Розвиток пізнавальної активності молодших школярів

Перелічені обставини ставлять школу перед необхідністю організації індивідуального та диференційованого підходу до навчання учнів. Завдяки такому підходу форми і методи навчання пристосовуються до індивідуальних особливостей дитини, сприяють її розвитку.

Особистісно зорієнтований  підхід запобігає появі прогалин у знаннях окремих учнів і водночас усуває причини незадоволення й небажання вчитись, і таким чином підвищує пізнавальний інтерес і активність молодших школярів.

 

Розділ 2.  Методи, засоби і шляхи розвитку пізнавальної активності молодших школярів.

 

2.1  Дидактична  гра – дієвий засіб активізації  пізнавальної активності учнів 

 

Для молодшого школяра  властиве уповільнення процесів росту, відсутність значних змін в організмі, що спричинює появу надлишкової  енергії, тому пригнічення пізнавальної активності і самостійності не тільки сповільнює його розвиток, а й породжує внутрішній протест. Забезпечення оптимального розвитку учнів можливе лише під час активної діяльності.

Озброєння вчителя методами розвитку пізнавальної активності молодших школярів значною мірою сприяє підвищення ефективності навчального процесу. Найпоширеніші методи цієї групи – методи емоційного стимулювання навчально-пізнавальної діяльності, створення ситуацій успіху у навчанні, заохочення та інші.

Метод емоційного стимулювання (метод пізнавальних ігор) – спеціально створена захоплююча розважальна діяльність, яка має неабиякий вплив на засвоєння учнями знань, набуття умінь і навичок. Гра забезпечує емоційну обстановку відтворення знань, полегшує засвоєння навчального матеріалу, створює сприятливий для засвоєння знань настрій, заохочує, знімає втому, перевантаження. За допомогою гри на уроках моделюють життєві ситуації, що викликають інтерес до навчання.

Психологи вважають, що в  цілому рівень психічного і фізичного розвитку дозволяє учням шести і семи років впоратись із систематичною навчальною роботою. Але вони відрізняються підвищеною подразливістю, емоційністю, досить швидкою стомленістю, нестійкою увагою, ситуативністю поведінки.

Важливим засобом збудження інтересу до навчання у молодших школярів є використання в навчальному процесі ігрових ситуацій, сюжетно-рольових ігор, завдань ігрових форм.

Мобілізуючи активність молодших школярів, слід враховувати, звичайно, їх вікові особливості. Зокрема  в початкових класах робота має бути особливо цікавою і привабливою для дітей. Для цього навчання молодших школярів необхідно поєднувати у певних межах з грою. А. С. Макаренко вважав, що гра для дитини має таке ж значення, як для дорослого праця, бо в грі виявляються зусилля думки, робоче зусилля. В. О. Сухомлинський стверджував, що без гри нема і не може бути повноцінного розумового розвитку учнів.

                За Ш. О. Амонашвілі, молодший школяр в силу функціональної тенденції не може жити без активності, без гри. Припинити ігрову діяльність і силоміць залучити учня до іншої, що суперечить рухові інтерфункціональних сил, - означає загальмувати інтенсивний розвиток, всебічне розкриття задатків.

Водночас виникає фізіологічна і психологічна потреба у новій, відмінній від ігрової – навчальній діяльності (П.П.Блонський, Л. С. Виготський, О. Н. Леонтьєв, Д. Б. Ельконін), яка реалізується як пізнання навколишнього світу, наук, форм і способів навчання, розвиток пізнавально-операційної сфери психіки. Загальновідомо, що навчальна діяльність визріває в надрах ігрової і лише поступово стає провідною. При цьому зберігається і роль гри як джерела фізичного, психоемоційного, інтелектуального і соціального розвитку дитини (В. В. Зеньковський), також з’являються елементи продуктивної праці як нового виду діяльності, що розвинуться в майбутньому.

Вчені пов’язують ігри молодших школярів зі зміною провідних видів діяльності та з формуванням рушійних сил навчання. Позитивним підсумком застосування гри на уроках у початковій школі є зміна самого підходу до навчання. Учнів починає приваблювати пізнавальна діяльність, змінюється мотивація навчання. Зміст навчання, перебуваючи в зоні найближчого розвитку молодших школярів, починає викликати пізнавальний інтерес, підвищувати пізнавальну активність.

Пізнавальна активність учнів передбачає їх емоційне ставлення до самого процесу способів і прийомів здобуття знань, до процесу пізнання – допитливість, жадоба до знань, цікавість, інтерес до навчання.

Різнобічний розвиток особистості  учня передбачає гармонійне поєднання формування базових знань, умінь і навичок з творчою діяльністю, пізнавальною активністю. Глибоко продумане систематичне застосування гри на уроках в початковій школі сприяє пробудженню бажання до пізнання нового, адже процес гри дає можливість задіяти особистість дитини: її психічні пізнавальні процеси, волю, почуття, емоції. За допомогою гри можна зацікавити учнів, викликати в них інтерес до виучуваного матеріалу. Включаючи у навчальний процес ігрові елементи, учитель стимулює пізнавальні можливості учнів.

У навчанні дітей 6 – 10-річного  віку використовують головним чином  дидактичні, інтелектуальні ігри, ігрові ситуації, ігрові прийоми, ігрові вправи. Слід зазначити, що серед розмаїття різновидів ігор саме у дидактичних ігрова діяльність спеціально планується і пристосовується до навчальних цілей і є дієвим засобом формування різноманітних умінь і навичок.

В умовах гри школярі  краще зосереджуються і запам’ятовують більше, ніж в умовах, коли їм просто пропонують запам’ятати. Гра – методичний ключ до дитячої душі.

Гра ставить учня в  умови пошуку, викликає радість перемоги, а звідси – прагнення бути швидким, зібраним, винахідливим, уміти чітко  виконувати завдання. Вона допомагає  рухатись дитині від близького до зрозумілого, від доступного – до більш складного й абстрактного. Процес гри дає можливість багатогранного розкриття особистості, її здібностей. У дітей виникає бажання вчитись, здатність мобілізуватися, готовність протягом усього уроку активно працювати.

Гра дає змогу вчителеві тактовно і непомітно допомагати слабшому учневі, для якого він добирає простіші завдання – у грі цього ніхто не помітить. Завдяки цьому діти, що відчувають труднощі у навчанні, поступово засвоюють навчальний матеріал.

Дидактичні ігри беруть на себе пізнавальне навантаження, функцію інтелектуального розвитку. Суть їх полягає в тому, що школярі розв’язують навчальні завдання, запропоновані в ігровій формі, і таким чином опановують принципи  розумової діяльності, набувають уміння застосовувати знання в різних ситуаціях. Гра, стимулюючи плин психічних процесів, реалізує мету значно швидше і міцніше, ніж будь-який педагогічний засіб. У грі вчитель ненав’язливо розвиває інтелект дитини, викликає інтерес до навчання.

 Гра переслідує дві цілі: навчальну та ігрову. Важливо, щоб ігрове завдання збігалося з навчальною метою. Впроваджуючи гру в хід уроку, потрібно намагатись, щоб основне дидактичне завдання, що складає зміст гри, відповідало навчальній меті уроку, було посильне для учнів, сприяло максимальній активізації розумової діяльності.

Неабияку роль у розвитку інтелектуальних здібностей, пізнавальної активності відіграють ігри на розвиток пам’яті, мислення, уяви та уваги (додаток №1, 2).

Широко застосовуються ігрові ситуації, зокрема персонажі  казок, мультфільмів, дитячих оповідань (Незнайко, Буратіно, Чебурашка) для постановки запитань і завдань.

Актуальність широкого застосування ігор під час навчального  процесу підтверджується можливістю вирішення багатьох проблем і  протиріч сучасної освіти. Завдання кожного  вчителя початкових класів – створити умови для всебічного розкриття і розвитку активної творчої особистості молодшого школяра. Тільки за умови відчуття учнем задоволення від творчості відбувається формування стійких пізнавальних потреб. Неодмінна умова психічного розвитку школяра – потреба і готовність діяти, і саме гра, інтегрована в навчально-пізнавальний процес, допомагає не тільки засвоїти навчальну інформацію, а й виявити активність, творчість.

Успішність навчальної діяльності молодших школярів істотно  залежить від пізнавальної активності. Ігрова діяльність, зумовлена потребою у пізнанні і спрямована на її задоволення, є дієвим засобом формування і розвитку пізнавальної активності учнів. Учитель має постійно враховувати цей аспект у своїй педагогічній діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2  Диференційований  підхід до навчання у початковій школі

 

             Як показали дослідження психологів, однаковий підхід до школярів на всіх етапах уроку – не результативний, бо вони по різному сприймають навчальний матеріал. Тому важливо акцентувати увагу на різноплановості кожної особистості, створити ефективні навчальні ситуації, спонукати учнівський інтерес до активної пізнавальної діяльності.

            Професійний обов’язок кожного вчителя – бачити насамперед особистість дитини, якомога точніше знати її пізнавальні здібності.           “Запровадження системи диференціації повинно починатися з початкових класів, - так вважає Ю. З. Гільбух, - бо саме на цьому етапі формується навчальний потенціал особистості, закладається фундамент її моральних та емоційних, вольових якостей” [4].

              Диференційовані завдання – давно відомий і ефективний засіб здійснення індивідуального підходу до організації навчально-пізнавальної діяльності.

Для здійснення диференційованого завдання вчитель повинен: вивчати загальну готовність молодших школярів до навчально-пізнавальної діяльності; передбачати труднощі, які можуть виникнути в дітей під час засвоєння нового матеріалу; застосовувати в системі уроків диференційовані індивідуальні та групові завдання; здійснювати перспективний аналіз.

Практична реалізація індивідуально  підходу починається з вивчення готовності дитини до навчання. Треба  уважно і цілеспрямовано придивлятися до поведінки учнів, помічати зміни  їхнього настрою, прагнути зрозуміти мотиви вчинків, не поспішати з висновками, спиратися на факти й результати тривалих спостережень за ставленням до навчання.

Диференційоване навчання запобігає прогалинам у знаннях або усуває їх, “вирівнює” підготовку учнів, збуджує в них інтерес до навчання, поглиблює і розширює знання, задовольняє їх різноманітні пізнавальні запити.

Диференціація навчання при класно-урочній системі передбачає одночасну роботу на уроках різних груп учнів. Це не можливо без підготовки завдань різного ступеня складності.

Диференційоване навчання у практичній діяльності може виражатись в тому, що всі учні отримують  завдання однакової складності, але  слабшим з них під час їх виконання надають індивідуальну  допомогу, або слабшим учням дають  окремі, посильні для них завдання. Інколи учням пропонують легкі завдання, згодом ускладнюють додатковим завданням, яке вони виконують відповідно до своїх можливостей. Загалом диференціювати завдання за змістом можна за кількістю завдань, за ступенем їх складності, за ступенем самостійності виконання.

Складніший і ефективніший вид диференційованого навчання – його здійснення в умовах поділу класу на групи залежно від рівня навчальних можливостей учнів.

За навчальними можливостями учнів можна поділити на такі групи: учнів з дуже високим, високим, середніми і низькими здібностями. Формуючи тимчасові групи, слід пам’ятати: школярі не повинні здогадуватись про причину їх поділу на групи, щоб не травмувати їхнього самолюбства.

Диференційоване навчання потребує ґрунтовної підготовки вчителя, певних умінь. Необхідно: вивчити індивідуальні особливості молодших школярів, розподілити їх за групами, розмістити ці групи; розробити заняття в деталях; чітко сформулювати основні і додаткові запитання; визначити час їх виконання; поєднувати індивідуальну, групову і фронтальну роботу, що створить можливість активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів.

Потрібно спрямувати навчальний процес так, щоб в його ході орієнтуватись не на середнього учня, а на наявність різних за успішністю груп дітей і планування для них різних за складністю завдань.

У кожному класі діти умовно діляться на три групи. До першої входять ті, що вчаться на “5”, до другої – з середнім рівнем знань, до третьої – слабкі учні. Для кожної з груп розробляються окремі завдання (варіанти А, Б, В відповідно). Можливі переведення учнів з одної групи в іншу.

Диференційований підхід не виключає індивідуальної роботи, а  навпаки ґрунтується на ній. Особливістю  його є організація різного виду роботи, яка сприяє подоланню труднощів під час засвоєння матеріалу слабкими учнями і поглибленого його вивчення середніми і сильними.                               В. О. Сухомлинський вважав: “До кожного учня необхідно підійти, побачити його труднощі, кожному необхідно запропонувати тільки йому призначене завдання” [15].

До уроку вчитель  готує три варіанти завдань пошукового характеру. Вони одинакові за змістом, але різні за формою. Група сильних  дітей працює самостійно, середні  – з незначною допомогою вчителя, слабшим доводиться допомагати.

При диференційованому підході вчителеві важливо вміти дібрати різні завдання, які б відповідали рівневі пізнавальної діяльності вихованців.

Мета диференційованих завдань, з одного боку – розширити  й поглибити уявлення та поняття  про виучуваний матеріал, а з другого – відпрацювати певні навички, що становлять труднощі для деяких учнів.

Різні способи диференціації  особливо потрібні, коли учні засвоюють  складний вид діяльності. Наприклад, навчаючи дітей розв’язувати задачі, виконувати складні завдання можна вдатися до трьох способів диференціації: