Раціоналізм в філософії німецького Просвітництва (Х. Вольф, Г. Гегель)

Курсова робота на тему:

«Раціоналізм  в філософії німецького Просвітництва 

(Х. Вольф,  Г. Гегель)» 
 
 
 
 

Зміст 

Вступ……………………………………………………………………………………..3

Розділ  І. Суть та зміст німецького просвітництва…………………………………5

1. Історичне зародження просвітництва в Німеччині……………………………….5

1.2. Концепції  видатних німецьких діячів……………………………………………..11

     Розділ ІІ. Раціоналізм - як філософській напрямок в період просвітництва…..22

2.1. Філософська  ідея  раціоналістів – розум………………………………………….22

2.2.Конфлікт між вірою і розумом в Німецькому просвітництві…………………….25

Розділ ІІІ. Вплив Вольфа і Гегеля на раціональну філософію німецького просвітництва…………………………………………………………………………..33

3.1. Перша філософська  система створена Християном  Вольфом…………………..33

3.2. Оригінальна філософська система за Георгом Гегелем………………………….37

Висновок…………………………………………………………………………………42

Список  використаної літератури…………………………………………………….45 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Вступ. 

     У розвитку європейської культури XVIII ст. по праву важливе місце займає історія німецької думки. Георг Гегель, Вольф, Імануїл Кант і Фрідріх Шлегель, Йоганн Гердер і Георг Гаман, Йоганн Фіхте і Фрідріх Шеллінг, і Людвіг Фейєрбах стали духовними символами великих змін, що переживала Європа з Великої Французької революції. Власне історія класичної німецької філософії бере початок у загальноєвропейському русі Просвітництва. Сформульовані на початку XVII ст. Рене Декартом фундаментальні принципи раціоналізму мислителі Просвітництва розповсюдили не тільки на пізнання, але й на всі сфери людської життєдіяльності: політику, мораль, мистецтво, релігію, освіту і мову, що розглядаються через призму всемогутності людського розуму. Просвітництво, писав Іммануїл Кант, «вихід людини із стану свого неповноліття, в якому знаходиться з власної вини. Неповноліття не що інше, як нездатність користуватися своїм розумом без керівництва з боку когось іншого». «Неповноліття з власної вини» складається не з нестачі розсудку, а в «бракуванні рішучості і мужності». «Май мужність користуватися власним розумом!» - такий девіз Просвітництва і Іммануїла Канта.  

     Просвітництво — це широка ідейна течія, яка відображала антифеодальний, антиабсолютистський настрій освіченої частини населення у другій половині XVII—XVIII століття. Представники цієї течії: вчені, філософи, письменники, вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого— переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самооцінки особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу. Просвітництво зародилося практично одночасно в країнах Західної Європи: Британії, Франції, Нідерландах, Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії, але швидко поширилося у всій Європі, включно з Річчю Посполитою і Російською імперією. Велику роль в його становленні відіграв швидкий розвиток природознавства та книгодрукування.

     Рух Просвітництва був поширений в Німеччині. Німецьке просвітництво вело боротьбу за права людини і філософію, що спирається на розум, прагнуло вирішити конфлікт між вірою і розумом на користь розуму. Характерна риса Просвітництва— компроміс між знанням і вірою, між наукою і релігією.

     Найяскравішим представником німецького Просвітництва слід вважати Годгольда Ефраїма Лессінга (1729—1781 рр.) — видатного письменника, драматурга, критика, філософа. Він наполегливо боровся проти сил реакції, феодальної ідеології, мракобісся та релігійної нетерпимості. Так, в драмі «Натан Мудрий» Г.Е. Лессінг відстоює право людей на вільнодумство, у філософському творі «Виховання людського роду» обґрунтовує думку, що з часом релігія поступиться місцем просвітницькому розумові. Вершина творчості Г.Е. Лессінга - трагедія «Емілія Галотті», спрямована проти князівського деспотизму.

