Раціоналізм в філософії німецького Просвітництва (Х. Вольф, Г. Гегель)

      3.2. Оригінальна філософська система за Георгом Гегелем 

      Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831 рр.)- видатний німецький філософ. У перший період творчості виступив як послідовник "критичної філософії" Канта і Фіхте, але невдовзі під впливом Шеллінга став на позиції об'єктивного ідеалізму і створив оригінальну філософську систему. Основою всіх явищ природи і суспільства Гегель вважав абсолют, якесь духовне начало, котре він називав по-різному "світовим розумом", "світовим духом", "абсолютною ідеєю", які нібито існували ще до матеріального світу. Глибоко зацікавившись історією духовної культури, Гегель уже в ранніх творах тлумачить іудаїзм, античність, християнство як ступені розвитку духу, намагається осмислити специфіку своєї епохи. 
       У рідкісній за глибиною і складністю викладу думок праці "Феноменологія духу" духовна культура подається ним як поступове і послідовне виявлення творчої сили світового розуму. Позбавлений індивідуальності світовий розум, втілюючись в образи культури, які послідовно змінюють один одного, одночасно пізнає самого себе як творця. Духовний розвиток індивіда, за Гегелем, відтворює стадії самопізнання світового духу. Універсальну сферу творчої діяльності духу Гегель називає абсолютною ідеєю, а логіку визначає як науково-теоретичну самосвідомість цієї ідеї. У "Феноменології духу" обґрунтовується принцип абсолютного ідеалізму, дається зображення поступального руху свідомості від першої, безпосередньої суперечності між нею і предметом відображення адже поняття науки, розглядається генезис філософського знання. У своєму русі свідомість, за Гегелем, триразово проходить шлях від безпосередньої достовірної чуттєвості до філософського знання і кожний раз ніби в іншій площині. Відповідно до цього "Феноменологію духу" можна поділити на три розділи. У першому дається тлумачення свідомості, самосвідомості, розуму і розглядається рух індивідуальної свідомості, починаючи з чуттєвої достовірності; у другому дається характеристика духу; в третьому аналізується релігія і «абсолютне» знання, те, що марксистською термінологією називається формами суспільної свідомості. Центральною у "Феноменології духу" є багатозначна категорія "відчуження". Під "відчуженням" Гегель розумів, по-перше, опредметнення духу, породження ним природи і суспільства; по-друге, будь-яке складне відношення між суб'єктом і об'єктом, уся доцільна діяльність людини (історія виступає в нього як результат відчуження людської діяльності); по-третє, викривлене сприйняття людьми результатів їх власної діяльності, внаслідок чого вони здаються людям чужими силами, які живуть самостійним життям і панують над ними.

      Проблема відчуження залишається актуальною і в наш час. 
Аналізуючи "Феноменологічні знання", "знання, що з'являються", Гегель зробив спробу обґрунтувати положення про те, що глибинною основою всього сущого є абсолютна ідея, яка розвивається за принципом тріади: "теза антитеза синтез". У створеній пізніше філософській системі Гегеля абсолютна ідея виступає в трьох формах: у вигляді чистих логічних сутностей; у формі інобуття ідеї — природи; в різних проявах конкретного духу. Наслідком подібного розуміння форм абсолютної ідеї було виділення Гегелем таких частин його системи, як логіка, філософія природи і філософія духу, об'єднаних в "Енциклопедію філософських наук". 
Піддавши нищівній, багато в чому несправедливій критиці формальну логіку, в якій, за його словами, "немає навіть передчуття наукового методу", Гегель запропонував оригінальну концепцію діалектичної логіки як науково-теоретичної самосвідомості абсолютної ідеї. Причому ця логіка зайняла центральне місце в його системі, оскільки її предметом є сама абсолютна ідея, яка розгортає в логіці свої моменти у формі категорій і становить основу всієї діяльності. Керуючись ідеалістично інтерпретованим принципом тотожності мислення і буття, Гегель створює фантастичну картину світу. Та за нею приховуються геніальні догадки про універсальні взаємозв'язки речей і їх саморозвиток. Його принцип тотожності мислення і буття дав можливість переконливо спростувати аргументи агностиків.    

         "Какого высокого мнения мы ни были бы о величии и могуществе духа,- писав Гегель,- оно все же будет недостаточно высоким. Скрытая сущность вселенной не обладает в себе силой, которая была бы в состоянии оказать сопротивление дерзновению познания, она должна перед ним открыться, развернуть перед его глазами богатства и глубины своей природы и дать ему наслаждаться ими". 
          "Наука логіки" Гегеля складається з учень про буття, про сутність і про поняття. В першому вченні характеризуються найабстрактніші категорії буття: чисте буття, ніщо, становлення, наявне буття, якість, кількість, міра, стрибок тощо. Чисте буття розглядається як начало, бо воно є і чиста думка, і не визначена проста безпосередність. Воно тотожне ніщо, оскільки для них обох характерна відсутність визначень. Істиною чистого буття і ніщо є становлення, в якому вони зняті і перебувають у ньому як ідеалізовані моменти. Результатом становлення є наявне буття, для якого вже характерна певна визначеність якість. Специфіка якісної визначеності, за Гегелем, полягає втому, що вона єдина з буттям, на відміну від кількісної визначеності, яка не тотожна з буттям і при її зміні в певних рамках не веде до зміни якості. Суперечлива єдність якості і кількості утворює міру. Перелічені категорії в їх взаємозв'язку і становлять основний зміст вчення про буття.

      Центральне  місце у вченні про сутність займає проблема суперечності, яку Гегель розглядав як джерело саморуху і саморозвитку. Радянські філософи, надаючи визначальної ролі боротьбі протилежностей, критикували Гегеля за те, що він вважав можливим примирення суперечностей. У наш час проблема примирення суперечностей, пошуки консенсусу при вирішенні складних міжнародних і національних конфліктів є виключно актуальною. Аналізуючи поняття речі, Гегель дає визначення категорії закону як того, що є тривким, тотожним у розмаїтті явищ. Важливе місце займає тут з'ясування специфіки суттєвого відношення (цілого і частини, сили і виявлення, внутрішнього і зовнішнього). При цьому він піддає аргументованій критиці агностицизм і механістичний матеріалізм. Вчення про сутність завершується аналізом категорії свободи. Визначення свободи як пізнаної в понятті необхідності, хоч і містило в собі суттєвий момент істини, та не вичерпувало останню. Воно відіграло негативну роль не лише в теорії, а й стало теоретичною основою насильницького нав'язування поглядів у тоталітарних державах.

      Заключна частина "Науки логіки" Гегеля це вчення про поняття. На відміну від традиційного розуміння поняття як форми мислення і результату узагальнюючої діяльності розсудку, Гегель визначає поняття як абсолютну творчу силу, що породжує все наявне. Незважаючи на містичний характер такого тлумачення поняття, тут має місце і раціональний зміст. Це стосується насамперед розуміння конкретного як органічного взаємозв'язку загального, особливого і одиничного. В цій частині "Науки логіки" Гегель дає нову, нетрадиційну класифікацію суджень та умовиводів, характеризуючи їх пізнавальну цінність; піддає критиці формальну логіку; розкриває діалектику цілей і засобів; з'ясовує роль практики в процесі пізнання; характеризує діалектичний метод. У "Філософії природи" Гегель з'ясовує, яким чином природа, будучи інобуттям ідеї, стає духом. Ця книга складається з трьох розділів механіки, фізики і органічної фізики. В механіці аналізується ряд категорій і понять, зокрема категорії матерії, часу і простору як єдності простору і часу. З категорій простору й часу Гегель виводить категорії руху. Проблема матерії, поряд з іншими, розглядається і в другому розділі книги. Хімізм у Гегеля виступає як безпосередній ступінь, що веде до органічного життя, яке він піддав аналізу в третьому розділі "Органічна фізика". "Філософія природи" одна з найбільших за обсягом і найменш переконлива праця Гегеля, хоча і в ній мають місце цікаві думки і тонкі спостереження. Заключна частина "Енциклопедії філософських наук" "Філософія духу" це вчення як про свідомість, такі прорізні види людської діяльності. Цей твір складається з трьох розділів, присвячених відповідно проблемам суб'єктивного, об'єктивного і абсолютного духу. Розділ вчення про суб'єктивний дух складається з антропології, феноменології та психології і загалом присвячене проблемам індивідуальної свідомості. В цьому розділі Гегель розкриває свої погляди на соціально-історичне життя людства. Під абсолютним духом автор розумів те, що зараз називають формами суспільної свідомості. Тут він аналізує мистецтво, релігію і філософію. В мистецтві абсолютна ідея пізнає себе, за Гегелем, у формі споглядання, в релігії- у формі уявлення, а у філософії у формі поняття, цієї найдосконалішої, най адекватнішої форми пізнання. У "Філософії духу" особливо дає про себе знати здогадка Гегеля проте, що суспільна свідомість у певному розумінні не залежить від свідомості і волі індивіда. Окремі ступені розвитку духу детально розкриті у "Філософії права", "Естетиці", "Філософії релігії" та "Лекціях з історії філософії". Філософія Гегеля істотно вплинула на розвиток філософської думки людства.

      Висновок 

       Класична  німецька філософія це філософські системи І.Канта, І.Г.Фіхте, Ф.В.И.Шеллінга, Г.В.Ф.Гегеля та Л.А.Фейербаха, які були створені у другій половині XVIII - середині XIX століть. Вона була вищим досягненням філософської думки у світовому масштабі. Неминуще значення мали її гуманістичні ідеї соціального прогресу і свободи. Марксизм високо цінував класичну німецьку філософію передусім за розробку проблем діалектики (Кант, Гегель) і матеріалізму (Фейербах).

       Теоретичним джерелом класичної німецької філософії  була як вітчизняна філософія, так і  досягнення світової філософської думки (раціоналізм Р. Декарта і Б.Спінози, філософія епохи Просвітництва). Зрозуміло, що відповідний вплив на неї справили й тогочасні досягнення природничих наук. Класична німецька філософія не становила собою єдиного напряму. Наприклад, Кантбувдуалістом, Фіхте- суб'єктивним, Шеллінг і Гегель об'єктивними ідеалістами, Фейєрбах матеріалістом. Та разом з тим у філософських системах цих мислителів спостерігається зв'язок, навіть наступність. Особливе місце посідало дослідження форм все загальності, які в Канта і Фіхте розглядалися як форми, притаманні лише людському мисленню, а в Шелінга і Гегеля і як форми самої діяльності (духовної, на їх думку, за своєю природою). Особливого значення надавалося дослідженню проблеми тотожності мислення і буття, відношення суб'єкта і об'єкта, теоретичних форм пізнання, філософських категорій тощо. Характеризуючи класичну німецьку філософію, як правило, вказують на такі її риси: наступність, діалектичність, критичне ставлення до "розсудкової" метафізики і прагнення подати філософію як систему наукового знання ("Науковчення" Фіхте і "Енциклопедія філософських наук" Гегеля), звернення до історії як філософської проблеми. У світлі сучасної філософської думки впадає у вічі абсолютизація раціоналістичного підходу і недооцінка емоціонально-чуттєвого начала, зокрема естетичного відношення людини до світу, мистецтва, за допомогою якого людина осягає буття і переживає його сенс.

       Епоха Просвітництва створила справжній культ розуму. Його можливості в пізнанні і аналізі як природного, так і соціального світу здавалися безмежними. Однак практичне здійснення «обґрунтованих розумом» проектів соціальної перебудови (французька буржуазна революція 1789-1794 рр.) кілька зменшили захоплення апологетів освітянського раціоналізму. З гасел свободи, рівності, братерства та щастя хіба що перші два могли вважати себе реалізованими, та й то в сильно урізаному вигляді. Стало ясно, що філософсько-ідеологічні аксіоми Просвітництва потребують порції безсторонньої критики. Це завдання з блиском виконала німецька класична філософія останньої третини XVIII- першої третини XIX ст. Її безумовним гідністю стало те, що глибокий критичний аналіз не зруйнував, але зберіг і навіть примножив філософські новації епохи Просвітництва, ставши, по суті, новим етапом розвитку західноєвропейської філософської думки.

Німецька класична філософія це певний період у розвитку німецької філософської думки (з середини XVIII ст. До середини XIX ст.), Представлений навчаннями Іммануїла Канта, Йоганна Фіхте, Шеллінга Фрідріха, Георга Гегеля та Людвіга Фейєрбаха. Всі вони дуже різні філософи, але, тим не менш, їх творчість прийнято оцінювати як єдине духовну освіту. Незважаючи на всі відмінності між класиками німецької філософії, їх зусилля були спрямовані в єдине русло, яке характеризують дві особливості: спадкоємність по відношенню до ідей епохи Просвітництва і філософське новаторство. Творчість Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831) по праву вважається вершиною німецького ідеалізму першої половини XIX століття. Основні принципи філософських ідей Гегеля можуть бути представлені в наступних положеннях:

• Принцип єдності протилежностей;
• Систематика принципів і категорій діалектики;
• Ідея історичної закономірності;
• Принцип історизму в додатку до всіх областей людського знання і дії.

       Для Г. Гегеля духовна культура людства постає в її закономірний розвиток як поступове виявлення творчих сил «світового розуму». Духовний розвиток індивіда відтворює стадії самопізнання «світового духу», починаючи з моменту найменування чуттєво даних «речей» і закінчуючи «« абсолютним знанням »- знанням форм і законів, які управляють зсередини всім процесом духовного розвитку. У Гегеля процес пізнання перетворений на самопізнання абсолютного розуму (ідеї), який осягає в світі своє власне утримання. Тому й розвиток дійсності в нього постає як логіко-раціональний процес, в якому діалектика понять тяжіє над діалектикою речей. Безперечною заслугою Гегеля є реформа логіки, теорії пізнання, вчення про світ, про категорії філософії, ідеї якої сконцентровані в трьох книгах під загальною назвою «Наука логіки».