичної точки”. По-третє, успішний післявоєнний розвиток економіки призвів до створення великих монополій, високої монополізації виробництва і ринку, що заважало вільні дії механізму ціни рівноваги. По-четверте, у даний період загострилась економічна й енергетична криза, що значно погіршало умови виробництва та призвело до зростання виробничих витрат. Перекласти додаткові витрати на трудящих не вдавалося завдяки зміцненню економічної могутності та організованості профспілок. Тому підприємці не тільки не змогли заморозити зростання заробітної плати, а й змушені були підвищувати її в міру зростання

цін. Розпочався могутній розворот спіралі “зарплата-ціни”, який зумовив галопуючий характер інфляції.

     За  нових умов кейнсіанська ідея регульованої інфляції зазнала серйозної критики  з боку представників монетаристської  школи. Головним недоліком її вважали те, що кейнсіанці, оцінюючи наслідки інфляційних заходів уряду, не брали до уваги свідомої реакції економічних агентів (підприємців і найманих працівників) на майбутню інфляцію. Так, М. Фрідмен висунув положення про “природний рівень безробіття”, який визначається умовами ринку робочої сили і не може бути штучно змінений. Якщо ж уряд своїми заходами (стимулювання попиту бюджетною і кредитною експансією) зменшить безробіття понад цей природний рівень, то це тільки прискорить інфляцію. Адже підприємці, прогнозуючи зростання цін, забезпечать свої доходи відповідними  заходами  в  ділових  контрактах,  трудових  угодах  тощо.  Тому

очікуваного урядом перерозподілу доходів та посилення стимулювання виробництва  не відбудеться. Уряд змушений буде ще більше стимулювати попит, а це – прямий шлях до розкручування інфляційної спіралі. Позитивний ефект від таких дій уряду може бути тільки короткочасним. У перспективі вони містять у собі загрозу гіперінфляції.

     Іще далі пішли представники монетаристської школи “раціональних очікувань” (Р. Лукас, Н. Уоллес, Т. Сарджент). Вони вважають, що економічні суб’єкти завжди можуть передбачити будь-які регулювальні заходи уряду і захистити свої доходи, а тому заперечують навіть короткочасний ефект від регулювання емісії й зайнятості. На їхню думку (і це головний висновок монетаристської доктрини), стабілізаційна політика є цілком безплідною, оскільки ринкова система здатна сама себе підтримувати в постійній рівновазі.

     Отже, політика регулювання інфляції в Україні на початку 70х років змінилася на антиінфляційну політику. Для стабілізації економічного розвитку потрібно постійне додержання цієї тези.

     Антиінфляційна  політика більшості країн з розвинутою ринковою економікою має два аспекти  – дефляційна політика (регулювання попиту) та політика доходів.

 
 

4.1 Дефляційна політика

 

      Вона  включає методи обмеження платоспроможного попиту через фінансовий і кредитно-грошовий механізми. Ця політика проводиться  за умов, коли інфляція спричиняється (переважно) тиском зайвих грошей у каналах обігу.

      Щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державного бюджету, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби, інфраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. Для вилучення з обігу зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко використовуються посилення податкового тиску на доходи. Проте мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в обіг у вигляді державних витрат. Щоб цього не трапилося, необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. З метою вилучення частини зайвих грошей часто випускаються державні позики.

      Важливим  інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в обіг. Підвищуючи дисконтну ставку центрального банку, регулюючи процентні ставки за пасивними й активними операціями комерційних банків, збільшуючи норму обов’язкових  резервів , держава  скорочує банківське кредитування народного  господарства і стримує тим самим зростання грошової маси та платоспроможного попиту. Практикується пряме державне лімітування зростання кредитних вкладень та готівкової грошової маси в обігу, попередній  центрального банку за обґрунтованістю видач комерційними банками позик на великі суми.

      Також, дефляційна політика діє щодо проблем  державного регулювання платіжного балансу. Вона спрямована на скорочення внутрішнього попиту через стримування  бюджетних витрат на соціальні потреби, замороження цін і заробітної платні, а також на деякі фінансові й грошово-кредитні заходи: зменшення бюджетного дефіциту, зміну облікової ставки Національного банку, кредитні обмеження, встановлення меж зростання грошової маси.

      У світовій практиці накопичено багатий  досвід використання дефляційної політики з метою збалансування платіжних балансів. Аналіз основних методів дефляційної політики свідчить, що вони спрямовані на зниження інфляції і стабілізації економіки через сукупне скорочення грошової маси. Завдяки цьому посилюється тиск на прибутки, ціни, зайнятість населення, приватне і державне інвестування. Але використання цієї політики з метою регулювання платіжного балансу може завадити зростанню національної економіки.

      Що  стосується кредитів для покриття дефіциту Державного бюджету, то в умовах інфляції та кризового стану економіки їх використання є негативним явищем. За цих умов доцільнішим було б розширення випуску цінних державних паперів і прискорення розвитку фондового ринку України. Звичайно, потрібна продумана політика щодо їх розміщення, строків погашення, прибутковості та оподаткування доходів по них. Розповсюдженим шляхом покриття дефіциту Державного бюджету є зовнішній борг. Наприклад, у 1995 році Україна одержала 1,9 млрд. дол. кредитів. Як уже зазначалося, 20%

кредитної емісії йшло на закупівлю валюти в офіційний резерви. Це викликало парадоксальну ситуацію, коли створення стабілізаційного фонду обернулося появою додаткового чинника дестабілізації економіки, бо 1/5 частина зростання цін була зумовлена кредитною емісією. Така політика НБУ дорого обійшлася нашим імпортерам. Слід зазначити, що й кредити комерційним банкам у цей час надавалися не так для підвищення загального рівня їх ліквідності, як для фінансової підтримки ними окремих підприємств. Первинна емісія, як і база  грошової системи, є одним із  провідних  факторів,  що визначають інфляцію. Що стосується бази грошової системи України, то вона з 1993 р. зросла більш ніж у 13 разів. Водночас темпи зростання оптових цін підприємств значно перевершували темпи зростання бази грошової системи.

      Така  тенденція призводить до запланованого  скорочення обсягів виробництва  і реальних доходів населення, що свого часу не може негативно не позначитися на зовнішньоекономічній діяльності юридичних та фізичних осіб і на стані платіжного балансу України.

     Політика  дефляції за послідовного і жорстокого її проведення може дати бажаний антиінфляційний  ефект, проте реалізація її пов’язана  з великими труднощами, оскільки посилює  соціальне напруження в суспільстві, загрожує економічною кризою, банкрутством підприємств, зменшенням зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться маневрувати, майстерно комбінуючи дефляційні та інфляційні методи.

4.2 Політика доходів

 

      Цей напрям антиінфляційної політики передбачає державний контроль за заробітною платою й цінами. Такий контроль може полягати у фіксації зарплати і цін на певному рівні (“заморожування”), або встановлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів приросту продуктивності праці. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосувати його, зважаючи на можливі негативні економічні й соціальні наслідки. Адже заморожування цін – це пряме втручання в приватне підприємництво й у сферу ринку, що призводить до деформації його механізму. Першим негативним наслідком цього є товарний дефіцит і розвиток “чорного ринку”. Заморожування зарплати спричиняє незадоволення трудящих, посилює соціальне напруження.

      Під впливом немонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилася  від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямувала свої дії на подолання причин інфляції створенням сприятливих умов для вільної дії законів ринку і активним стимулюванням приватного підприємництва. Це, зокрема, проведення жорстокої антимонопольної політики, заохочення ринкових конкуренції, скорочення державної підтримки малорентабельних і слабоконкурентних   підприємств і галузей, запровадження гнучкої податкової політики, що стимулює підприємницьку активність і зростання грошових заощаджень населення. Усі ці заходи позитивно впливали на розвиток та ефективність виробництва, підвищення продуктивності праці, що, у свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Унаслідок цього країни

 Заходу  змогли перебороти галопуючу  інфляцію, утримати її на рівні  “повзучої”.

      Нині  особливості економічного розвитку знову поставили на порядок денний кейнсіанські ідеї регульованої інфляції. Проте й досвід 80х років, що ґрунтувався на концепціях неомонетаризму, має велике значення для теорії і практики.

     По-перше, інфляція може легко з регульованої перетворитися на нерегульовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких економічних і соціальних наслідків.

      По-друге, антиінфляційна політика має тим  більший ефект, чим менше вона втручається у виробництво, чим  ліпші умови створюються в  крайні для розвитку підприємництва і дії ринкового механізму. Тому вона не може обмежуватися тільки дефляційними заходами, а має бути комплексною, включати й заходи, спрямовані на всебічне стимулювання розвитку виробництва.

      По-третє, загрозливі соціальні наслідки може мати не тільки розкручування інфляції до високих рівнів, а й антиінфляційна політика держави, якщо вона недостатньо продумана та здійснюється непослідовно.

                                     

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Висновки

 

     Стабільність  цін є однією з найважливіших макроекономічних проблем.

     Інфляція  традиційно існує у двох видах: як інфляція попиту і витрат. Інфляція попиту може бути ініційована або  зростанням якогось елемента сукупних витрат (найчастіше – збільшенням  державних витрат), або ж зростанням грошової маси. А інфляція витрат спричиняється раптовим підвищенням цін на елементи виробничих витрат: сировину, енергоносії, працю.

     Монетаристське  пояснення інфляції зводить її проблему, насамперед, до зростання грошової пропозиції. Основою такого пояснення  є формула макрорівноваги MV=PQ. “Виключення” швидкості обертання грошей V, як чинника інфляції у монетаристському поясненні досягається доведенням існування залежності між швидкістю обертання та ставкою процента.

     Кейнсіанське  пояснення інфляції ґрунтується  на зв’язку: “зарплата-граничні витрати- ціни”. Його узагальнення є крива Філіпса, яка, відображає “компроміс” між інфляцією та безробіттям: зменшення безробіття “компенсується” збільшенням інфляції.

     В результаті інфляції у більшості  домашніх хазяйств знижуються реальні доходи, падає життєвий рівень, знецінюються усі збереження, а у суспільстві починає зростати нервозність та соціальна напруга.