     Важливу роль у розвитку німецького Просвітництва  відіграли видатний поет і мислитель Йоган Вольфганг Гете (1749—1832 рр.), великий поет Йоган Фрідрік Шіллер (1759—1805 рр.), філософ і письменник Йоган Готфрід Гердер (1744—1803 рр.), революційні демократи Г. Форстер (1754—1794 рр.) та К. Шубарт (1739—1791 рр.). Всі вони утверджували тенденцію до реабілітації людської чуттєвості, поєднуючи з цим поняттям ідеал громадянської пристрасті. Йоган Готфрід Гердер, зокрема, зробив установку на емоційне начало в мистецтві наріжним каменем естетичної теорії. Німецькі просвітителі вперше протиставили літературу, театр, музику традиційно панівному образотворчому мистецтву, розглядаючи їх як жанри мистецтва динамічного. Це положення увійшло в європейську естетичну думку.

Розділ  І. Суть та зміст німецького просвітництва

   1.1.  Історичне зародження просвітництва в Німеччині 

     У Німеччині, як і в інших країнах  Європи, просвітництво захопило всі сфери духовного життя суспільства, хоча Просвітництво поширилось у Німеччині пізніше, аніж у Франції і Англії, з`явившись на хвилі вільнодумства. В середині XVIII ст. ідеї французьких просвітників, енциклопедистів європейського знання і виховання нової світської інтелігенції, суб'єкта енциклопедичної духовності, заволоділи розумом німецьких мислителів. І якщо пафос французької освіти знайшов втілення у виданні «Енциклопедії»- тлумачного словника, мистецтв і ремесла, а також в ідеї Великої Французької революційної людині - громадянинові, то пафос Просвіти знаходить своє відображення в теорії мистецтва Йоганна Вінкельмана і Готхольда Лессінга, в педагогічних ідеях Йоганна Песталоцці, в «Ідеї до філософії історії» Йоганна Гердера, «Загальній природній історії і теорії неба» Іммануїла Канта, теорії Нового Роману або людини, як «громадянина Світу» Фрідріха Шлегеля. Не маючи змоги впливати на соціально-політичний порядок, Просвітництво в Німеччині набуває характеру культурного руху і вражає багатством обдарованих людей і геніальних ідей. Вищою цінністю для німецьких просвітників стала ідея свободи, античність сприймається як втілення форми. Культ античності, характерний і для інших країн Європи, у Німеччині пустив дуже глибоке коріння.

     На  політичній карті Німеччини існували роздрібнені держави, для з'єднання і централізації яких тоді ще відсутні економічні, правові передумови. Поліси-держави Стародавньої Греції з їх незвичайною історією сприймались можливою демократичною перспективою розвитку Німеччини. Саме захоплення античністю античною літературою, античними ідеалами - частина загальноєвропейського духу Відродження епохи, що підготувала Просвітництво історично і духовно-емоціонально. Античність альтернатива християнству, символ єдиного минулого Європи. Спираючись на такий символ, освіта замість догматичного однодумства і культурної ізоляції, пропонувала плюралізм ідей і зв'язок різноманітних національних культур у поновленій Європі. Духовна єдність європейської культури виявляється у великій кількості її індивідуальних проявів самобутніх національних культур. Тоді ж у Німеччині зростає інтерес до власної культури національної поезії, живопису, мови, історії німецьких народів. Великою популярністю користується ідея національно-культурної єдності. Так, в 70-ті роки XVIII ст. виникає, формується літературно-філософський напрям «Буря і натиск», що відіграли важливу роль у пробудженні національних почуттів. Особливо важливою національна ідея постає на початку XIX ст. на фоні зростання бонапартистських тенденцій в Європі, коли революційні війни Франції підходять до кордону німецьких держав. Тоді-то Фрідріх Шлегель писав: «Ні на що не скаржиться так німець, як на недолік німецького». Сила ж «німецької доброзичливості»- в німецькому мистецтві і науці, а тому «не Герман і Водан - національні божества німців, а мистецтво і наука». Так історія власної культури і сама ідея історичного розвитку стають предметом розгляду німецьких мислителів.

