Раціоналізм в філософії німецького Просвітництва (Х. Вольф, Г. Гегель)

      Філософськими та соціальними поглядами прославився  Д.Дідро. У своїх знаменитих працях "Лист про сліпих на науку зрячим", "Розмова Д'Аламбера і Дідро", "Думки про пояснення природи" Дідро висловив ідеї про єдність  органічної й неорганічної природи, еволюцію природних форм тощо. Дідро вірив у можливість побудови суспільства, життєвим принципом якого повинні стати природна доброта, самопожертва і безкористя. Чимало зробив Дідро і стосовно розвитку естетичної теорії.

      Важлива роль у формуванні нових уявлень  і поширенні ідей французького Просвітництва належала виданню багатотомної "Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел", що вийшла у 1751-1783 pp. Засновниками цього видання були Д.Дідро і Ж.-Л.Д'Аламбер. Мета авторів "Енциклопедії"- науковців, митців, військовиків, церковних служителів полягала в тому, щоб не просто зв'язати воєдино існуючі знання, але й спрямувати читачів до розуміння того, якими повинні бути нові суспільні відносини. Праця, що охопила у 35 томах увесь фонд знань у галузі природничих, соціальних і технічних дисциплін, стала справжньою академією науки. Видання сприяло тому, що всі французи і навіть усі європейці, за словами Вольтера, стали енциклопедистами. У Франції, де суперечності суспільного життя відчувалися особливо гостро, висновки енциклопедистів про роль і значення просвіти, чинники суспільного прогресу та інші стали теоретичною і духовною передумовою Великої французької буржуазної революції 1789-1793 pp., а потім і широкого реформаторського руху на континенті. Рух Просвітництва був поширений і в Німеччині. В економічно роз'єднаній і політично роздрібненій країні об'єктивні умови для широкомасштабних соціальних перетворень були відсутні. Однак передові діячі німецької культури, що були переважно вихідцями з бюргерського середовища, змогли з великою силою виразити характерний для Просвітництва протест проти феодального гніту, деспотизму, клерикального засилля.

       
2.2.Конфлікт між вірою і розумом  в Німецькому просвітництві 

      Німецьке  Просвітництво вело боротьбу за права  людини, філософію, що спирається на розум, прагнуло розв'язати конфлікт між вірою і розумом. Характерна риса німецького Просвітництва — компроміс між знанням і вірою, наукою і релігією. І.Кант (1724- 1804 pp.)- основоположник німецької класичної філософії вважав першочерговими завданнями Просвітництва звільнення людей від "опікунства" духовенства, забезпечення вільного користування своїм розумом, без будь-яких перешкод висловлювати погляди в усній або друкованій формі перед найширшою громадською аудиторією. Лише так, на його думку, можна дати дійсне просвітництво людям. Єдиними носіями просвітницького вільнодумства Кант вважав філософів. Кантівська концепція Просвітництва вперше у німецькій філософії чітко виразила і глибоко обґрунтувала антифеодальну й антиабсолютистську суть цього руху.

      Одним з найяскравіших представників  німецького Просвітництва вважають Ґ.-Е.Лессінга (1729-1781 pp.) - видатного письменника, драматурга, критика, філософа. Він наполегливо боровся проти реакції, феодальної ідеології, мракобісся та релігійної нетерпимості. Так, у драмі "Натан Мудрий" Ґ.Е.Лессінг відстоював право людей на вільнодумство, у філософському творі "Виховання людського роду" обґрунтовував думку, що з часом релігія поступиться місцем просвітницькому розумові. Водночас Лессінг вважає Бога "душею світу", джерелом моралі. Дослідники визначають естетичну концепцію Лессінга як кульмінацію у розвитку німецького Просвітництва. Лессінг доводив високе призначення мистецтва, здатного виховати вільну особистість ("Лаокоон, або Про межі живопису й поезії"). 
Важлива роль у розвитку німецького Просвітництва належить видатному поету і мислителю Й.В.Ґете (1749-1832 pp.), великому поету Й.Ф.Шіллеру (1759-1805 pp.), філософу і письменнику Й.Г.Гердеру (1744-1803 pp.), революційним демократам Г.Форстеру (1754-1794 pp.) і К.Шубарту (1739-1791 pp.) та ін. Усі вони утверджували тенденцію до реабілітації людської чуттєвості, поєднуючи з цим поняттям ідеал громадянської пристрасті. Й.Г.Гердер, зокрема, наголошував на емоційному началі в мистецтві як наріжному камені естетичної теорії. Німецькі просвітителі вперше протиставили літературу, театр, музику традиційно панівному образотворчому мистецтву, розглядаючи їх як жанри динамічного мистецтва. Це положення увійшло в європейську естетичну думку.

      В Італії одним з провідних представників Просвітництва був Ч.Беккарія (1738-1794 pp.). У трактаті "Про злочин і покарання" він виразив правові погляди буржуазії періоду її боротьби з феодалізмом як супротивник тортур, формальної системи доказів інквізиційного процесу. Раціоналістичній філософії західноєвропейського Просвітництва належала значна роль у розвитку прогресивної суспільної думки та духовної культури багатьох інших країн світу.

      Вершиною  розвитку європейської класики стає німецька класична філософія ( ІІ пол. ХVІІІ - І пол. ХІХ ст.)– І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шейлінг, Г. Гегель, Л. Фейєрбах. Європейська класична філософія виникає у період утвердження буржуазного суспільства та його цінностей. То був час буржуазних революцій в Європі (Англії, Нідерландах, Франції). З позиції розуму були піддані критиці основи релігії, суспільства, розуміння природи. Це період розвитку науки, тому наука і проблема пізнання (гносеологія, логіка, методологія) складають ядро всієї філософської проблематики.

      Головною ідеєю класичної філософії ХVІІ-ХІХ ст.- стає ідея раціонального панування людини над природою і суспільством.

      Основною  рисою європейської класичної філософії  стає раціоналізм як загальноосвітня  позиція.

      Філософія Нового часу - це початок західноєвропейської класики. Має свої особливості:

      1) ХVІІ ст. в історії це період  промислового перевороту, пов'язаного  з виникненням машинного виробництва;

      2) центр виробничої, культурної, соціально-політичної  діяльності переміщується у міста;

      3) на основі механіки і фізики  виникає досвідного математичне природознавство, це час наукової революції, яка полягала не тільки у створенні основ сучасного природознавства, але й у перетворенні науки у соціальний інститут (виникають Лондонське королівське товариство вчених і Паризька Академія наук);

      4) наука приходить на зміну вірі  і релігії, домінує у культурі. Якщо у центрі проблематики  схоластичної філософії проблема  співвідношення віри і розуму то в Новий час розуму і природи (можливості раціонального панування над нею);

      5) осмислює новий образ природи і людини. Якщо у ренесанс відношення до природи художнє, то у ХVІІ ст. природа позбавляється божественного сенсу і перетворюється на об'єкт корисних намірів. Поставити її сили на службу людським потребам. Гаслом Нового часу стає "Знання- сила”

      6) механістичний підхід до розуміння світу і людини;

      7) поряд з пантеїзмом (бог є усе)  поширюється концепція деїзму;

      8) людина у механістичній картині  світу розглядається як частка  природного механізму, і тому  вона залежна і підкорена порядку  природи. Людина починає розглядатися як певні механізми, автомати;

      9) механіцизм вів до дегуманізації  самої філософії. Якщо епоха  середньовіччя і Відродження  підносили людину (хоча по-різному)  розглядаючи її як "подобу божу”,  як "вінець творіння”, то нового  часу філософія заводить до механізму, машин, автомата.

      Таким чином можна окреслити основні  риси філософії Нового часу.

      1) Гносеологізм світоглядна настанова, яка виходить з того, що теоретичне пізнання є вищим, сенсом життя людини (основна риса ф/с Нового часу) (на перше місце виходить наука про пізнання світу. На перший план матеріалістична спрямованість філософії, це обумовлюється орієнтацією на науку);

      2) Деїзм Бог дає перший поштовх, а потім усувається від справ. Всесвіт розвивається відповідно до природних законів;

      3) Механіцизм розуміння природних процесів і людини, різноманітні форми розвитку зведені до механічного руху. "Людина – машина” – крайнє вираження механіцизму Нового часу. Перетворення світу на основі зведення його до простих механізмів;

      4) Матеріалізм який спирається на великі відкриття природних наук розповсюджених на явища природи;

      5) В теорії пізнання виявляються взаємообумовлені напрями: емпіризм і раціоналізм.

      Емпіризм (грец. Еmpeiria досвід)- філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джерелом і змістом знання.

      Емпіризм  ХVІІ – ХVІІІ ст. матеріалістичний емпіризм, такий, який стверджує, що чуттєвий досвід об'єктивно відображує навколишній світ. (Пізніше з'являється об'єктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає єдиною реальністю суб'єктивний досвід).

      Раціоналізм (лат. Rationalis- розум)- філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму (інтуїтивізм) так і емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст Декарт. Продовжили голандський філософ Б. Спіноза, німецький філософ Лейбніц.

      Рене  Декарт (1596-1650) французький філософ, фізик, математик, засновник раціоналізму. Праці: "Роздуми про метод”, "Метафізичні  роздуми”, "Начала філософії”.

      Декарт  вносить нову орієнтацію в філософію. Він був основоположником дедуктивно-раціоналістичного методу пізнання. Роздуми від загального до часткового.

      Дедукція – це ланцюг достовірних логічних висновків, що спираються на "абсолютно достовірні положення” (аксіоми).

      В теорії пізнання Декарт – засновник раціоналізму. Висунув на перше місце розум, а роль досвіду звів до перевірки даних інтелекту. За Декартом чуття часто вводить нас в оману. Все що викликає сумнів має бути відкинуте. Його гасло: "Я мислю, отже я існую”. Це означає, що істина засвідчується тільки розумом. Засобами мислення є інтуїція і дедукція. Декарт прихильник "вроджених ідей”. До них належать ідеї Бога, числа, принципи логіки, категорії. Концепція відроджених ідей Декарта сягає коріннями концепції "пригадування” ідей Платона. Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання відривав його від чуттєвого від емпіричного ступеня і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визнаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.

      Онтологія Р. Дакарта Вчення про субстанцію. Світ у філософській системі Дакарта має певну ієрархію і розподіл (2 першооснови). Дакартова позиція є позицією дуалізму, подвоєння світу на дві реальності, що існують незалежно одна від одної:

      - природну, матеріальну субстанцію (ознакою є протяжність, кількісна вимірюваність);

      - духовну, мислячу субстанцію (ознака  – мислення).

      Над обома субстанціями підноситься  Бог, як вища і самостійна реальність. Субстанції є похідними. Першопочатковий імпульс до існування і розвитку світу дає Бог, але потім його розвиток визначається самостійно, творчою силою матерії. Заклав засади механічного світогляду. У межах такого світогляду світ мислився не багатоякісним та ієрархічним, він поставав одноманітним, простим і зводився до чисел. Все можна було пояснити на основі механіки.

      Проблема  людини:

      Вважав, що людина є зв'язком між тілесним механізмом і розумною душею, яка  має волю і мислення. Він опинився перед проблемою узгодження їх в  людині. Беручи до уваги ідеї Декарта, свій варіант раціоналістичної філософії створив голандський мислитель Бенедикт Спіноза (1632-1677).

      Праця "Етика”. Він продовжує не тільки раціоналістичну традицію Декарта, але й і його механіко-математичну  методологію. Вважав, як всі раціоналісти, що розум не помиляється, причиною заблуджень є тільки чуттєве пізнання. З трьох рівнів пізнань – чуттєвого, логічно обґрунтованого міркування та інтуїції – два останніх Спіноза вважав по-справжньому формами пізнання. Спіноза дотримується пантеїстичної традиції філософії, яка ототожнює Бога і природу. Заперечує дуалізм Декар та Субстанція (Бог) як "причина самої себе” є єдиною, вічною і нескінченою. Протяжність і мислення розглядаються Спінозою як атрибути, властивості єдиної субстанції.

      Етична  проблема:

      В центрі уваги питання свободи. Він розрізняє свободу Бога і людини. Бог (субстанція) вільний. У природі (до неї відносять людину) панує детермінізм, тобто необхідність. Людина особливий модус, якому окрім протяжності характерні мислення тобто, розум. Свобода людини полягає в єдності розуму і волі, тому реальна свобода визначається рівнем розумового пізнання.

      Філософія Лейбніца (1646-1716) стала спроба подолання  протиріч між емпіризмом і раціоналізмом. Твір "Монадологія”. Ядром його об'єктивно-ідеалістичної  філософської системи є вчення про  монади. Монада це проста, неподільна духовна субстанція. Кожна монада (субстанція) є одиницею буття. За Лейбніцем монада– духовний атом здатний до активності. Монади не мають фізичних характеристик, тому їх можна осягнути розумом. Вони є суто ідеальними, духовними першоелементами буття. Лейбніц розрізняє монади декількох видів: