Засвоєння молодшими школярами соціального досвіду у процесі ігрової діяльності

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ І. ВИКОРИСТАННЯ ГРИ У ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ ЯК ВАЖЛИВА ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА…………………………………..5

1.1. Історія розвитку гри………………………………………………………….5

1.2. Психолого-педагогічні основи ігрової діяльності молодших школярів...15

РОЗДІЛ ІІ. ВИКОРИСТАННЯ ІГРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ НА УРОКАХ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ОСВІТИ…………………………………………………20

2.1. Засвоєння молодшими школярами соціального досвіду у процесі ігрової діяльності…………………………………………………………………………20

2.2. Інтелектуальні кросворди, вікторини, ребуси…………………………….29

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………….42

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………….45

ДОДАТКИ……………………………………………………………………….50

ВСТУП

Будівництво незалежної держави, перетворення, що відбуваються у сферах нашого суспільства, висувають підвищені вимоги до кожної особистості. Від учителів залежить, яким буде майбутній світ, якими будуть майбутні громадяни суспільства і наскільки будуть вони готові до життя в світі вічного руху. Зростає значення таких ділових якостей, як компетентність, відчуття нового, ініціативність, сміливість, готовність брати відповідальність на себе, розуміння смислу життя людини, що в будь-яких умовах повинна бути не лише робочою силою, а й зберігати власну самоцінність.

У Законі України “Про освіту” від 04.06.1991 р., визначено, що метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових та фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

З давніх-давен в Україні будь-які зібрання дітей супроводжувалися ігровою діяльністю. Змагалися у стрільбі з луків, метанні сніжок, катанні на санчатах, лижах, ковзанах. Народна виховна мудрість емпірично передбачала розв’язання важливих технологічних завдань формування особистості дитини. Зокрема засобами народної гри виводили маленьку людину з її реального побутового повсякденного життя, запобігали складання стереотипів сумніву й недовіри до своїх сил. Через гру дитині надавалася змога заявити оточенню про свій позитивний потенціал. Саме у грі вправи активізували рухливість, розвивали процеси мислення, викликали в неї позитивні емоції.

Гра дарує щохвилинну радість, задовольняє актуальні невідкладні потреби, а ще – спрямована в майбутнє, бо під час гри у дітей формуються чи закріплюються властивості, вміння, здібності, необхідні їм для виконання соціальних, професійних, творчих функцій у майбутньому. І скрізь, де є гра, панує здоров’я, радість дитячого життя.

В грі формується багато особливостей особистості дитини. Гра – це своєрідна школа підготовки до праці. В грі виробляється спритність, витримка, активність. Гра – це школа спілкування дитини.

Гра тільки здається легкою. А насправді вона потребує, щоб дитина, яка грається віддавала грі максимум своєї енергії, розуму, витримки, самостійності. Гра постійно стає напруженою працею і через зусилля веде до задоволення.

Ігри в школі – перш за все дидактичні, повинні приковувати нестійку увагу дітей до матеріалу уроку, давати нові знання, заставити їх напружено мислити.

Важливою являється виховна сторона. Гра вимагає від дітей уяви, вміння швидко знаходити правильне рішення.

Все вище сказане є актуальністю курсової роботи.

РОЗДІЛ І. ВИКОРИСТАННЯ ГРИ У ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ ЯК ВАЖЛИВА ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

1.1. Історія розвитку гри

Потрапляючи до школи після дитячого садка, дитина зустрічається з іншим видом діяльності – навчанням. Але гра залишається важливим засобом не лише відпочинку, а й творчого пізнання життя. Ігрова позиція – могутній засіб виховного впливу на дітей. В. Шатанов зазначає “Придивіться: чи не дуже рано згасає наш педагогічний інтерес до ігор, які вірою і правдою завжди служили і покликані служити розвиткові кмітливості та пізнавальної цікавості дітей на всіх, без винятку, вікових рівнях. Відомо, що ті діти, з яких на уроці й слова не витягнеш, в іграх активні. Вони можуть повернути хід гри так, що деякі відмінники тільки руками розведуть. Їхні дії відзначаються глибиною мислення. Мислення сміливого, масштабною, нестандартною”.

У процесі гри в дітей виробляється звичка зосереджуватися, самостійно думати, розвивати увагу. Захопившись грою, вони не помічають, що навчаються, до активної діяльності залучаються навіть найпасивніші діти.

А. Макаренко писав: “Гра має важливе значення в житті дитини... Якою буде дитина в грі, такою вона буде і в праці, коли виросте. Тому виховання майбутнього діяча відбувається перш за все в грі...». Отже, гра, її організація – ключ в організації виховання” [7, c. 366-380].

Гра виникла на ранній стадії розвитку людського суспільства. Природно-історичною основою виникнення й розвитку гри є праця (трудова діяльність). Гра відображала трудові й побутові дії людини, що були пов’язані з танцями, співами, музикою.

Поступово, у міру вдосконалення засобів виробництва, з розвитком мови, мислення, ігри виділяються в самостійний вид діяльності, збагачуються за змістом, і в них виникають більш складні дії. Ігри стають певною школою, в якій діти й молоді люди отримують фізичне та духовне загартування, пізнають навколишній світ, вчаться працювати, діяти в колективі й здобувати перемоги [18, c. 89-104].

З історії відомо, що вже в Стародавньому Єгипті та Стародавній Греції ігри були одним із найактивніших засобів виховання. Ігри перебували на одному рівні з розумовим вихованням і були наслідком потягу греків до прекрасного, тому що вимагали раціональності, точності рухів, витримки й тілесної спритності. Греки завжди були готові першими показати дітям приклад в іграх, вважаючи, що вони виконують неабияку роль у справі розвитку молодого покоління. Спартанський цар Агеласій не соромився їздити з дітьми верхи на паличці, як на коневі; Геракліт організовував біля храму Діани в Ефесі ігри для хлопчиків; Сократ в Афінах неодноразово особисто брав участь в іграх із дітьми.

Римська гімнастика, на відміну від системи фізичного виховання в Греції, пропонувала хлопчикам лише ті вправи, які готували їх до військової діяльності. Але діти все одно знаходили час для ігор із м’ячем, вели навчальний бій з укопаним у землю стовпом, використовували в іграх біг та різноманітні стрибки.

У середні віки дітей виховували в монастирях, де головну увагу приділяли релігії та моралі, тимчасом як усе інше було заборонене. Грати в “бабки”, “гилки”, стрибати тощо школярам дозволяли лише в “дні розваг”. Їздити верхи, плавати, стріляти з лука, фехтувати, грати в шахи тощо мали змогу тільки лицарі.

Назви ігор та їхній зміст змінювалися від покоління до покоління. Як правило, вони відповідали духові часу й – що особливо важливо – дитячому сприйняттю та уявленню про навколишній світ [28, c. 85-86].

Зважаючи на те, що гра має неабияке значення у формуванні особистості, науковці та педагоги багатьох країн приділяють чимало уваги вивченню її сутності, походження та розвитку. Однак підходи до вивчення цього явища й висновки щодо його сутності та значущості різні. Наприклад, К. Бюхер і Г. Спенсер розглядають гру як форму реалізації невикористаної енергії, К. Грос – як вроджений потяг до діяльності, що сприяє підготовці до життя, Е. Торндайк – як спадковий інстинкт, що суворо лімітує виховні можливості, Й. Шиллер – як задоволення.

Правильно окресливши генезис гри в житті суспільства, Г. Плеханов уважав, що зміст гри визначається утилітарною діяльністю як у тварини, так і в людини. У своєму висновку він ігнорував якісну різницю між зоологічною діяльністю тварини та грою людини, яка розвивалась історично. В історії суспільства гра є наслідком трудової діяльності людини.

У тварин джерелом походження гри є інстинктивно пристосовані дії, унаслідок чого “ігри” тварин не можуть відображати навколишню дійсність. Із соціальною грою людини вони не мають нічого спільного.

В історії розвитку суспільства праця старша від гри, але в житті людини ігри передують її майбутній трудовій діяльності [31, c. 5-6].

Розуміння того, що в центрі навчального процесу перебуває учень, потребує пошуку та використання сучасник засобів розвитку його особистості. У зв’язку з цим першочерговими завданнями шкільної освіти є: методологічна переорієнтація на особистість учня, оновлення змісту, впровадження сучасних технологій навчання і виховання відповідно до вимог часу.

Звернення до навчальних ігор не лише виправдане назрілими суперечностями між вимогами, які ставляться перед школою і існуючим у її розпорядженні арсеналом засобів, а й підготовлене низкою педагогічних досліджень.

Проблемам гри приділяли значну увагу мислителі і педагоги як минулого, так і сучасного: Платон, Арістотель, Рабле, Я.А. Коменський,                Д. Локк, Ж-Ж. Руссо, І. Кант, Ф. Шиллер, Г. Гросс, Ж. Піаже, К. Ушинський, А. Макаренко, А. Виготський, О. Леонтьєв, Д. Ельконін, П. Гальперін,                  О. Запорожець та ін. У дослідженні проблем гри та використання її у процесі навчання можна виділити кілька історичних періодів [39, c. 12-14].

Перший пов’язаний із використанням гри як засобу навчання. За свідченням Платона, ще жерці Древнього Єгипту славилися конструюванням соціальних навчальних і виховних ігор. Перші військові ігри виникли у                  III тисячолітті до н.е., але лише наприкінці XVIII ст. військова ділова гра набуває статусу методу навчання. Саме завдяки грі стало можливим планувати і розігрувати хід військових дій за допомогою різних фігур.

У 1799 р. Вінтуріні вперше замінив гральну дошку топографічною, картою. Вдосконалення військової ділової гри здійснив фон Рейсвіті, який створив гру в ящику з піском. Це дало можливість імітувати рельєф місцевості й розробити стратегію ведення бойових дій. Згодом техніка ділової гри стала поширюватися в сферу економіки, управління тощо.

Дослідження другого періоду (XIX – середина XX ст.) пов’язані з розробкою теорії гри. Однією з перших була теорія “надлишку сил”                    Ф. Шиллера і Г. Спенсера. Вона мала біологічне спрямування, оскільки ґрунтувалась на дослідженні й аналізі гри тварин. Ф. Шиллер пояснював, що гра у тварин виникає завдяки надлишку енергії, яка знаходить вихід у різноманітних рухах і не має прямого відношення до боротьби за існування. Г. Спенсер доповнив теорію “надлишку енергії”, виділивши такі елементи гри, як імітація і вправа. На підставі отриманих висновків учені ототожнили причини виникнення гри у тварин і дітей [40, c. 3-8].

Виникнення гри у тварин і дітей з погляду діяльності були предметом спеціального дослідження у працях німецького філософа і психолога                  К. Гроса (1899 р.). На думку вченого, гра є не що інше як функціональна вправа. Завдяки їй здійснюється опосередковане самостійне навчання людини, її самовдосконалення. Що ж стосується тварин, то, за його твердженням, у грі беруть участь лише ті види тварин, у яких уроджені інстинкти є недостатніми для пристосування до навколишнього середовища. Саме завдяки грі відбувається попередня адаптація тварин до природних умов у боротьбі за існування.

Теорія К. Гроса, до якої хоч і вносилися пізніше корективи й доповнення, у цілому була прийнята Е. Клапаредом, Р. Гауппом,                            В. Штерном, М. Виноградовим, В. Вахтьоровим. Вони визначали гру як діяльність, що супроводжується функціональним задоволенням, заради якого і здійснюється.

Отже, автори зазначених теорій не вбачали суттєвих відмінностей у діяльності дитини під час гри, яка розвивається у суспільстві й засвоює його досвід, і діяльності тварини, яка лише пристосовується до умов існування завдяки спадковому видовому досвіду, тому ці теорії є метафізичними за своїм змістом.

Дещо протилежну теорію гри розробив голландський психолог і фізіолог Ф. Бойтендайк (1933 р.). Коли в теорії К. Гроса головна увага приділялась біологічному значенню гри, то Ф. Бойтендайк досліджує природу гри. Учений пов’язував особливості гри з характерними рисами поведінки, які притаманні для дитячого віку. Ф. Бойтендайк виділив чотири особливості:

      ненаправленість рухів;

      імпульсивність;

      афективний зв’язок з оточенням;

      сором’язливість і страх [43, c. 51-52].

Саме ці особливості, на його думку, за певних умов сприяють грі. Отже, аналізуючи виникнення гри у процесі еволюційного розвитку,                    Ф. Бойтендайк приходить до висновку: по-перше, гра завжди пов’язана з яким-небудь предметом і саме таким, який містить новизну; по-друге, в основі гри перебувають не окремі інстинкти, а більш загальні бажання, що знаходяться поза інстинктами. Таких бажань, на його думку, є три: прагнення до звільнення, гармонія з навколишнім і можливість повторення.

Аналізом ігрового феномену в людській культурі займався іспанський філософ Хосе Ортеги-і-Гасети. За своїми поглядами він дотримувався проміжної позиції між філософією життя Ніцше й екзистенціоналізмом. Гра визначається ним як вища людська пристрасть, яка спроможна допомогти людині піднятися над буденністю життя з її щоденними турботами. Згідно з його концепцією, гра – це порив життєвих можливостей, спосіб переміщення до сфери інших вимірів. Як приклад він наводить спорт. На думку Х. Ортеги, спорт – це не просто реальність, а духовний принцип, що виражається в якісно іншому ставленні до світу. Філософ стверджує, що культура гине від масовості, тому нова культура має бути грою, вільною від сірої буденності і тісно пов’язаною зі спортом. Отже, Х. Ортеги неправильно трактує зміст гри, його концепція науково необґрунтована.