Розвиток мовлення дітей молодшого дошкільного віку засобами дидактичних ігор

     Дискусійним   є  питання  про  природу   та  характер  лепету.  Одні  вчені  вважають,  що  лепет  виконує  функцію  спілкування  і  виникає  шляхом  наслідування  мови  дорослих  (І  Сикорський,  О.  Александрова  та  ін.),  інші  (В. Богородиць кий)  розглядають  лепет  як  дитячу  гру,  яка  ніякого  відношення  до  мови  не  має.

     Відповідь   на  це  питання  знаходимо   в  роботах  О.М. Гвоздєва,  В.І.  Бельтюкава,  А.Д. Салахової.  О.М.  Гвоздєв  відмічає,  що  лепет,  як  і  попередні   звукові  стадії,  є  лише  голосовою  передмовною  вродженою   реакцією,  яка  не  виконує  функції спілкування.

     Лепечуть  і  глухі  діти.  До  того  ж  у  лепеті  дітей   різних  національностей  є   багато  спільних  звуків.  Так,  у  дітей,  за  лепетом   яких  спостерігали  В. Бельтюков   і  А.  Салатова,  79%  звуків  були  близькими  за  їх  акустичними ознаками до  англійської,  німецької,  французької мов.  Отже,  лепет є вродженим автономним  процесом.  Для активного наслідування  мови  оточуючих людей у період  лепету  в дитини  ще  не  дозріли відповідні  моторні -  сенсорні  центри.  Лепет  є  проявом  певної  програми,  яка  передається  дитині  за  спадковістю  і  закладена  в  результаті  історичних  накопичень  мовно-рухових  реакцій.  Спочатку  лепет  не  залежить  від  розвитку  слуху  дитини.  Проте  вже  після  шести  місяців  слух  починає  відігравати  важливу  роль у  розвитку  лепету  і  в  подальшому  засвоєнні  звуків,  у дітей з`являється  „самонаслідування”   звуками  і  складом.

     Існує   думка  (Р.  Тонкова-Ямпольська),  що  з  лепету  починається   власне  активне  мовлення  дитини.  Ті  звуки,  які  були  в  лепеті  (губні),  дитина  швидше  і  легше  промовляє,  а  ті,  яких  не  було  під  час  лепету  (шиплячі,  свистячі,  р),  вимовляються  дитиною  значно  пізніше,  важче,  з  помилками.  Отже,  лепет готує мовний  апарат  до  звуковимови,  з лепету  розвивається  здатність до  наслідування  звуків,  лепет сприяє  також розвитку  фонематичного слуху.

     Для   дальшого  розвитку  мовлення  дитині  потрібно:  а)  навчитись   виділяти  звукокомплекси  (слова)  з  цілого  мовного  потоку;  б)  здійснювати  фонетичний  аналіз  кожного  звукокомплексу;  в)  розуміти  мову  дорослих;  г)  засвоїти  механізм  вимови  (артикуляцію)  [2, 10-11].  Усі ці  завдання  дитина  озв`язує  в  процесі  спілкування  з  дорослими.

     У   закономірності  становлення   мовлення  входить  два  взаємопов`язані  процеси:  сприймання  дітьми  фонем  на  слух,  або  розвиток  фонематичного  (або  мовного)  слуху,  і  промовляння  (артикуляція)  фонем.  Ці  процеси  здійснюються  за  допомогою  слухового  (вухо)  та  мовно-рухового  (мовний  апарат)  аналізаторів.

     Деякі  вчені  (О.М.  Гвоздєв)  вважають,  що  засвоєння  дитиною  фонетики  рідної  мови  визначається  переважно  розвитком  мовно-рухового  аналізатора,  що  він  є  ведучим  в оволодінні  вимовою  звуків.

     Інші  вчені  (В.І.  Бельтюков,  Д.Б.  Ельконін.  Н.Х.  Швачкін  та  ін.)  доводять  важливість  обох  аналізаторів.  Відомо,  що  хороший   мовний  слух  є  однією  з   провідних  умов  оволодіння  мовою;  порушення ж слуху веде  до  спотворення звуків,  накладає  негативні відбитки  на  активне мовлення.  В свою  чергу,  розвиток  фонематичного слуху залежить  від диференціації звуків  під час артикуляції.

