Закономерности психологического развития

Семінар 2

1. Закономірності  психологічного розвитку

2. Умови психічного  розвитку

З. Закони дитячого розвитку за Виготським

4. Біологізаторський  напрям розвитку психіки

5. Соціалогізаторський напрям розвитку психіки

6. Теорія  діяльності за Леонтьевим

7. Динамічна  концепція психосоціального розвитку  за Фрейдом

1. Психічний розвиток — це закономірні зміни психіки у часі, які виявляються в кількісних, якісних та структурних перетвореннях.

 До аналізу  психічного розвитку дитини в  кожному віковому періоді треба  підходити з точки зору того  місця, яке він займає в загальному  циклі онтогенезу.

 Кожен  період має своє неминуще значення, тому не можна його розглядати  лише як підготовку до наступного  етапу (наприклад, до школи,  або до життя). Упродовж кожного  періоду складаються сприятливі  умови для певних впливів оточуючої  дійсності. Це сенситивні періоди  розвитку, вони співпадають з  оптимальними термінами навчання  чому-небудь. Кожен вік характеризується  сенситивними можливостями, якщо  цей період пропустити, це веде  до педагогічної занедбаності. Звідси  вимога — збагачувати психічний  розвиток за рахунок неповторного  внеску в нього кожного віку (ідея ампліфікації — О. В.  Запорожець).

 Своєрідність  психологічного віку характеризується  певною структурою, яка має свої  закони розвитку: відбуваються якісні  зміни дитячої особистості, формується  новий рівень відображення дійсності,  перебудовується система відносин  з оточуючими людьми, спостерігається  перехід до нових видів діяльності, якісні зміни з'являються в  мотивації поведінки тощо.

 Ускладнюються  вікові психологічні утворення:  епізодичне перетворюється в  актуальне, недиференційоване в  диференційоване, безпосереднє в  опосередковане, несвідоме в свідоме,  поодиноке в системне. На зміну  функціональному стабільному періоду  приходить критичний період. Виникає  «вікова криза», яка обумовлена  основними новоутвореннями попереднього  стабільного (літичного) періоду. Новоутворення руйнують існуючу соціальну ситуацію розвитку і сприяють утворенню іншої, адекватної новому психологічному складу дитини. Вікова «криза» характеризується наростанням труднощів у взаємодії дитини з дорослими. Ці труднощі виникають в зв'язку зі змінами орієнтації дитини, а система взаємовідносин залишається старою. Ці труднощі варіативні («Я сам!», «Я вже не маленький!»), але їх може й не бути, якщо дорослі вміють передбачувати необхідність зміни системи взаємин, готують її. Однак без цих «криз» неможливо зрозуміти віковий розвиток (Л. С. Виготський).

 Таким  чином, психологічний зміст критичного  періоду становлять механізми  зміни соціальної ситуації розвитку. Але головний зміст кожного  критичного періоду становлять  позитивні зміни, які забезпечують дитині готовність діяти в новій соціальній ситуації розвитку, готовність до нового типу зв'язків з оточуючими людьми.

 Процес  розвитку охоплює особистість  дитини в цілому як системне  утворення: інтелектуально-пізнавальну  сферу та потребнісно-мотиваційну, між якими існує близька взаємозалежність («єдність інтелекту та афекту»)

 Виникає  завдання знайти одиницю аналізу  психічного розвитку, щоб зберегти  специфіку цілого (Л. С. Виготський). Це завдання можна успішно  вирішити в межах теорії діяльності (О. М. Леонтьєв). Будь-яка діяльність  дитини розгортається в системі  «дитина — суспільство», її підсистемами  є «дитина — суспільний дорослий»  та «дитина — суспільна річ».

 У першій  групі (підсистемі) дитина включається  в такі види діяльності, усередині  яких відбувається інтенсивна  орієнтація в основних смислах  людської діяльності. Дитина активно  засвоює завдання, мотиви та норми  взаємин між людьми (наприклад,  рольова гра).

 Другу  групу (підсистему) складають такі  види діяльності, завдяки яким  відбувається засвоєння засобів  дій з предметами та еталонів, що характеризують у предметах  ті чи інші сторони (наприклад,  предметна діяльність, навчальна). Завдяки  цим видам діяльності відбувається  орієнтування дитини в предметному  світі та формування його інтелектуальних  сил. Процес психічного розвитку  визначається послідовною зміною  періодів, упродовж яких відбувається  переважно розвиток то потребнісно-мотиваційної сфери, то формування операційно-технічних можливостей дітей. Таким чином, між окремими періодами розвитку існує зв'язок, кожний попередній період має функціональне значення для настання наступного. Зміна провідної діяльності на кожному етапі підкоряється внутрішній логіці, внутрішнім законам розвитку.

 Психічний  розвиток відбувається нерівномірно, стрибкоподібно, зміни мають неоднорідний  характер, зміни, відбуваються в  різних сферах особистості, є  неоднозначними

 Саме  тому в дитячій психології  розрізняють фази, стадії, періоди  та епохи розвитку.

 Фаза  — характеризується більш кількісною  динамікою. Зміни мають локальний  характер.

 Стадія  — розвиток охоплює декілька  рівнів психічної організації,  але зміни відбуваються нерівномірно  в різних сферах.

 Період  — відбуваються і кількісні,  і якісні зміни, які охоплюють  усі сфери особистості, всі  рівні психічної організації.

 Епоха  — відбуваються докорінні зміни  у всіх системах організму.

  Принципи вікової періодизації психічного розвитку дитини дозволяють визначити критерії (ознаки, показники), на основі яких можна скласти психологічну характеристику (своєрідну оцінку) кожного періоду розвитку:

 Соціальна  ситуація розвитку — це є  цілком своєрідні, специфічні  для даного віку, виключні, єдині,  неповторні відносини між дитиною  та оточуючою дійсністю, насамперед  соціальною (О. В. Запорожець). Поступово  в процесі онтогенетичного розвитку  дитина формує свою власну  внутрішню позицію щодо оточуючої  дійсності; внутрішня позиція  дитини — це ставлення її  до того об'єктивного становища,  яке він займає і на яке  претендує. Ця позиція виявляється  в системі ціннісних орієнтацій, через становлення особистісних смислів. Динаміка зміни вікових періодів в онтогенезі відбувається, за Л. С. Виготським, у такій послідовності: спочатку під впливом середовища змінюється внутрішня позиція дитини та її мотивація, тобто з'являються нові потреби, які викликають незадоволення своїм становищем і прагненням до нового, це призводить до появи новоутворень у кінці етапу. Потім нові якості знову вступають у протиріччя зі способом життя, зі становищем дитини — і цикл розвитку починається знову: перебудовується соціальна ситуація розвитку, з'являються нові види співробітництва з іншими людьми, нова діяльність. Таким чином, об'єктивними показниками соціальної ситуації розвитку є спосіб та умови життя, соціальний статус дитини, соціальні ролі, які вона виконує. Внаслідок цього розвиток можна уявити як процес входження дитини в соціальне середовище та інтегрування (взаємне пристосування та об'єднання) в ньому, або як соціалізацію. Механізмами останнього є адаптація, індивідуалізація та інтеграція.

2.

Сучасна психологія вбачає причини розвитку в процесі  життя людини, в конкретних і суперечливих соціально-психологічних умовах, найрізноманітніших аспектах ЇЇ взаємодії з навколишнім  середовищем (буттям). Рушійними силами процесу розвитку вона проголошує притаманні йому внутрішні суперечності. Розв'язання їх є основою розвитку, який визначається взаємодією різних передумов, обставин, умов, чинників, що свідчить про можливість опосередкованого керування ним.

Становлення дитини як особистості здійснюється на основі її активної взаємодії з  соціальним середовищем, у якому  вона черпає необхідні для її соціалізації засоби

(цінності, ідеали, норми, знання, вміння, звички тощо). У процесі взаємодії з оточенням  створюється індивідуальна ситуація  розвитку, яка зумовлює своєрідність  кожної особистості і значною  мірою визначає шлях її розвитку.

Існує діалектичний взаємозв'язок зовнішніх і внутрішніх умов психічного розвитку. Зовнішніми умовами є природа і суспільство, необхідні для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання і праці, для реалізації можливостей розвитку. Вони завжди впливають на психічний  розвиток через внутрішні умови, які є в самому індивіді. Від  природи індивіда, його потреб та інших  суб'єктивних умов залежить, що саме із зовнішнього, об'єктивного оточення для нього значуще, що впливає  на нього і стає фактором його активності та розвитку.

Зовнішні  і внутрішні умови розвитку дитини суперечливі. Вони не тільки взаємопов'язані, а й переходять одні в інші. Так, зовнішнє, об'єктивне, засвоюючись індивідом, стає внутрішнім. Зовнішнє не прямо  стає внутрішнім, а зазнає певних змін, перетворень. Складним є і процес об'єктивації внутрішнього (переходу внутрішнього в зовнішнє), яке визначає нові ставлення особистості до зовнішнього  світу. Відбувається інтеріоризація практичних, розумових, мовленнєвих дій та моделей  поведінки, формується здатність оперувати  об'єктами в образах, думках, перетворювати  їх мислено і водночас зовні виявляти ставлення до них, екстеріоризувати їх.

Співвідношення  внутрішнього і зовнішнього змінюється у процесі розвитку індивіда, набуває  своїх специфічних особливостей на різних його етапах. Так, внутрішні  умови невпинно збагачуються через діяльність дитини. Завдяки появі нових цілей, потреб, інтересів уможливлюється її нове, змістовніше ставлення до зовнішнього світу. Те, до чого дитина була байдужою, стає для неї значущим і привабливим.

Важливими умовами  психічного розвитку є спадковість  і соціальне оточення. Врахування цього сприяє ефективному використанню природних задатків і передумов  розвитку дитини. Через неадекватність розуміння співвідношення біологічного та соціального безуспішними є практичні  спроби розв'язувати складні суперечності між ними, які часом виникають  у житті людини (наприклад, за статевої патології, алкоголізму, наркоманії).

За спостереженнями  психологів, немало фактів свідчать про  неабияке значення для нормального  психічного розвитку людини суспільства  і його структурних та функціональних компонентів. Однак це не дає жодних підстав для негативних висновків  щодо ролі в цьому процесі природної  основи людини, в тому числі спадковості, умов пренатального (до народження), натального (народження) і раннього постнатального (після народження) розвитку, її біологічної (особливо мозкової) організації.

Аналізуючи  дані вікової фізіології, генетики, інших наук, психологи переглянули  деякі уявлення про співвідношення біологічного та соціального в розвитку людини, передусім їхнє переконання  про конфронтацію біологічного та соціального  в людині поступилось місцем усвідомленню необхідності з'ясування діалектики взаємодії  біологічного та соціального, соціально-духовної зумовленості біології людини. Все  більше прихильників знаходить твердження, що для розвитку особистості характерна невіддільна єдність природного, соціального, психологічного та духовного.

Отже, в розвитку людини генетичне не протиставляється соціальному. Онтогенез людського  організму визначається біологічною  спадковістю. Із зародка виростає людський організм із притаманними йому можливостями розвитку. Він формується за рахунок  речовин, засвоюваних із середовища за заданою в його генотипі програмою.

Генотип - сукупність усіх генів організму, успадкованих ним від батьків.

Генотип містить  згорнуту інформацію про історичне  минуле людини. В ньому закріплена тілесна її організація, універсальність  руки, здатність до прямої ходи і  засвоєння мови. Це так звана консервативна  спадковість. Генотип також несе інформацію про програму індивідуального  розвитку, яка адаптується до специфічних  соціальних умов життя. Підраховано, що можливих варіантів людського генотипу у мільярди разів більше від кількості  людей, що вже жили і живуть тепер.

Генотип визначає анатомо-фізіологічну структуру, морфологічні ознаки організму, що відрізняють людину від тварин, будову нервової системи, стать, стадії і темпи дозрівання, ряд індивідуальних (нейробіологічних і функціональних) особливостей, зокрема групу крові, особливості обміну речовин, динамічні властивості нервових процесів, деякі анатомічні та фізичні аномалії, безумовно-рефлекторні структури. Нервова система таїть у собі спадково зумовлені величезні потенції для виникнення нових потреб, форм поведінки, нервових процесів. Вони е природною основою активності людини, ЇЇ здатності розвиватися, навчатися і виховуватися.

Однією з  природних передумов розвитку є  задатки людини. Задатки - це ще не готові психічні властивості, а лише природні потенції їх виникнення і розвитку. Вони реалізуються в житті людини за допомогою створених суспільством засобів. За відсутності необхідних умов задатки можуть не розвиватися.

Генотип зумовлює ознаки і властивості організму  через хромосомний апарат і гени. У розгортанні його програми існують  певні перешкоди, зокрема такі зовнішні чинники, як радіація, екологія, харчування, пологові травми. Тому не всі властивості  організму зумовлюються спадковістю. Наприклад, на основі однакового типу нервової системи часто формуються різні характерологічні риси людей  і, навпаки, на основі різних типів нервової системи розвиваються схожі за характером особистості. Це залежить від індивідуальної ситуації розвитку.