Закономерности психологического развития

а) незворотність - здатність до накопичення змін, "надбудови" нових змін над  попередніми;

б) спрямованість - підпорядкованість єдиній, внутрішньо взаємозв'язаній лінії розвитку;

в) закономірність - здатність до відтворення однотипних змін у різних людей.

Також вирізняють головні фактори (провідні детермінанти) розвитку людини. До них належать:

1) спадковість  -властивість організму повторювати у низці поколінь подібні типи обміну речовин та індивідуального розвитку;

2) середовище - суспільні, матеріальні і духовні  умови існування людини;

3) активність - діяльний стан організму як  умова його існування і поведінки;  системо утворювальний фактор  взаємодії спадковості і середовища.

Спадковість впливає на індивідуальні властивості  людини і є передумовою її розвитку, середовище (суспільство) - на соціальні  властивості особистості; активність - на індивідуальні і соціальні  властивості.

Психічний розвиток дитини, перетворення безпомічного немовляти  на особистість відбувається за певними  законами, які вивчає дитяча психологія. Ця проблема є однією з найактуальніших  у сучасній психології. Інтерес до неї має не лише теоретичну природу, значною мірою він спричинений  і педагогічною практикою, яка потребує постійного вдосконалення навчання і виховання.

Ядром теорії психічного розвитку є розкриття  його рушійних сил, виявлення ролі біологічних  і соціальних факторів (спадковість, середовище, навчання і виховання) у  становленні особистості. У дискусії з цих питань викристалізувалися полярні погляди представників  біологізаторського, соціологізаторського напрямів. Прихильники біологізатпорського напряму (С.-Г. Холл, Д. Селлі, Ш. Бюзер, Д. Мейлі та ін.) виходять із визнання того, що всі психічні особливості людини є вродженими, зміна періодів розвитку, виникнення різноманітних психічних процесів, властивостей, якостей особистості обумовлені спадковістю. Психічний розвиток вони розглядають як поступове кількісне розгортання, дозрівання спадкових структур (здібностей, інтересів, рис характеру), які дитина успадковує так само, як будову тіла, риси обличчя, форму рук тощо. Появу нових якостей вони заперечують.

У межах цієї концепції виокремилося кілька теорій. Прихильники біогенетичної теорії вважають, що дитина за короткий період свого життя долає всі ті етапи, що й людство у своєму розвитку.

Представники  психоаналітичної теорії вирішальну роль відводять біологічним потягам. На їх думку, основою творчості, як і  сновидінь, є біологічні потяги, які  людина, соромлячись, приховує від себе, витісняє у "сферу несвідомого" (3. Фройд). Творчість вони розглядають як сублімацію (перетворення) нездійсненних і нереалізованих у ранньому дитинстві сексуальних, ірраціональних потягів, бажань. Тому потрібно дати вихід внутрішнім силам дитини.

Відповідно  до сучасних біологізаторських концепцій  соціальні форми поведінки представлені в людині особливими генами (матеріальними  носіями спадковості), відібраними  у процесі еволюції. Здавна характерними для людини є боягузтво, брехня, егоїзм, агресивний інстинкт, інші пороки. Мутація  генів, які є носіями моральності, за словами представників біологізаторської  концепції, веде до бездушності (цим  вони пояснюють злочини та інші асоціальні прояви у поведінці людини).

Біологізаторська  концепція є односторонньою, часто  використовується як ширма тими, хто  не хоче або не вміє виховувати інших  і себе, намагається всі недоліки пояснити негативною спадковістю, проти  якої людина безсила. Вона відкриває  простір для обґрунтування природної  нерівності здібностей людей різних рас і національностей. Расисти, наприклад, вважають, що представники білої раси переважають за спадковістю  чорношкірих людей, а тому повинні  панувати над ними. Життя і педагогічний досвід переконливо спростовують ці твердження, оскільки кожна дитина, до якої б раси або національності вона не належала, може за відповідних  умов досягти високого рівня розвитку.

Джерела соціологізаторського напряму започатковані ще в середні віки теорією tabula rasa, згідно з якою психіка людини в момент народження є "чистою дошкою", однак під впливом зовнішніх умов, виховання в неї поступово виникають властиві людині психічні якості. Представником цього напряму був французький філософ Клод Анрі Гельвецій (1715-1771), який вважав, що всі люди народжуються з однаковими природними даними, а подальша нерівність їх розумових здібностей і моральних якостей зумовлена неоднаковими зовнішніми умовами і виховними впливами. Ці твердження були спрямовані проти панівних на той час концепцій вродженої обумовленості психічного розвитку, соціальної нерівності людей.

Одним із проявів  соціологізаторської концепції розвитку була поширена в 20-30-ті роки XX ст. соціогенетична теорія, прихильники якої доводили, що основним фактором психічного розвитку дитини є пристосування її до соціального середовища.

Спільним для біологізаторських і соціологізаторських теорій розвитку у поглядах на дитину є те, що вони виходять із механістичної концепції розвитку і розглядають її як пасивний об'єкт зовнішніх впливів, як іграшку (в одному випадку в руках спадковості, в іншому - соціального середовища). Тому їх неможливо взяти за основу розуміння закономірностей розвитку дитини.

На сучасному  етапі поширена теорія конвергенції біологічного і соціального факторів. Згідно з нею психічний розвиток обумовлюється взаємодією спадковості  і середовища: спадковості відводиться  визначальна роль, середовищу - роль регулятора умов, у яких реалізується спадковість. Однак ця теорія не має  обґрунтованих пояснень випадків, коли в одній сім'ї виростають діти з різними характерами, маючи  однакову спадковість (однояйцеві близнюки). Сучасна наука переконливо доводить, що ні спадковість, ні середовище, як їх розуміють прихильники конвергенції двох факторів, не визначають розвиток дитини.

6.

Видатний  вітчизняний психолог О. М. Леонтьєв (1903-1979) визначав особистість як цілісне  утворення, яке є відносно пізнім продуктом суспільно-історичного  й онтогенетичного розвитку людини. Вона виступає як результат інтеграції процесів, що здійснюють життєві відношення суб'єкта до об'єктивної дійсності. Ці відношення характеризуються подібністю своєї побудови і передбачають свідоме  їх регулювання, тобто наявність  свідомості, а на певних етапах - і  самосвідомості суб'єкта.

Реальною  основою особистості людини визнається сукупність її відношень до світу, що є суспільними за своєю природою і реалізуються разом. Особистість  характеризують тільки ті психічні процеси  й особливості людини, які сприяють здійсненню її діяльностей. У розвитку суб'єкта його відношення до явищ світу  вступають між собою в ієрархічні стосунки. Ієрархії діяльностей утворюють  ядро особистості. Є три основних параметри особистості: широта зв'язків  людини зі світом, ступінь їхньої ієрархізованості та загальна структура. Людина живе в реальності, що дедалі більше розширюється для неї.

Багатство зв'язків  індивіда зі світом породжує особистість. Ієрархії мотивів та діяльностей  особистості утворюють відносно самостійні одиниці її життя. Внутрішні  співвідношення головних мотиваційних ліній у сукупності діяльностей  людини характеризують загальний «психологічний профіль» особистості. Психологічні підструктури особистості - темперамент, потреби  і потяги, емоційні переживання й  інтереси, навички та звички, моральні риси характеру тощо - виявляють  себе в умовах життя особистості. Важливою є думка О. М. Леонтьєва  про те, що особистість розвивається не в межах задоволення потреб людини, а у творчості, яка не знає меж.

Характерною рисою всякої свідомої діяльності людини її спрямованість на досягнення певних цілей. Свідома мета - необхідний її компонент. Без мети немає і не може бути свідомої діяльності. К. Маркс  зазначав, що свідома мета як закон  визначає спосіб і характер дій. Це стосується, як ми бачили попереду, не тільки практичних, а й розумових  дій людини. Так, мета спостерегти  щось, запам'ятати або згадати  якісь події, розв'язати арифметичну  чи фізичну задачу визначає характер тих розумових дій, які ми виконуємо, намагаючись її досягти.

Цілі людської діяльності породжуються об'єктивним світом, суспільним буттям людей. Вони не «падають з неба», як про це твердять ідеалісти. «На ділі цілі людини породжені  об'єктивним світом і передбачають його,- знаходять його, як дане, наявне». Вони формуються в процесі пізнання людиною цього світу і практичної її діяльності.

 Цілі  залежать від суспільних умов  життя людини, від ступеня її  індивідуального розвитку. Відповідно  до цього вони бувають різними  за своїм змістом, за своєю  близькістю чи віддаленістю. Чим  більше розвинена особистість,  її свідомість, тим змістовніші  і віддаленіші цілі вона ставить перед собою. На досягнення їх бувають потрібні не тільки тижні, місяці, а й роки. Віддалена мета конкретизується в ряді ближчих, часткових цілей, які є сходинками до її досягнення. Кінцева мета визначає загальний напрям діяльності людини, часткові ж цілі - те, що людина робить на кожному її етапі.

Чим змістовнішою і віддаленішою метою керується людина в своїй діяльності, тим глибшого і ширшого відображення об'єктивної дійсності потребує її досягнення, тим, значить, свідомішою с її діяльність. В такій діяльності людина мислено виходить далеко за межі теперішнього, заглядає в майбутнє, керується його передбаченням, усвідомлює не тільки ближчі, а Й дальші результати своїх дій.

Наявність змістовних віддалених цілей вносить внутрішню  єдність в діяльність людини протягом певного і часто тривалого  часу, збагачує її життя, розширює його перспективи. Ясність мети є одною  з істотних передумов перемоги над  труднощами, з якими доводиться зустрічатися на шляху до її досягнення. Значна, життєво  важлива мета стає джерелом активності людини. Особливо це треба сказати  про великі, суспільне важливі  цілі. Тільки велика мета породжує велику енергію.

Життя кожної людини полягає в досяганні нею  всіляких цілей. В діяльності людини одні цілі досягаються, інші виникають. Цей невгамовний і невиснажний  процес триває, поки триває свідоме  життя людини. Цілі бувають різними  за своїм змістом і заслуговують на різну оцінку, але для людини, що прагне до них, вони є життєво  важливими. Без мети життя людини стає дрібним, пустим. Заберіть у людини наявні у неї цілі - і вона, якщо не знайде інших, стане животіти, нидіти або здійме на себе руки (Ушинський). Тут виявляється прагнення людини до свідомої, цілеспрямованої діяльності, характерне для її сутності.

На значення мети в діяльності людини вказує і  Павлов. Рефлекс мети, пише він, мас  величезне життєве значення, він  є основною формою життєвої енергії  кожного з нас. Життя тільки у  того красне й сильне, хто весь час  прагне до певної мети або з однаковим  запалом переходить від однієї мети до іншої. Навпаки, життя перестає прив'язувати  до себе, як тільки зникає мета. Звичайно, цілі людського життя безмежні і  невиснажні. Тому, робить Павлов висновок, ми повинні леліяти і зміцнювати цю дорогоцінну властивість підростаючої особистості, її цілеспрямованість, необхідну  їй для успішного навчання і майбутнього  життя.

Думку про  величезне значення цілеспрямованості  в житті підростаючої особистості  розвинув далі Макаренко. Реалізуючи її в своїй виховній практиці, він  указував на важливу роль у діяльності кожного вихованця «перспективних ліній», тобто більш чи менш віддалених його цілей, зв'язаних з цілями колективу, в якому він живе, з життям нашого суспільства. Наявність таких «перспективних цілей» є необхідною передумовою  руху особистості вперед.

Цілі діяльності людини пов'язані з її мотивами. Діяльність людини не тільки цілеспрямована, а  й мотивована. Мета діяльності - це те, на що вона спрямована і що повинно  складати її прямий результат. Мотив - це те, що зумовлює прагнення людини до даної, а не якої-небудь іншої  мети. Мотиви є необхідним компонентом  діяльності людини, її цілеспрямовані дії завжди спонукаються певними причинами, вона здійснює їх заради чогось важливого для неї. Терміном «мотиви» (від латинського moveo - рухаю) і означають ті спонукальні причини, що зумовлюють цілеспрямовану діяльність людей.

Генетичне первинного основою мотивації людини є її первинні і вторинні потреби. Люди завжди мають потреби в їжі, питві, одязі, в різних предметах і явищах світу, в знаннях про них, які необхідні  для підтримування і розвитку їх життя. Ці потреби усвідомлюються і переживаються людиною, завдяки чому у неї виникають спонукання до дій, спрямованих на їх задоволення.

Внаслідок задоволення  або незадоволення потреб у людини виникають певні почуття, емоції. Вони також спонукають її до дій  і вчинків, але не самі по собі. Адже людина діє, працює, творить заради не лише переживання задоволення  чи уникнення незадоволення, вона прагне при цьому до якогось об'єктивного  результату, що відповідає її потребам. Отже, почуття є одним з мотивів  діяльності людини тому, що вони безпосередньо  пов'язані з її потребами. На основі потреб і почуттів у людей формуються різноманітні їх інтереси (до певної галузі праці, до наукових знань, до мистецтв і т. д.), які теж відіграють важливу  роль у мотивації їх діяльності. Важливим спонуканням людини до діяльності є також її ідеали і переконання.

Потреби й  інтереси людини можуть бути задоволені лише з допомогою певних об'єктів, тобто предметів або явищ зовнішнього  світу. Тому і спонукання до діяльності людина завжди пов'язані з ними об'єктами. В цьому ми переконуємося, аналізуючи кожну дію людини та її мотиви. Мотивами дій людини, що збирає гілки, розкладає  багаття і запалює його, може бути, наприклад, її потреба в теплі  або гарячій їжі. Дії учня, що будує, а потім запускає модель літака, можуть спонукатися, мотивуватися його інтересом до авіації, професії пілота, якою він вирішив оволодіти після закінчення школи. Переконання школяра в необхідності порядку і дисципліни на уроках може бути мотивом його дисциплінованої поведінки, а також і мотивом критики ним порушників порядку в школі.