     Наприклад,  дитині  потрібно  навчитись  вимовляти  фонему  [з].  Спочатку  вона  повинна навчитись відрізняти  на  слух  її  відмінне  звучання  від інших фонем [с], [ц],  почути  її,  тобто виділити  її  чисте звучання  та  відтінки  залежно від наступної голосної  (зуб,  замок,  зима,  Зіна).  Тільки  виділивши  і  сприйнявши  фонему,  дитина  починає  її  вимовляти.

     Отже,  у  засвоєнні  дітьми  звукової  сторони  рідної мови  в   тісній  взаємодії  і  взаємо  з`язку  приймають  участь  обидва  аналізатори,  і  тут  важко надати  перевагу  одному  з них.  Н.Х.  Швачкін поділяє засвоєння дітьми  звуків  на  два періоди.  Перший  -  до фонемний,  він охоплює перший  рік життя.  У цей період  дитина  ще  не  диференціює звуків.  Слово   сприймається  нею як  єдиний  звуковий  комплекс.  Розуміння  мови  відбувається  на  основі  охоплення  дитиною  загальної  ритміко-мелодійної  структури  слова.  Слово  дорослого  виступає  умовним  подразником,  а  підкріплювання  є  безумовний  орієнтований  рефлекс  [3].  За  даними  Ф.І.  Фрадкіної,  для розуміння мови  в цьому періоді головним  є інтонація,  ритм,  а не  предметне значення  слова.  Так,  наприклад,  дитина  на  слова „стук-стук” стукали в двері,  а потім продовжували  стукати і на  слова  „гук-гук”,  „кук-кук”,  а  коли  почули  „у-у-у”,  перестали  стукати.

     Так,  у  дітей  на  першому   році  життя  можна  виробити  одну  й  ту  саму  реакцію  на  схожі  за  ритміко-мелодійною  ознакою  слова:  м`ячик,  пальчик,  хлопчик,  зайчик.  Проте  на  слово  „дівчинка”  ця  реакція  вже  була  відсутня.

     Другий  період  становлення  звукової  сторони  мови,  за  Н.Х.  Швачкіним,  -  фонемний.  Дитина  починає   розуміти  значення  слів  на  основі  диференціації  звуків,  вона  відрізняє  слова,  якщо  вони  різняться  навіть  одним  звуком  (коса – коза,  рама – рана,  суп – зуб).  На  кінець  другого  року  життя  дитина  навчається  правильно  сприймати  на  слух  і  розрізняти  всі  звуки  рідної  мови.

     Разом   з  тим  учені  (О.М. Гвоздєв,  В.І. Бельтюков, Н.Х. Швачкін, С. Бернштейн)  відмічають,  що  диференціація  звуків  на  слух  та  їх  артикуляція  в  період  засвоєння  звуків  не  співпадають.

     Так,  за  данними  В.І. Бельтюкава,  розрізнення  звуків  на  слух  дитиною  відбувається  в  такій  послідовності:  шиплячи – свистячі,  тверді – м`які,  сонорні – шумні,  глухі – дзвінкі,  проривні – фрикативні.  Артикуляція  звуків  засвоюється  в  такій  послідовності:  сенсорні – шумні;  глухі – дзвінкі;  проривні – фрикативні; тверді – м`які;  шиплячи – свистячі. [4]

     Як  бачимо,  послідовність  розрізнення   на  слух  і  засвоєння   артикуляції  не  співпадають,  шиплячи  та  свистячі  найлегше  розрізняються  і  найважче  артикулюються  дитиною.

     Вчені  відмічають,  що найлегше  дітям дається артикуляція голосних  а, і, у.   Голосний  звук  „и” з`являється  з  запізненням.  Важко  сприймаються  на  слух  голосні  о-у,  е-ї,  діти  їх  змішують.

