Витоки розвитку социальная педагогіки та социальной роботи за кордоном та в Україні

      Дуже допомогла у налагодженні  виробництва в комуні енергійність  та підприємливість завідувача  виробництвом Соломона Борисовича  Когана.

      “Прийшовши в комуну, він сказав:

      Як? 150 комунарів, 300 рук не можуть заробити собі на суп! Як це може бути? Вони повинні вміти заробляти собі на життя, інакше й не може бути” (7 ,178-179).

      Почавши з деякої трудової  авантюри, незабаром комунари виготовляли  меблі. Але на деревообробній справі не зупинилися. Оскільки комуна набула вигляду серйозного підприємства, то банк довірив позику на будівництво. У 1931 р. було збудовано чималий завод металообробної промисловості, що виготовляв дуже складні машинки, які до того часу були імпортними. Ця робота була така успішна, що почалось будівництво заводу фотоапаратів.

      А.С. Макаренко прийшов до висновку, що праця, яка не має на  увазі створення цінностей, не  є позитивним елементом виховання,  тому що праця так звана  навчально-виробнича, і та повинна виходити з уявлення про цінності, які праця може створити (7, 175).

      Соціальні педагоги можуть використати  на сучасному етапі ідеї А.С.  Макаренка стосовно подолання  негативних соціальних явищ, виправлення  девіантної поведінки підлітків. Ним рішуче переслідувалися хуліганство і насилля над слабкішим. У таких випадках використовувались моральні форми осуду. У разі крадіжки, і в разі пияцтва загальні збори колективу могли винести ухвалу про затримання випуску із закладу до певного строку, про занесення до особистої справи. Проте в окремих випадках за крадіжки вихованців віддавали до суду. І негайно заарештовували.

      Макаренко попереджав, “за правило  треба взяти таке: жоден вчинок  вихованців не повинен бути  непомічений. У навчально-виховній частині треба постійно реєструвати всі порушення дисципліни” (6, 45) .

      На думку А.С. Макаренка, ніяких  особливих методів щодо безпритульних  вживати не треба. Але йому  вдалося за дуже короткий час  довести своїх вихованців до  стану норми і подальшу роботу з ними проводити як з нормальними дітьми.

      Соціальний педагог в особі  Макаренка проявляється у його  глибокому переконанні, що в  його країні “вихованню підлягає  не тільки дитина, не тільки  школяр, а кожен громадянин на  кожному кроці. Підлягає вихованню або в спеціально організованих формах, або у формах широкого суспільного впливу. Кожна наша справа, кожна кампанія, кожний процес у нашій країні завжди супроводжується не тільки спеціальними завданнями, але й завданнями виховання” (7, 99).

      А.С. Макаренко приділяв увагу вихованню громадянських якостей дітей у сім’ї. Він наголошує на тому, що у сім’ї росте майбутній громадянин, майбутній діяч, майбутній борець. Треба ясно усвідомлювати свої власні батьківські бажання. Чи ви хочете виховати справжнього громадянина Радянської Країни, людину знаючу, енергійну, чесну, віддану своєму народові...? Чи ви хочете, щоб з ваші дитиня вийшов міщанин, жадний, боягузливий, який-небудь хитренький і дрібний ділок? Потрудіться, поміркуйте добре над цим питанням... (5, с.259). А.С. Макаренко застерігає батьків, що якщо вони виховають погану людину, горе від цього буде не лише їм, але й багатьом людям і всій країні. Соромно повинно бути давати суспільству поганих або шкідливих людей.

      Є батьки, які відділяють сімейні справи від справ громадських. Але їх активність у суспільстві або на роботі повинна позначатись і в сім’ї: “Все, що діється в країні, через вашу душу і вашу думку повинно приходити до дітей”. (5, 259).

      У сімейному вихованні власна  поведінка батьків – вирішальна річ. “Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з нею розмовляєте або повчаєте її, або наказуєте їй. Ви виховуєте її в кожний момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає вдома. Як ви одягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей, як ви радієте або сумуєте, як ви поводитеся з друзями і з ворогами, як ви смієтеся, читаєте газету, все це має для дитини велике значення...

      Батьківська вимога до себе, батьківська  пошана до своєї сім’ї, батьківський контроль над кожним своїм кроком ось перший і найголовніший метод виховання!

      А тим часом доводиться іноді  зустрічати таких батьків, які  вважають, що треба знати якийсь  особливо хитрий рецепт виховання  дітей, і діло буде зроблене. На їх думку, якщо цей рецепт дати в руки найзапеклішому лежневі, він з допомогою рецепта виховає працьовиту людину; якщо дати його шахраєві, рецепт допоможе виховати чесного громадянина, в руках брехуна він також зробить чудо, і дитина виросте правдивою.

      Таких чудес не буває” (5, 260).

      У “Книзі для батьків” міститься  багато корисних порад щодо  виховання працелюбства у сім’ї,  здійсненні статевого виховання,  формування культурних навичок  тощо.

