Закономерности психологического развития

Головною  ланкою, яка опосередковує можливі  впливи генотипу на становлення психічних  особливостей людини, є центральна нервова система. Генетичні фактори, ініціюючи процеси дозрівання окремих  утворень головного мозку, забезпечують внутрішні умови для виникнення психічних новоутворень. Центральна нервова система виконує і  зворотну функцію - опосередковує вплив  середовища на реалізацію генетичної програми розвитку.

Незалежно від  рівня актуальної сенситивності (чутливості) основою засвоєння, наприклад, рухів, мови є активація певної частини  генів. Однак головна особливість  таких сенситивних періодів - це зумовленість розвитку оточенням. Тому одна з найважливіших їх характеристик - специфічність досвіду індивіда. Ці періоди є своєрідними фільтрами, які "пропускають" одні впливи оточення і блокують інші. Вони можуть бути вузькими, їх пропускна здатність інколи обмежена передачею одного стимулу з оточення (наприклад, вчасно дати дитині в руки музичний інструмент, пензель і фарби).

Генотип ініціює  стадії розвитку, зумовлює періодичність  виникнення чутливості до певних зовнішніх  впливів. Однак неможливо з певністю стверджувати, наскільки конкретний тип поведінки залежить від генетичних чинників, а наскільки від чинників оточення, оскільки індивідуальні відмінності  певної характеристики, в тому числі  й психологічної, можуть бути спричинені оточенням, генотипом або одночасно  ними обома. Ці відмінності можуть бути значними. Так, за даними досліджень, співвідношення між максимальними і мінімальними значеннями часу реакції може відрізнятися удвічі, показники пам'яті за тестом - майже втричі, а деякі показники  темпераменту - більше ніж у ЗО разів. Тому дані про середнє значення конкретної величини дають мало інформації, оскільки індивідуальні відмінності завжди більші за групові.

У процесі  психічного розвитку дитини співвідношення впливу генотипу і середовища змінюється. Наприклад, вивчення впливу генотипу і  середовища на формування у близнюків  такої психічної характеристики, як загальний рівень реактивності, дало змогу дослідникам зробити  висновок, що у дітей 4-х років 46% варіативностей цієї характеристики пов'язані з впливом генотипу, а 54% - із впливом оточення; у дітей 7 років вплив генотипу становив 67%, однак тільки 12% варіантів були такими, що і в 4 роки, тобто 55% припало на частку впливів генотипу, які в 4 роки виявлені не були. За результатами досліджень, індивідуальні відмінності різних інтелектуальних функцій у середньому більш ніж наполовину визначаються генотипом, з віком вплив генотипу на їх варіативність зростає.

На ранніх етапах онтогенезу людини передусім  формуються загальновидові (універсальні) форми поведінки, розвиток яких забезпечується переважно стійкою частиною гена. Індивідуально-специфічні особливості поведінки розвиваються пізніше в процесі активної взаємодії людини з оточенням. Воно може бути сприятливим для розвитку людини з одним генотипом і менш сприятливим для людей з іншим генотипом. Наприклад, у дворічних дітей їхні емоційні особливості визначають, чи буде інтелектуальний розвиток пов'язаний з особливостями їх оточення. За низької емоційності дитини такі особливості, як міра включення матері в

спілкування та ігри з нею, різноманітність чи однотипність іграшок, вид використовуваних покарань, не пов'язані з рівнем розвитку інтелекту. У дітей з високою  емоційністю такий зв'язок е.

Дитина може одержувати від батьків не тільки генетично зумовлені передумови певних здібностей, а й відповідні для їх інтенсивного розвитку обставини. Свідченням цього є професійні, творчі династії, наприклад музикантів, художників, ремісників, спортсменів, науковців, політиків.

Співвідношення  між генотипом та оточенням може бути різне. Якщо дитина, успадкувавши певні гени, живе у відповідних  умовах для розвитку здібностей та нахилів, то така відповідність між  генотипом та оточенням є пасивною. Це виявляється у тих випадках, коли дорослі звертають увагу  на розвиток дитини і допомагають  їй у цьому. Бувають ситуації, за яких дитина сама активно шукає умови  для розвитку своїх задатків (без  відома батьків записується у  музичну чи спортивну школу). Загалом  значні індивідуальні відмінності  в розвитку інтелекту зумовлені  співвідношенням генотипу, оточення та активності дитини.

Існує гіпотеза, за якою динаміка процесу психічного розвитку зумовлена послідовністю  розгортання генетичної програми. Це означає, що задатки впливають на динаміку становлення нових мозкових структур і механізмів, створюють  більш чи менш сприятливі внутрішні  умови для психічного розвитку. Генотип  зумовлює можливості, межі, але не визначає зміст психічного розвитку, який залежить від зовнішніх умов та активності дитини.

Оточення  дитини - це не стільки предмети та явища  природи, а передусім люди, їхні взаємини, створені ними речі, знаряддя діяльності, мова, духовні цінності. Але не все  те, що оточує, є оточенням (ситуацією) її розвитку. На дитину впливають тільки ті аспекти зовнішніх умов, з якими  вона вступає в активний зв'язок, в яких вона діє. З часом оточення дитини не тільки розширюється територіально, а й збагачується змістово. У процесі розвитку вона стає вибірково сприйнятливою до конкретних чинників оточення, опановує нові види та форми діяльності.

Соціальне оточення по-різному впливає на розвиток дитини. Цей вплив залежить від рівня  його культури,

взаємин людей, освіти батьків, їх уболівання за становлення  особистості дитини. У зв'язку з  цим в одній сім'ї часто виростають різні діти, хоч спадковість є  близькою.

 

3.

Вік, за Л.С. Виготським,— це якісно особливий  етап психологічного розвитку, який характеризується сукупністю змін, які й визначають своєрідність структури особистості  на даному етапі розвитку.

Л.С. Виготський розглядав вік як епоху, ступінь, відносно замкнутий період розвитку, значення якого визначається його місцем в загальному циклі розвитку, а  загальні закони розвитку відзначаються  своєрідністю прояву.

При переході від однієї вікової ступені до іншої виникають новоутворення, яких не було в попередні періоди, і перебудовується весь хід розвитку.

Особливості віку визначаються сукупністю багатьох умов: системою вимог до дитини на даному етапі її життя, сутністю взаємовідносин з оточуючими, типом діяльності, якою вона оволодіває, способами оволодіння.

Л.С. Виготський вводить також поняття вікової  кризи як цілісних змін особистості  дитини, які виникають при зміні  стабільних періодів, як переломних точок  на кривій дитячого розвитку, які відокремлюють  один віковий період від іншого.

Кризи обумовлюються  виникненням основних новоутворень попереднього стабільного періоду, які призводять до руйнування однієї соціальної ситуації розвитку (це та система  відносин, в якій знаходиться дитина та її орієнтація в них) та виникнення іншої.

Поведінкові показники вікових криз — впертість, негативізм, конфліктність та ін. —  Л.С. Виготський вважав необхідними  і відображаючими єдність негативної та позитивної сторін кризи.

Його концепція  відрізнялась від усіх сучасних йому теорій всіма вихідними положеннями. Як уже розглядалось попередньо, всі  теорії описували хід дитячого розвитку як процес переходу від соціального  до. індивідуального в процесі  соціалізації індивіда.

Основними умовами розвитку західні психологи вважали спадковість і середовище, а джерело розвитку вбачали в самій природі індивіда, розглядаючи в результаті розвиток як пристосування до довкілля.

Л.С. Виготський вважає, що джерелом розвитку вищих  психічних функцій є середовище. Вищі психічні функції виникають  спочатку як форма колективної поведінки  дитини, як форма співробітництва  між людьми інтерпсихічна і лише потім стають індивідуальними (інтрапсихічними) функціями самої дитини.

Ставлення до середовища з віком змінюється. Змінюється і роль середовища в розвитку, вплив  якого опосередковується переживаннями  дитини.

Л.С. Виготський сформулював закони психічного розвитку дитини:

— дитячий  розвиток відбувається нерівномірно в  часі: рік життя немовляти за темпом розвитку не відповідає рокові життя, наприклад, підлітка;

— розвиток психіки являє собою ланцюжок якісних змін, процес, в якому  ускладнення і кількісні зміни  психічних функцій переходять в  якісні, суттєві і призводять до стрибкоподібних якісних новоутворень. Сприймання, пам'ять, мислення дитини відрізняється  від дорослого не тим, що вони менш розвинені, вони просто якісно інші, ніж  у дорослого. Закономірності, яким вони підлягають, в процесі розвитку видозмінюються, кількісні зміни переходять в  якісні;

— нерівномірність  дитячого розвитку: кожна сторона  в психіці дитини має свій оптимальний  період розвитку;

— закон  розвитку вищих психічних функцій, які, як уже зазначалось, виникають  спочатку як зовнішні, інтерпсихічні, а потім переходять у внутрішні, інтрапсихічні. Вищі психічні функції характеризуються опосередкованістю, усвідомлюваністю, довільністю, системністю, формуються за життя в результаті оволодіння знаряддями, засобами та розвиваються в зв'язку з навчанням.

Рушійною  силою психічного розвитку за Л.С. Виготським, е навчання. На більш детальному розгляді його позиції з цього  питання ми зупинимось при викладі  поглядів на проблему співвідношення навчання і розвитку.

Концепція Л.С. Виготського не була підтверджена експериментальними фактами, а тому довгий час, як зазначають психологи-сучасники, вважалась лише геніальною догадкою. Окрім того, як вважають вони, схема свідомості Л.С. Виготського носить інтелектуалістичний характер, оскільки в ній розглядаються лише пізнавальні процеси без врахування мотиваційно-потребової сфери особистості.

Подальший розвиток дитячої психології дозволив розвинути  і доповнити концепцію Л.С. Виготського.

Ряд досліджень, проведених психологами Харківської  школи (О.М. Леонтьєв, А.В. Запорожець, П.І. Зінченко, П.Я. Гальперін, Л.І. Божович та ін.), показали значення діяльності в розвитку людини. Процес розвитку починає розглядатись як саморух суб'єкта завдяки його діяльності з предметами, а спадковість і середовище лише як умови, які визначають різні варіації розвитку в межах норми.

О.М. Леонтьєв розвинув ідею Л.С. Виготського про  провідний тип діяльності.

Провідна  діяльність — це діяльність, виконання  якої визначає виникнення і формування основних психологічних новоутворень людини на даному етапі розвитку її особистості.

Провідна  діяльність є показником психологічного віку дитини і характеризується тим, що в ній виникають і диференціюються  інші види діяльності, перебудовуються  основні психічні процеси і відбуваються зміни психологічних особливостей особистості на даній стадії розвитку.

Значення  провідної діяльності для психічного розвитку залежить перш за все від  її змісту, від того, що відкриває  для себе і засвоює людина в  процесі її виконання. Виділяють  такі види провідної діяльності:

— емоційно-безпосереднє спілкування немовляти з дорослими (0—1 рік);

— предметно-маніпулятивна діяльність дітей раннього віку (1—3 роки); в процесі її виконання засвоюються історично складені способи дій з певними предметами;

— сюжетно-рольова  гра у дошкільнят (3—6 років);

— навчальна  діяльність у молодших школярів;

— інтимно-особистісне  спілкування підлітків;

— професійно-навчальна  діяльність у старшому шкільному  віці.

Провідна  діяльність не виникає одразу, а  проходить певний шлях свого становлення. Виникнення в кожному періоді  психічного розвитку нової провідної  діяльності не означає зникнення  тієї, яка була провідною на попередньому етапі. Той чи інший період психічного розвитку характеризується системою різних видів діяльності, в якій провідна діяльність займає особливе місце, визначає виникнення основних змін в психічному розвитку на кожному окремому етапі.

 

4.

Сучасна дитяча психологія ґрунтується на позиції  детермінованості психічного розвитку дитини взаємодією різних чинників, обставин, умов, тобто біологічних і соціальних факторів.

Біологічні  фактори - сукупність природних чинників, які впливають на Індивідуальний розвиток людини як біологічного організму, зумовлюючи її спадкові особливості.

Після народження дитина потрапляє у середовище людей - соціум, який активно впливає на її розвиток.

Соціальні фактори - сукупність чинників, вироблених суспільним розвитком людства, які детермінують поведінку людини як суспільної істоти.

Ця концепція  пояснює процес розвитку людини, водночас вказучи на можливість опосередкованого керівництва ним. Онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю, онтогенез особистості - соціальною спадковістю. Ці дві детермінанти взаємопов'язані у процесі розвитку дитини.

Основні концепції  психічного розвитку дитини

Психічний розвиток є процесом незворотних, спрямованих  і закономірних змін, які призводять до виникнення кількісних, якісних  і структурних перетворень у  психіці і поведінці людини. Основними  властивостями розвитку, які відрізняють  його від усіх інших змін, є такі: