Гендерна психологія в педагогіці

Потрібно починати з людини, адже саме вона має визначати  зміст і спрямованість діяльності держави. Якщо свідомість людини не трансформована відповідно до Ґендерних аспектів, то тоді не буде діяти і закон.

Що таке юридичні норми? Це соціальні норми, викладені  у письмовому вигляді та підкріплені  примусовою силою держави. Таким  чином, не зовсім правильним буде починати перебудову суспільної думки лише із законотворчого процесу, потрібно вирішувати ці проблеми комплексно, на думку Олени  Кустової.

Аналіз чинного  законодавства України свідчить, що воно є антидискримінаційним щодо жінок, створює певні передумови для рівноправності, але не забезпечує їх.

3. Історичні аспекти проблем гендера

Починаючи з 1960-х років, проблематика гендера стає популярною насамперед у соціальній психології. Незабаром, як зазначає Дж. Ріцтер, з’являються  феміністичні соціологічні теорії, які  також набувають значного поширення [8, с. 36].

Але ж, звичайно, суспільний інтерес  до відносин між чоловіком та жінкою такий само старий, як і людська  історія. Стосовно цього психолог Н. Хамітов слушно наголошує, що „особистість приходить з Вічності в час щаблями статі. Ними вона й повертається у вічність” [12, с. 21]. Загалом слід зазначити, що ще Платон у трактаті „Держава” звертав увагу на проблему однаковості освіти для чоловіків та жінок як передумови набуття ними справді рівних шансів брати участь в громадських справах. Проте інший видатний давній грек, Софокл, наголошував, що досить лише зрівняти жінку в правах з чоловіком, як вона починає чоловіка переважати за своїми суто людськими властивостями.

Однак, принаймні з часу появи  праці Ф.Енгельса про походження людини, родини, суспільства та приватної  власності, в науковій думці утверджується  концепція, згідно з якою з настанням  доби патріархату ставиться крапка на ідеї рівноправ’я статей, що і  стає „всесвітньо історичною” поразкою жіноцтва. Тому тривалий час суто, так би мовити, жіночого погляду на перипетії історичного процесу не спостерігалося. Та все ж і в давній історії не все було безпросвітним. Наприклад, стародавні римляни принаймні почали вносити до своїх родоводів імена жінок.

Історично гендерні стереотипи формувалися  в рамках типів соціального та економічного обміну. Так, в часи розвиненої „військової економіки” красивими  полонянками нагороджували вояків за хоробрість – жінки вважалися  предметом престижного споживання. Але вже у ХІІ столітті у  Франції одночасно з появою куртуазних романів (у вищих, звичайно, суспільних верствах) зароджується етика високої  поваги до жінки. Проте в добу Відродження  і церковної Реформації, коли активізуалась  буржуазна економіка, продовжували розвиватися патріархальні відносини. В цих умовах індивід не був  упевнений у власній цінності, якщо вона не підкріплювалася ринковим успіхом. Відтак розрахунку підпорядковуються  й сексуальні відносини. Жінка навіть втрачала власне прізвище, чого не було у середньовіччі (у середовищі знаті) [1, с. 23].

З цілковитою підставою можна вважати, що проблему соціально-психологічної  ролі гендера в історії вперше порушила Сімона де Бовуар, дружина  французького філософа Ж.-П. Сартра. Вона, зокрема, наголошувала, що „...неповноцінність жінки визначила її мізерну роль в історії, а мізерна роль в історії прирекла її на неповноцінність” [9, с. 252]. Хоча такі суб’єктивні оцінки досить поширені, спробуємо коротко охарактеризувати стан сучасних соціально-історичних досліджень гендерної проблематики та визначити коло найцікавіших та найактуальніших проблем цієї сфери.

Зазначимо, що І. Кант, А. Шопенгауер, Ф. Енгельс, К. Маркс, З. Фрейд та інші філософи, психологи, соціологи звертали пильну увагу на відносини між статями, розкриваючи різні їх аспекти. Так, Ф. Ніцше (1844 – 1900 рр.) ставив занепад народів у залежність від зменшення індивідуальної пристрасті та збільшення шлюбів за соціальними мотивами. У „Книзі для вільних умів” у розділі про жінку й дитину він зазначає, що досконала жінка є вищим типом людини, ніж досконалий чоловік, але зустрічається такий жіночий тип надзвичайно рідко [7, с. 415].

Подальше дослідження гендерної  проблематики пов’язане з поглибленим  вивченням таємниць людської психіки. Зокрема, К.-Г. Юнг зазначав, що немає  чоловіка, який був би повністю позбавлений  жіночих рис. І навпаки. Він увів поняття архетипів „чоловічості”  та „жіночості”, тобто анімус, який формує думку та аніму, котра відтворює  настрої [13, с. 189]. Китайська соціальна  думка також виділяє „інь”  та „янь” як дві сторони чоловічого й жіночого: вони неподільні, але  не тотожні.

Однак суто психологічні підходи до вивчення проблеми взаємовідносин між  статями не дали можливості висвітлити ширші суспільні аспекти цих  стосунків, показати їх значення для  конкретного перебігу історичного  процесу.

Напередодні Великої французької  революції у низці публіцистичних творів ставилося риторичне запитання: якщо чоловіки народжуються вільними, то жінки є рабинями своєї статі? Ж.-Ж. Руссо, звертаючись до проблематики відносин між статями, наголошував, що той, хто не є добрим сином, чоловіком, батьком, не є і добрим громадянином. Відтак після 1789 року, коли було проголошено принцип прав людини, особливо гостро постало питання про права жіноцтва. Зовнішнім, суто семантичним проявом ідеї рівноправ’я стало використання замість слів „монсір” та „мадам” звернень „громадянин” і „громадянка”.

Слід зазначити, що питання про  роль жінок у суспільному процесі  закономірно постало саме на гребені  Великої французької революції 1789 – 1794 років. Причому це сталося не лише внаслідок активізації жінок  як суб’єкта революції (досить згадати  Шарлоту Корде, яка вбила Марата), але й із суто об’єктивних причин, пов’язаних з економічними (урбанізація, індустріалізація), політичними (демократизація суспільного життя, республіканська форма правління) та соціокультурними чинниками (просвітництво, початок епохи модерну).

На межі ХІХ – ХХ століть розпочалися  масштабні соціальні перетворення, складовою яких став і жіночий  рух. І відразу він опинився в предметному полі соціологічних досліджень.

В цей період жінки увійшли до сфери найманої праці, активно включились у виробничі відносини. І тут  же постала проблема заробітної платні: жінкам платили менше, ніж чоловікам, навіть якщо вони виконували однакову роботу. Почала складатися й тенденція  фемінізації певних професій – менш престижних і нижче оплачуваних. Особливо виразно це виявилося в  роки Першої світової війни, коли жінки  були змушені виконувати економічні функції чоловіків. У цей час, до речі, жіноцтво порушило й чоловічу монополію на політичну сферу  життя.

Впродовж ХІХ і ХХ століть  гендерні дослідження проводились  переважно на основі феміністичних  теорій. Формуються основні ідейні течії. Смислом ліберального фемінізму  стає боротьба проти дискримінації  жінок у сфері громадського життя. Натомість радикальний фемінізм вбачає головне своє завдання у звільненні жінки через руйнацію владних  та соціально-психологічних механізмів існування і функціонування режиму патріархату, який перманентно відтворюється  родиною. Неомарксистський же фемінізм вважає головною причиною гендерної  нерівності умови капіталістичної  експлуатації. Причому саме експлуатацію жінок, а не пролетаріату, розглядає, наприклад, Г. Маркузе, як фундамент  капіталізму.

Нагадаємо, що К. Маркс в „Економічно-філософських рукописах 1844 року” зазначав, що у  ставленні до жінок як до здобичі  та служниці суспільного сластолюбства  втілено безмежну деградацію, в якій людина перебуває щодо самої себе. Адже таємниця цього ставлення втілюється в ставленні чоловіка до жінки та в тому, як мислиться безпосереднє природне родове відношення. У цьому природному родовому відношенні ставлення людини до природи є безпосереднім його ставленням до людини. Отже, в цьому ставленні у вигляді наочного факту виявляється, наскільки для людини природа стала людською сутністю, або наскільки природа стала людською сутністю людини [3, с. 257]. В цьому контексті фрейдо-марксист В. Рейх (1897 – 1957 рр.) розглядав майбутнє людства в залежності від вирішення проблеми структури людського характеру [16, с. 111]. Він закликав лікувати людей від знання, яке не знає любові.

На початку ХХ століття утверджувалась перша хвиля розвитку фемінізму  та „жіночої історії”. Наприклад, в  США самі суфражистки стали першими  істориками свого руху. Проте це лише один із напрямків досліджень. А завдання соціології полягає в  тому, щоби розкрити сенс соціальної диференціації  статей та соціально-статевих відносин.

Слід зазначити, що загалом в  науковій літературі найчастіше розробляється  так звана жіноча історія. Навіть наголошується, що „бути гендерологом не будучи феміністом – неможливо” [6, с. 171]. Проте, зрештою, „сенс фемінізму  може бути лише в народженні нової  єдності чоловіка й жінки” [12, с. 40].

З цієї точки зору розробляється, зокрема, проблематика „жінки і влада”. В  цьому сенсі певний історичний та соціологічний інтерес становлять праці „Перші леді Америки” [5, с. 10] та „Жінки Гітлера” [11, с. 10]. Вони дозволяють з суто політологічної точки зору уточнити соціально-психологічні особливості  функціонування чоловічої й жіночої  психології в умовах різних політичних режимів. Слід також звернути увагу  на зібрані афоризми, які належать відомим жінкам та чоловікам [4], що дає  можливість здійснювати компаративний  контент-аналіз, який став перспективним  напрямком соціально-психологічних  досліджень в історичному контексті. Такі дослідження в умовах нинішньої  перехідної доби, як у національному, так і в глобальному масштабі, поступово актуалізуються. Зокрема, в німецькій соціологічній науці  стали досить популярними гендерні дослідження та їх історичні аспекти. З 1982 року в ФРН видається журнал „Історичних жіночих досліджень та феміністської практики”. Досить інтенсивно розвиваються прикладні й теоретичні гендерні історичні дослідження. Так, професор історії Берлінського університету Г. Бок у праці „Жінка в європейській історії. Від середньовіччя до сучасності” розглянула передумови формування феміністського руху. Вона зазначає, що до часів Відродження вважалось, що жінка за межами дому суперечить Божому замислові [14, с. 27]. Однак подібні констатації лише порушують проблеми історичного аналізу розвитку гендерних стереотипів, не вирішуючи їх.

4. Психолого-педагогічні аспекти гендерного підходу в суспільстві

Не дивлячись на розуміння відмінностей між дітьми різної статі в здібностях, інтересах і нахилах, особливостях поведінки, педагогіка й досі залишається  безстатевою. Безстатеве навчання і  виховання викликало і викликає сьогодні в багатьох психологів, нейрофізіологів  і педагогів занепокоєння щодо спотвореного виховання хлопчиків і дівчаток і неадекватності способів їх навчання, а в підсумку – розвитку їх особистості. Але і хлопчики, і дівчатка не розділені глухою стіною, проявляючи себе в спілкуванні як носії існуючих в їх уявленні особливостей статі. Статева сегрегація співпадає з прагненням звернути на себе увагу представника протилежної статі, який сподобався, і(або) ствердити себе як представника своєї статі в очах не тільки одностатевих однолітків.

У сучасній педагогічній науці і  практиці проблема статі вивчена  і представлена далеко недостатньо. Відсутність повноцінного ґендерного виховання і сексуальної просвіти не лише приводить до відхилень у  формуванні особистості, невротичних  і поведінкових порушень, нещасливих шлюбних стосунків, але й виявляється  часом серед факторів, що призводять до виникнення серйозніших психічних  розладів. Не випадково в останні  роки ґендерна тематика у психолого-педагогічній науці набуває все більшої  популярності. Очевидно, що жорсткі  стандарти традиційної культури щодо фемінінності й маскулінності, які проводяться суспільством через школу, є анахронізмом і стають об’єктивною перешкодою для ефективної соціалізації вихованців.

Сьогодні все більше вчених сприймає парадигму ґендерного підходу в  педагогіці. Для них привабливим  є те, що ґендерний підхід орієнтований на формування й утвердження рівних, незалежних від статі можливостей  самореалізації людини в усіх сферах життєдіяльності. Однак ґендерні підходи  в педагогіці сприймаються як наукова  екзотика. Це цілком зрозуміло, якщо врахувати, що система освіти загалом достатньо  консервативна і з небажанням сприймає „інновації”. Педагогіка має  звикнути до нового знання. Для розуміння  і професійної участі в процесі  ґендерної соціалізації дітей педагогу необхідний відповідний методологічний і методичний апарат, що містить  систему наукових знань про ґендер, педагогічні аспекти виховання  й освіти як ґендерні технології, фактори, умови і критерії ефективної ґендерної  соціалізації школярів.

Для вивчення міри взаємодії педагогіки й ґендеру як складних соціальних і наукових категорій вводиться  поняття „ґендерний вимір в освіті”, під яким розуміють оцінку наслідків  і результатів впливу виховних зусиль педагогів на становище і розвиток хлопчиків і дівчаток, усвідомлення ними своєї ідентичності, вибір ідеалів  і життєвих цілей, статус дітей у  шкільному колективі, групі однолітків, залежно від біологічної статі. Здійснювати ґендерний підхід в освіті дітей – це значить діяти з розумінням соціального, конструктивістського походження категорій „чоловічого” і „жіночого” в суспільстві, ставити особистість та індивідуальність дитини в розвитку і вихованні вище традиційних рамок статі. Школа повинна давати учням можливість розвивати індивідуальні здібності та інтереси, незалежно від належності до тієї чи іншої статі, протистояти традиційним стандартам стосовно статей. Для цього педагогічний колектив повинен мати ґендерну чутливість, володіти методикою ґендерного підходу до процесу соціалізації дівчаток і хлопців.