Аргументація у політичному дискурсі

Перфект вживається, в основному, тоді, коли оратор посилається на попередній виступ, що надає виступу певні риси діалогу. Цим же можна пояснити дещо частіше вживання перфекта в парламентському і партійному виступах.

Претерит широко вживається при історичних екскурсах, що обумовлює його високу участь у святкових виступах.

Форми футурума частіше вживаються в партійних, передвиборних виступах і новорічних звертаннях. У них же він представлений найбільше акцентовано, тобто частіше в заключній частині виступу, разом із закликом.

Досить часто вживають форми футурума й у привітальних виступах. Це пов'язане з тим, що політики, які знаходяться при владі, виступаючи на яких-небудь заходах, дають прогноз на майбутнє.

Крім того, футурум, висловлюючи преференцію якоїсь дії і співвідносячи що-небудь із майбутнім, може використовуватися для вираження модальності, в результаті чого висловлення сприймається як упевнене твердження, заклик, претендує на характер істини.

Характерною рисою всіх політичних виступів є широке використання іменників, які походять від дієслів і партиципіальних конструкцій, що відповідає тенденціям сучасної німецької мови, дозволяє спростити синтаксичну структуру виступу, і, з одного боку, відбиває раціоналізацію мови, з іншого боку, виражає прагнення політиків до узагальнюючого викладу своїх поглядів, тобто не до дії, що виражається дієсловом, а до результату, вираженому номінативними мовними засобами.

Особливе значення для всіх різновидів ПВ має використання прономінальних форм I особи множини, тому що вони дозволяють політику реалізувати свої цілі: звертатися до різноманітних груп населення, установлювати зв'язки в рамках групової свідомості в залежності від своїх намірів, створювати почуття спільності, залучати адресата на свою сторону, прямо звертаючись до нього, і побічно представляючи себе і свою програму. Відповідно до прийомів ідентифікації й інтимізації, використання прономінальних форм пов'язане з оцінністю. Говорячи про "ми", "нашу групу", політики використовують тільки позитивну конотацію, політичний же противник характеризується в негативному плані.

Форми I особи однини характерні для політиків, які вже перемогли і займають високу посаду (канцлер, міністр) і для передвиборних виступів, особливо реалізованих на з'їзді партії. Це може пояснюватися тим, що, проводячи передвиборну кампанію, кандидат бажає сформувати імідж сильного, рішучого, здатного до реформ політика, і частий ужиток "я" повинен продемонструвати, що в партії і для виборців є лідер, спроможний зайняти керівну посаду [31, с. 57].

Цілком незначним є вжиток у політичних виступах форм II особи. Вони вживаються лише на з'їзді партій (переважно лівих) і відносяться до членів власної партії.

Категорія оцінки є однією з головних для будь-якого політичного виступу, а оцінні прикметники - одним із найважливіших засобів для її вираження. У політичному виступі вони орієнтуються на біполярну систему оцінок (правильний - неправильний) і співвідносяться із системою ідентифікації: "ми/своя група - позитивно" - "вони/чужа група - негативно". Таким чином, провадиться спроба нав'язати адресату певну систему оцінок (ширше - картину світу) і позицію в системі координат "ми - вони". У різновидах політичного виступу оцінні прикметники вживаються відповідно до напрямку усього оцінювання: негативні особливо характерні для опозиції, позитивні для партії влади (відповідно в партійних і передвиборних виступах), переважно позитивні у привітальних і святкових.

В основі будь-якого політичного виступу лежить використання загальновживаної літературної лексики, відомої усім членам комунікативного співтовариства, яка набуває політико-ідеологічних значень і відтінків тільки у певних політичних ситуаціях. Принцип ідеологічної пропагандистської заданості в мові політики пускає в хід механізм спрямованого семантико-прагматичного моделювання семантичного змісту мовних одиниць на всіх рівнях мови. Це означає актуалізацію одних смислових відтінків і нейтралізацію інших, прояв коливань, зсувів у семантиці слова, словосполучення, у семантичному змісті речення і тексту. Мова починає пристосовуватися до тих цілей, які політика ставить перед собою, у результаті чого існуючі в загальному словниковому запасі слова актуалізуються в політичному та ідеологічному контексті для формулювання теорій, позицій, доктрин і стають тематичною (політичною) лексикою.

Одним із прикладів актуалізації загальнолітературної лексики в політичних виступах як особливому типі тексту є використання ключових слів, слів-гасел, що стають такими завдяки своєму семантичному змісту і частоті вжитку.

Ключові слова і слова-гасла зв'язані між собою, є найважливішими елементами і типологічною особливістю будь-якого політичного виступу. Можна зробити висновок про їхню ведучу роль у впливі на адресата завдяки їхнім особливостям: по-перше, стислості, простоті, і в той же час певній семантичній нечіткості, що дає можливість вживати ці слова так часто в різноманітних ситуаціях і контекстах, а також їхній емоційній зарядженості й оцінній поляризації, що сприяє розмежуванню груп "свої/чужі".

Слова-гасла і ключові слова повинні якнайшвидше викликати в адресата очікувану реакцію - асоціацію. Успіх виступу політика пов'язаний із простотою у вираженні складного, чому в чималому ступені сприяє вжиток ключових слів і слів-гасел.

Ключові слова можна розділити на групи: "загальні", "програмні", "вузкотематичні".

"Загальні" є, як правило, словами-гаслами, що використовують усі без винятку політики у всіх різновидах політичних виступів, і які є політичними афективами, словами-класифікаторами, що викликають певну реакцію адресата і представляють, як правило, абстрактні поняття. Вони завжди мають позитивну оцінність і імунітет проти критики. Їх уживають усі партії і рухи, вони можуть служити гаслами на стягах, що знайшло вираження в терміні Fahnenwürter (флагові слова) [24, с. 7].

"Програмні" ключові слова виражають основні позиції програми дій певної партії і при частому вжитку у певному контексті стають словами-гаслами.

"Вузкотематичні" ключові слова присвячені основній для конкретного виступу темі. При частому вжитку у певних контекстах вони також можуть перейти в розряд слів-гасел.

Слова, що позначають політичні групи й окремих політиків, подібні ключовим словам і мають із ними безпосередній зв'язок. Політики поділяють суспільство на "своїх" і "чужих", пов'язуючи цей розподіл з оцінкою. Більш широко такі слова вживаються в партійних і передвиборних виступах, метою яких є агітація за свою групу. Представники партії влади в основному говорять про власну групу, не бажаючи створювати рекламу опозиції і підкреслюючи свої заслуги. Цим відрізняються насамперед привітальні виступи. Назви політичних груп і імена окремих політиків у святкових виступах вживаються не так часто, і, як правило, або в зв'язку з відновленням ходу історичних подій, або при вираженні подяки, насамперед, при згадуванні представників тільки своєї групи.

У політичних виступах широко вживається стилістично забарвлена лексика і стилістичні прийоми, тому що адресант бажає зацікавити адресата для залучення його на свою сторону. В усіх політичних виступах використовуються неологізми, евфемізми, іноземні слова і розмовна лексика, метафори й ідіоматичні вислови.

Неологізми політичних виступів мають свою специфіку і використовуються для створення експресивно-емоційного фону. Більш того, політик має можливість наповнити неологізми зручним і потрібним йому раціональним і емоційним змістом і визначити (принаймні, на якийсь час) виникаючі одночасно з появою неологізмів семантичне та асоціативне поля. Крім того, політик, що вдало вживає і створює неологізми, вважається творчою, освіченою особистістю. Часто він використовує неологізми для опису незручних для себе понять. У цьому випадку неологізми наближаються за своєю функцією до евфемізму.

Функція евфемізмів полягає в представленні позначеного змісту в більш вигідному світлі, ніж це дозволяє слово, що вживається звичайно і не має "пом'якшуючого" елемента. Політичні евфемізми є невід'ємним структурним елементом будь-якого політичного виступу. Їх частота пов'язана із пріоритетною метою виступу (дифамація противника, звіт про роботу і т.д.), і, відповідно, приналежністю партії до опозиції або влади. Евфемізми характерні насамперед для партії влади і майже не використовуються опозиційною партією.

В якості евфемізмів можуть використовуватися іноземні слова. Крім того, останні дають політику можливість використовувати різноманітні нюанси понять, не порушуючи їхній генералізований характер, викликати в адресата потрібні емоції, імпонувати йому в мовному плані, уникати тавтології.

Розмовна лексика є невід'ємною частиною політичного виступу. Оратор нерідко свідомо пристосовується до стилю усної розмовної мови, тому що розмовні елементи впливають на адресата і іноді викликають таку реакцію, що неможлива при вжитку тільки літературно-нормативних елементів.

Широко використовуються і метафори, що роблять текст більш простим для сприйняття, цікавим, привертають увагу адресата незвичайністю сполучень. Крім того, метафори можуть створити ефект освіченості оратора, а також можуть не тільки проілюструвати і конкретизувати щось абстрактне, але і відвернути адресата від слабких місць у системі аргументації. Важливою є здатність метафори виражати оцінку. Для політичного виступу характерні насамперед метафори з військової галузі, а також з галузей природи, спорту, економіки, науки.

Завдяки своєму великому семантичному й образному потенціалу, в політичному виступі використовуються ідіоматичні вислови.

Після 16 років правління канцлера Г.Коля, який представляв не тільки партію християнських демократів, але і генерацію людей, які народилися до 2-ї світової війни, прийшов до влади політик нової генерації Г.Шредер, який знав про минуле лише за спогадами сучасників та з книг. Вирішальна роль США у створенні та розвитку ФРН як самостійної держави спричинила проникнення до німецької мови, у тому числі й до політичного лексикону, великої кількості англомовних запозичень, що трансформують, нерідко, своє основне значення у нових соціально-історичних образах.

Компонент звичного "Talkshow" перетворюється у політичному лексиконі Німеччини на нове "Bundesshow", а німецькі Президент і Канцлер у - "Showbundespresident" і "Showkanzler". Завдяки ЗМІ, насамперед телебаченню, у німецькому політлексиконі набули значного поширення запозичені "Moderator", "moderieren". А диктори головних телеканалів Німеччини - Moderatoren – здобули з боку політиків за умов широкого ринку інформації на Заході ролі "Fernsehkonsumentеt (innen)". Під впливом Інтернету німецьке "Nachricht" (повідомлення) поступово витісняється англійським "message". Не менш поширене у розмовній німецькій мові англійське слово "power" набуває нового змісту стосовно до жінок-політиків в образі "Ladypower" або "Powerministerin". Сама ж політична система Німеччини порівнюється з "Inquisition", отримуючи іронічно-поблажливий епітет "sanfte Inquisition" [67, с. 24].

У німецькому політичному мовленні активно використуються різні словосполучення. Досить часто вони формуються у так звані "Wortfamilien", основу яких складає один із словотворчих елементів, як, наприклад, "medium", "medial" - "Massenmedien", "Medienmann", "Medienberater", "Mediengesellschaft", "Medieninszenierung", "Medienfront"; "Koalition" - "Koalitionspartnern", "Koalitionsvertrag"; "Wahl" - "Wahlkampf", "Bundestagswahl", "Landtagswahlen".

Мовленню німецьких політиків властиве розмаїття стилістичних засобів – від численних епітетів, до засобів іронії, фразеологізмів та метафор. У публічних промовах поширені такі епітети: "unbefangen", "pragmatisch", "paradox", "praktisch", "erfahren", "kenntnisreich". Нерідко вони поєднуються із засобами іронії: "böse eitle Mдnner", "selbstlosgute Frauen", "weltlдufige Kollegen", мають яскравий метафоричний характер - "staubtrocken reden", "rhetorishe Dickicht der politischen Kombattanten", "Netto-Neuverschuldung".

У політичному мовленні досить поширеними є явища метафоричної персоніфікації - "der Wahlkampf lässt grьssen", "durchtrainierte Augen". Політичні діячі отримують досить часто іронічно-дошкульні характеристики, типу "Politiker" - "Helden" - "Aktuere" - "Rebellen". Подібне ж спостерігається і в оцінці політиками своїх опонентів - "Stoiber-Weisheit". Якісні характеристики, у тому числі стосовно до окремих особистостей, розподіляються умовно на три групи - "Mercedec" - вищий клас, "Volkswagen" – середні якості, "Opel" – пересічно. Відомого коментатора німецького телебачення Сабіну Крістіансен федеральний канцлер Герхард Шредер характеризує таким чином: "Sabine Christiansen - Mercedes des Talkshows". Телевізійну програму (Talkshow) за участі найвідоміших політиків – Міністр закордонних справ Йошка Фішер називає "das allwöchentliche Kaminfeuer der Nation". Міністр внутрішніх справ В. Шиллі вимагає викриття телебачення - "die Entzauberung des Fernsehens", у програмах якого виступають „політичні базіки“ - "Dampfplauderer", які закликають до створення політичних блоків сумнівного толку - "Polit-Konklave".

ВИСНОВКИ

Аргументація являє собою складний процес, який базується на техніці переконання.

Соціально-політична аргументація визнається як один із видів аргументації. Предметом вивчення соціально-політичної аргументації є обґрунтування політичних маніфестів і програм, а також агітація, пропаганда і контрпропаганда.

Соціально-політична аргументація реалізується в політичному дискурсі, який є одним із видів аргументативного дискурсу.

Дискурс – це тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різну форму вияву (усну, писемну, паралінгвальну), відбувається у межах конкретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників; синтез когнітивних, мовних і позамовних (соціальних, психічних, психологічних тощо) чинників, які визначаються конкретним колом "форм життя", залежних від тематики спілкування, має своїм результатом формування різноманітних мовленнєвих жанрів. Можна виокремити такі основні характеристики дискурсу:

1. Це складне комунікативне явище з притаманними для нього адресатом і адресантом, контактом, зворотним зв’язком, контекстом та ситуацією спілкування. Дискурс відображає суб’єктивну психологію людини, це певна інтерпретація, реконструкція уявного світу; автор створює дискурс і описує реальні, бажані чи нереальні події і явища, подає характеристики об’єктів та своє ставлення до них. Цей світ включає також і оцінку автора, а також певні домисли та здогади, тобто автор дискурсу може використовувати дискурс для нав’язування своєї точки зору і т. д.