     На  засвоєння  кожного  з   приголосних  звуків  потрібен  час.  Так,  за  даними  О.М.  Гвоздєва,  на  звук  т потрібно  20  днів;  я – 1 місяць; н – 1 місяць 8 днів; в – 2 місяці 24 дні;  л – 2 місяці;  с – 1 місяць  22  дні;  з – 1 місяць 24  дні;  р -  2  місяці  11  днів;  ш – 1 місяць  18  днів.  [5].

     Автор   також  відмічає,  що  дитина,  яка  не вимовляє  звуки,  досить  чітко  іх  диференціює  на  слух  і  розрізняє  неправильну  вимову  і  заміну  цих  звуків  іншими.

     Шлях  засвоєння  звуків  дитиною   досить  складний  і  тому  цілком  закономірною  є  наявність  помилок  у  вимові  звуків  протягом   молодшого  дошкільного  віку.

     Враховуючи  автономно-фізиологічні  і  психологічні  особливості  дітей,  що  впливають   на  виховання  звукової  культури  мови  (недостатня  моторика  мовно-рухового  апарату,  неглибоке  уривчасте  дихання,  недостатньо  тонке  слухове  сприймання,  легка  забудливість,  слабка  і нестійка  увага,  велика  емоційність,  швидка  втомлюваність,  конкретність  мислення,  яскраво  виражене  наслідування  мови), можна  визначити  загальні  особливості  звукомови  в  усіх  вікових  групах.

     Це  швидка,  нечітка,  невиразна   мова,  тихий  голос,  неправильне   дихання,  промовлення  слів  при  малій  рухливості  губ   і  зубів,  неправильна  вимова  звуків.  Для  дітей  молодшого  віку  характерне  пом`якшення  приголосних  звуків,  їх  спотворення,  перестановка  звуків  і  складів  (льозецька – ложечка,  плясецька – пляшечка,  руцецька – ручечка),  пропуск  звуків  (ак – рак,  ука – рука),  їх  заміна  (зюк – жук,  сапка – шапка,  тапля – цапля),  порушення  звукової  структури  слів  (бабалайка – балалайка,  бемегот – бегемот, чевряк – черв`як).

     На  четвертому  -  п`ятому  році  життя  зменшується  кількість   перестановок  складів,  пропусків  звуків,  зникає  загальне пом`якшення  їх,  з`являється  правильна  (хоч  ще  і  нестійка) вимова  шиплячих  звуків  та  р  (Рариса – Лариса,  жамок – замок,  шама – сама).  Все  це  -  не  дефекти  мови,  а  закономірні  етапи  в  ході  нормального  розвитку  організму  дитини  і,  зокрема,  мовних  органів,  коли  мова  ще  не  досягла свого повного розвитку.  Це  так звані фізіологічні  вікові  особливості мови  дітей молодшого дошкільного віку.

     Частіш  всього  в  цьому  віці  наявні  наступні  особливості   вимови:

• шиплячи  ш; ж; ч; щ  замінюються  свистячими  с; з; ц  і  вимовляються  не  читко;
• шиплячі,  свистячі  д;т;л;н  вимовляються  міжзубно;
• р  і  л  змінюються  на й  або  ль.
• Л  замінюється  двогубим  л  або  в;
• І  замінюється  звуком  ль.

     Дзвінкі   приголосні  змішуються  з  глухими,  шиплячими  із  свистячими.  Типовими  дл  дітей  цього  віку  є  нестійкість  засвоєних  звуків  (вживаються  або  вірно  або  ні)  або  надмірне  вживання  нещодавно  засвоєних  звуків  [6].

     Які   ж  причини  вікових  фізіологічних  особливостей  мови  дітей?  Як  відомо,  мова  дитини  розвивається  шляхом  наслідування  мови  оточуючих  її  людей.  Тому  для  правильного  її  розвитку,  особливо  звукової  сторони,  дитина  повинна  добре  чути.  Ведучим  аналізаторои  засвоєння звукової  сторони мови  є слух.  Слух  розвивається  раніше  артикуляції і саме  йому  належить  провідне  місце в розвитку  мови  людини.  У молодшому дошкільному віці  слухове сприймання  й увага  не  досконалі і недорозвинені. Це  є однією  з причин  фізіологічних наслідків.  Щоб чітко і правильно вимовляти звуки і слова,  необхідні швидкі,  точні,  координовані  рухи  органів мовного апарату (губи,  язик,  нижня щелепа,  м`яке  піднебіння,  голосові  зв`язки).  У  дітей  же  рухи  мовного  апарату  некоординовані,  неточні,  уповільнені.  Язик  важкий,  малорухливий,  голосові  зв`язки  коротші,  ніж  у  дорослих.  Все  це  спричиняє  неправильну  вимову  звуків  рідної  мови.  Отже,  до  п`яти  років  діти  мають  фізіологічні,  вікові недоліки  мови,  які  поступово  зникають.

     За  результатами  досліджень  (М.  Фомічова,  О. Жильцова  та  інших)  можна  зробити  висновок,  що  до  п`яти  років  у   дітей  закінчується  розвиток  мовно-рухового  і  мовно-слухового  апарату  і  на  шостому  рлці  життя  вони  здатні  вимовляти  всі  звуки  рідної  мови  [7].

     На  кінець  молодшого  дошкільного   віку  дитина  правильно  чує   кожну  фонему  рідної  мови,  оволодіває  правильно.  Артикуляцією  звуків,  усвідомлює  їх.  „Розвиток  у  молодшому  дошкільному  віці  усвідомлення  звукової  сторони  мови,  -  пише  Д.Б. Ельконін, - є  центральним  моментом  її  засвоєння,  тому  що  воно  підвищує  можливості  орієнтування  дитини  в складних  спів відносинах  граматичних  форм,  за  якими  завжди  лежать  відношення  одних  звукових  форм  до  інших.  Воно  становить  суттєву  передумову  нового  етапу  в  оволодінні  звуковою  стороною  мови,  етапу,  пов`язаного  з  навчанням  грамоти  -  читанню  та  письму”  [8].Отже,  дитина  шести років готова  до  навчання  в школі за  станом  розвитку  звукової  системи мови.

     Підсумовуючи  викладене,  зазначимо  наступне:

• засвоєння  звука  дитиною  починається  з  перших  місяців  життя;
• у  закономірності  становлення  звукового  боку  мовлення  входить  два  взаємопов`язані  процеси:  розвиток  фонематичного слуху  і  артикуляція  фонем.
• засвоєння  дітьми  звуків  має  два  періоди:  до фонемний  і  фонемний;
• у вимові  звуків  протягом  усього  молодшого  дошкільного  віку  спостерігаються  певні  закономірності.

     Отже,  шлях  засвоєння  дітьми  звукового   боку  мовлення  дуже  складний   і  має  певні  особливості,  які необхідно  врахувати   вихователям  в  процесі   роботи.

     1.2  Основні  напрямки  та  етапи роботи  з методики     розвитку мовлення  у  дітей  молодшого  дошкільного  віку.

     Методика  розвитку  мовлення дітей першого року  життя.  Загальновідомо,  що  розвиток  мовлення  дітей залежить  від розвиваючого  потенціалу  мовленнєвого  середовища,  від  характеру  спілкування  з  дорослим.  Вивчаючи  мовлення  дітей  раннього  віку,  відомий  психолог   С.Л. Рубін штейн  відзначав,  що  розвиток  мовлення  у  дітей  обумовлений  навчанням.  Натомість  це  аж  ніяк  не  означає,  застерігає  вчений,  що  оволодіння  мовленням,  своєю  рідною  мовою є  загалом  результатом  спеціальної навчальної діяльності,  метою якої було б для дитини вивчення мовлення.  Початкове оволодіння  рідною  мовою,  справжнім живим мовленням здійснюється  у процесі  життєво  мотивованої  діяльності  спілкування.  Тільки  таким  чином  досягається  справжнє  розуміння  мовлення  як  мовлення.  Дитина  нормально  оволодіває  мовленням  -  навчається  говорити  -  користуючись  мовленням  у  процесі  спілкування,  а не  вивчаючи  його  у процесі навчання.