     У 1784-1791 рр. вийшла в світ основна праця  Йоганна Готфріда Гердера «Ідея до філософії історії людства», де викладена концепція історичної еволюції природи і суспільства. Історія людського роду починається з історії Планети. Йоганн Гердер описує її походження і місце в системі Всесвіту, посилаючись на працю свого вчителя Іммануїла Канта «Зональна природна історія і теорія неба або Спроба тлумачення будови і механічного походження всього Всесвіту, виходячи з принципів Ньютона».

     У трактаті головній праці раннього, так званого докритичного періоду творчості Іммануїла Канта, висловлюється гіпотеза про природний розвиток Сонячної системи і Землі. Іммануїл Кант вигукує: «Дайте мені матерію і я покажу, як із неї повинен з'явитися світ». Заперечуючи роль Бога, як зодчого Всесвіту, Іммануїл Кант все ж не зміг обійтись без Бога при поясненні органічного життя. Як можна зробити гусеницю із матерії, запитував Іммануїл Кант, адже «однієї механіки не досить для поняття важливості життя», безглуздо сподіватися на появу нового Ньютона, який пояснить походження стеблини трави звичайним шляхом. І вперше це спробує зробити Йоганн Гердер.

     Природа перебуває в стані безперервного  розвитку від низьких ступенів до вищих, твердив Йоганн Гердер. Це можливо  лише завдяки силам природи. Так, життя виникло у воді. Існували різноманітні з'єднання води, повітря, світла перед тим, як сформувався перший рослинний, а потім тваринний організм. Безліч форм живого виникло і загинуло, поки нарешті не появилась людина «як вершина розвитку Землі». На відміну від тварин, людина слабка, позбавлена інстинктів істота. Але саме ця слабкість дозволяє їй розвинути іншу здатність, подаровану природою, кмітливість, інтелект в потенції. Безперервне вдосконалення - характерна риса людини. Живі людські сили - рушійна пружина всієї людської історії. Розвиваючи думку про природне походження мови, мислення, Йоганн Гердер приходить до концепції історичної еволюції, в якій історія суспільства пристає до історії природи. Поняття прогрес постає як нескінченний ланцюг історичних перетворень у світі. Прогресивний розвиток ніколи не знає меж, відрізняє людину від тварин, змушуючи людину з її слабостями об'єднуватися з іншими людьми. Родинні стосунки, відсутні в тваринному світі, це суто елементарні суспільні стосунки. Без суспільства людина здичавіла б. Розвиваючись, суспільство удосконалює і мову. Прогрес мови такий же нескінченний, як і розвиток самого суспільства. Розглядаючи національні особливості різноманітних культур і спадкоємність у культурному розвитку, Йоганн Гердер називає історію «вихователькою людства». Проте на питання: «Чи виникло, сформувалось людство природно», Йоганн Гердер відповідає негативно. В «Ідеях і філософії історії людства» згадує про «божественні плани», «провидіння» Бога, як «законодавчого проекту світу». Можливо, позиція у питанні про походження людства - форма «філософської дипломатії». Адже Йоганна Гердера неодноразово звинувачували в атеїзмі. Можливо, це двоякість епохи і самого Йоганна Гердера, священика, який високо піднявся по щаблях церковної ієрархії. Частково за двоякість, частково за загальний пафос вчення всезагального історизму, концепція Йоганна Гердера зазнала серйозної критики. Ініціатором критики став Іммануїл Кант, який назвав намагання Йоганна Гердера «легковажною зухвалістю». Несприйняття гердерівського історизму Іммануїлом Кантом пояснюється загальними тенденціями в німецькій культурі, пов'язаними з формуванням зовсім нової для Європи концепції мислення німецької класичної філософії. Така тенденція ознаменована переломом у творчості самого Іммануїла Канта - переходом на позиції «трансцендентального ідеалізму». Кантівське поняття критики стало специфічно німецькою формою переосмислення просвітницького історизму.