      Досвід А.С. Макаренка як соціального  педагога, унікальний. Мало хто в історії соціальної педагогіки зумів так вдало втілити свою теорію в практику і добитись вражаючих результатів, маючи справу з важкими підлітками. Є статистика: за 15 років своєї роботи (1920 1935 рр.) через колективи, створені Макаренком, прийшло біля 3000 правопорушників і безпритульних, що стали гідними людьми, кваліфікованими спеціалістами. Возвеличення Макаренка почалось ще в 30-ті рр., і довгий час він вважався одним з найбільш видатних вітчизняних педагогів. Його ім’я і праці широко відомі за кордоном. У кінці 80-х 90-х років ХХ ст. окремі погляди Антона Семеновича піддавались критиці. Були опубліковані критичні статті Г.Ващенка з приводу діяльності А.С. Макаренка. Проте здобутки виховної системи Антона Семеновича є незаперечними, а соціально-педагогічні ідеї актуальні на сучасному етапі, коли загострились соціальні проблеми суспільства. 
 

8. Організація дитячих  клубів та соціального  виховання за місцем  проживання: історія  і сьогодення

Соціальний  педагог працює за місцем проживання дітей у мікро-районах, у неформальних об'єднаннях, клубах, товариствах. Саме середовище охоплює всі сторони життя дітей, підлітків і включає побут, сімейні відносини, дозвілля.

Виховання дітей  у мікрорайоні вимагає від  соціального працівника об'єднувати свої зусилля щодо вирішення загальної проблеми виховання і захисту дітей із працівниками школи, соціальними службами. Центром у цьому єднанні є дитина, особистість дитини, її сім'я, середовище однолітків. Адже поза школою, поза контролем сім'ї та школи дитина виявляє свої негативні риси, байдикує, встановлює зв'язки з неформальними, часто злочинними, групами.

Останнім  часом в Україні з'являються  різнопланові дитячі й молодіжні  клуби, активізувалися різноманітні форми  роботи із дітьми, підлітками, молоддю. Проблеми щодо діяльності соціального педагога в мікрорайоні можна, на наш погляд, сформулювати так:

1) функціонування  різнопланових дитячих та молодіжних  клубів;

2) пошук нових  форм і методів роботи за  місцем проживання;

3) створення  соціально-педагогічних умов для  роботи з дітьми;

4) залучення  дітей і молоді до дитячих  клубів і формувань за місцем  проживання;

5) організація  взаємодії підлітків, яка принесе  потребу до само-розвитку, радість,  змістовне дозвілля;

6) допомога  сім'ї, у якій є проблемні  групи.

Соціальний  педагог, який працює у районі, повинен  співпрацювати з батьками й дітьми, домагаючись нормалізації відносин, підтримувати тісний зв'язок із школою, з'ясовувати причини небажання дітей ходити до школи, виявляти сім'ї, у яких жорстоко ставляться до дітей, які страждають від знедоленості. Така діяльність передбачає залучення спеціалістів: лікарів, юристів, працівників міліції, вчителів, соціальних працівників різних напрямків, представників адміністративних органів. Спробуємо визначити функції соціального працівника, який працює за місцем проживання: організаційна (організація вільного часу); підтримуюча (допомога і підтримка у вирішенні дитячих проблем, які виникли); контролююча (контроль за поведінкою, за відносинами дітей і молоді з ровесниками, сім'єю); комунікативна (налагодження спілкування з дітьми).

Об'єктами роботи соціального працівника за місцем проживання стають найчастіше діти, молодь, що вживають наркотики, алкоголь, які стоять на обліку в дитячій кімнаті міліції для неповнолітніх, діти з неблагополучних сімей, такі, що відстають у навчанні.

Провідною ідеєю  роботи соціального педагога є спрямованість на конкретну особистість. Така спрямованість базується на повазі до особистості дитини, орієнтації на загальнолюдські цінності (добро, милосердя, любов, повага до людини, терпимість, чуйність, співчуття тощо).

У своїй діяльності соціальний педагог повинен керуватися такими важливими принципами, як гуманізація, демократизація, повага до людини, її захист. Українські дослідники А.Й.Капська, Р.Х.Вайнола визначають, що позиція захисту дитини має стати основним аспектом у її соціалізації. Саме ця позиція на їх думку, допоможе дітям і підліткам реалізувати свої інтереси, виявити позитивні якості, розширити свої знання і пізнавальні інтереси. Спрямованість на особистість передбачає розвиток спілкування. У вікових групах діти спілкуються залежно від тієї моделі, яка вже склалася за їх невеликим життєвим досвідом, тому часто їхні стосунки супроводжуються непорозумінням, виникненням бар'єрів у спілкуванні, конфліктів і психічних зривів. Навчання у дітей і молоді спілкуватися включає виховання культури поведінки, моральності, доброзичливості до інших.

Роль соціального  педагога складна і різноманітна, тому доводиться бути і другом, і  порадником. Така діяльність потребує активізації вимог, які сприяли  б організації, оптимізації методик  соціального виховання, виявлення нових форм і підходів. З метою вирішення існуючих проблем, пропонуємо використовувати такі методи: анкетування, тестування, бесіди, інтерв'ю, письмові роздуми, ігри, конкурси, читання, екскурсії, походи, зустрічі та ін. 
 

9. Створення структури  соціального виховання в СРСР та в Україні

     У 30-ті роки основним завданням соціального  забезпечення проголошувалась робота із працевлаштування і навчання інвалідів; забезпечення сімей червоноармійців, забезпечення пенсіями інвалідів війни, сімей, члени яких загинули на війні, непрацездатних; організація кас взаємодопомоги у колгоспах; надання допомоги сліпим і глухим; сприяння кооперативам інвалідів. У цей період отримали розвиток різноманітні кооперативи і громадські організації людей з обмеженими фізичними можливостями: Українське товариство сліпих, об’єднання глухонімих. Ці громадські організації займались створенням артілей і кооперативів, вирішуючи таким чином питання залучення інвалідів до праці. Вони сприяли проведенню державними органами заходів лікувального характеру, протезування, навчання, перенавчання і направлення на роботу. Згадані організації користувались цілим рядом пільг при оподаткуванні, оренді приміщень, медико-санітарному обслуговуванні, квартплаті і т.п. У 1931 році при Народному Комісаріаті соціального забезпечення була створена спеціальна Рада із працевлаштування інвалідів. Рішенням уряду за ними на промислових підприємствах бронювалось 2 % загальної кількості робочих місць.

      У сфері добробуту народу головна увага зосереджувалась насамперед на підвищенні оплати праці низькооплачуваним категоріям робітників. Певною надбавкою до реальних доходів трудящих були суспільні фонди споживання – видатки на виплати пенсій, стипендій, оплату відпусток, різні види соціальних допомог, на утримання закладів охорони здоров’я, освіти, культури.

      Розроблення законодавства про пенсійне забезпечення по старості як самостійного виду соціального забезпечення відбувалося протягом 1928-1932 рр. Перші пенсії по старості було встановлено постановою Наркомпраці СРСР від 5 січня 1928 року для робітників текстильної промисловості. Пенсійний вік було визначено для чоловіків – 60, для жінок – 55 років. Необхідний для призначення пенсій трудовий стаж встановлювався однаковий і для чоловіків, і жінок – не менше 25 років. У 1929 р. ЦВК і Раднарком СРСР прийняли постанову щодо введення пенсійного забезпечення також для робітників таких провідних галузей промисловості, як гірнича, енергетична, металургійна, залізничний і водний транспорт. Прийняті у 1928-1932 рр. законодавчі акти стали основою для подальшого розроблення законодавства стосовно пенсійного забезпечення по старості в наступні роки.

      У 1937 році вийшло нове положення  про Народний комісаріат соціального  забезпечення, згідно з яким коло  завдань НКЗС розширювалося. Воно охопило державне забезпечення інвалідів праці та інших категорій; організацію матеріально-побутового, культурного, лікувально-оздоровчого та санаторно-курортного обслуговування; керівництво діяльністю установ соціального забезпечення, роботою лікарсько-трудової експертизи (ЛТЕК), підготовкою кадрів працівників соціального забезпечення; затвердження законів із соціального забезпечення. Під контролем НКЗС у цей період перебувала Рада кооперації інвалідів, Союз кас взаємного страхування та взаємодопомоги кооперації інвалідів, Товариство сліпих, Товариство глухонімих.

      Говорячи про систему соціальної  допомоги населенню в довоєнний  період, не можна обійти увагою  історичні події, які в історії  України називають чорними. Це, зокрема, розкуркулювання, котре досягнуло апогею у 1929-1930 рр. Ще більші соціальні, психологічні, демографічні наслідки для України мав голодомор 1932-1933 рр.

      Більшість дослідників соціальної  роботи дотримуються думки, що  в цей період великою помилкою  було намагання влади замкнути всю діяльність із соціальної допомоги та соціального забезпечення виключно на державі, згорнувши роботу громадських, благодійних організацій та приватних осіб. Здійснення політики соціального забезпечення лише на основі держбюджетних коштів під силу економічно розвинутим, багатим країнам. У ситуації переходу до нового суспільно-економічного ладу відмова від участі у справах допомоги широких кіл громадськості означала обмеження можливості надання соціальної допомоги населенню країни. Негативною стороною соціальної політики 20-30-х рр. визнається і практика вирішення соціальних проблем одних категорій людей за рахунок прав і свобод інших, зокрема, віруючих. Багато служителів церкви виявились вигнаними із своїх церков і залишились без засобів до існування. За інструкцією влади прийняти їх на роботу можна було лише за умови зречення віри. Не отримала схвальної оцінки сьогодні і система позаекономічного примусу людей до праці, особливо, засуджених. До початку 1927 року працездатний контингент таборів НКВС складав 2 млн. чоловік. Серед них – кілька сотень тисяч людей з проблемами фізичного здоров’я, які були приречені на смерть.