Организация использования земельных ресурсов хозяйства и пути ее совершенствования в условиях рыночных отношений

ЗМІСТ

Вступ

Розділ I. Теоретичні, методологічні і правові аспекти використання земельних ресурсів.

1. Власність на землю як основа формування земельних ресурсів.
2. Передумови і загальні наукові принципи реформування земельних відносин і використання земельних ресурсів.
3. Нормативно-правове і науково-методичне забезпечення використання земельних ресурсів.

Розділ ІІ. Організаційно-економічна характеристика господарства.

      2.1. Організаційні основи господарства.

      2.2. Спеціалізація  і розмір господарства.

      2.3. Землекористування  господарства.

      2.4. Наявність  і використання основних засобів  в господарстві.

      2.5. Наявність  і використання трудових ресурсів  в господарстві.

      2.6. Рівень  та ефективність сільськогосподарського  виробництва в господарстві.

Розділ ІІІ. Організація використання земельних ресурсів господарства і шляхи її вдосконалення в умовах ринкових відносин.

       3.1. Аналіз  організації та ефективності  використання земельних угідь

       3.2. Організація  внутрішньогосподарського землеустрою  і заходи по боротьбі з ерозією  ґрунту.

Висновки 

Список використаних джерел

 

ВСТУП

 

Організація виробництва  в підприємствах агропромислового комплексу – економічна наука. Вона розробляє методи наукового пізнання раціональної організації виробництва  продукції у сфері АПК в умовах ринкової економіки.

Як економічна наука вона покликана рекомендувати методи найбільш ефективного використання землі – основного засобу виробництва  в сільському господарстві, матеріальних і трудових ресурсів, розробляти науково  обґрунтовану  систему організаційно-економічних  заходів раціонального співвідношення між галузями АПК та постійного збільшення виробництва продукції.

Ця наука встановлює раціональне  співвідношення земельних угідь, технічних  та інших засобів виробництва, робочої  сили і фінансів на підприємстві та його підрозділах, співвідношення галузей, спеціалізацію та концентрацію виробництва, рекомендує методи підвищення інтенсифікації, механізації та автоматизації виробництва, поліпшення використання землі, технічних засобів та робочої сили, основних і оборотних засобів підприємства. Вона розробляє та рекомендує методи аналізу комерційної діяльності, підвищення економічної ефективності використання ресурсного потенціалу, зниження собівартості продукції і підвищення загальної рентабельності підприємства.

Найголовнішим на сьогодні є створення передумов для  довгострокового економічного зростання, зокрема: посилення інноваційного  спрямування аграрної політики; визначення пріоритетів структурної перебудови, технологічного і технічного забезпечення; вирішення питань земельних відносин; структуризація власності та формування організаційно-правових  структур АПК; розвиток інститутів корпоративної самоорганізації; стимулювання корпорації та фінансово-промислової  інтеграції; стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу; розвиток інформаційної сфери, як основи ефективності інноваційної політики; здійснення адміністративної реформи та підготовка кадрів.

Сільськогосподарське підприємство, що базується на будь-якій формі  власності, повинне бути справжнім  господарем землі, який в умовах ринкових відносин має право вибору виду діяльності, а також вибору партнерів, може самостійно організовувати виробництво, розпоряджатися виробленою продукцією й одержаним доходом. Важливими обов’язками підприємства при цьому повинні бути своєчасна сплата податків, використання договірних зобов’язань, найраціональніше використання землі та інших засобів виробництва.

Ринковий механізм має  виявити найефективніші форми господарювання. Водночас ринок вимагає певного  регулювання, яке полягає в прийнятті  антимонопольного господарства, відповідної  податкової системи, цінової політики держави.

В ринкових умовах неефективні  види виробництв, до яких в нашій  країні належать галузі сільського господарства, звужуються до тих пір, поки на ринку  не залишаться лише ті виробники, які  здатні виживати за жорстокої конкуренції. Однак низький попит, неплатоспроможність  більшої частини населення не дозволяють цінам на продукцію сільського господарства досягти того рівня, при  якому могла б забезпечуватись  рентабельність у добре керованих  господарствах. З іншого боку, половинчастий  характер аграрної реформи, недоліки в  організації виробництва не дозволяють створити ресурсоощадний тип виробництва.

Об’єктом, на матеріалах якого  виконується курсова робота, є  господарство «ВАТ Городоцьке», яке  знаходиться в м. Городок Хмельницької області.

В роботі були використані  річні звіти фінансової, господарської  діяльності даного господарства за останні  три роки.

 

РОЗДІЛ I.

 ТЕОРЕТИЧНІ, МЕТОДОЛОГІЧНІ  І ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВИКОРИСТАННЯ  ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ.

1. ВЛАСНІСТЬ НА ЗЕМЛЮ ЯК ОСНОВА ФОРМУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ.

 

Відносини власності становлять основу життєдіяльності будь-якого суспільства і матеріальну основу існування кожної людини. Володіння власністю завжди було пов’язано із матеріальним достатком і наявністю влади. Категорія власності посідає центральне місце в системі соціальних відносин і визначає основи державного і суспільного устрою. У соціальному житті відносини власності виступають як відносини між людьми в процесі привласнення ними матеріальних благ, здійснення обміну між ними, розподілу та споживання для задоволення матеріальних і духовних потреб. Тому саме в соціальному характері відносини власності полягає її сутність. Адже поза суспільством немає і відносин власності.

Особливе місце в системі  відносин власності посідає проблема власності на землю як споконвічної умови життєдіяльності людини і  суспільства. Специфіка правового  регулювання відносин власності, пов’язаних із землею, визначається низкою факторів: земля є утвором природи, тобто створена без участі людини і суспільних затрат; кількісно та якісно вона обмежена природним середовищем; її просторові межі є не відтворюваними і не можуть бути розширені шляхом відтворення; земля фізично нерухома і не може бути переміщуваною у просторі; у суто економічному розумінні вона не є товаром, оскільки немає реальної вартості; земля є засобом виробництва у сільському та лісовому господарстві; відмова від використання земельних ресурсів не призводить до їх деградації або іншого стану непридатності; в результаті використання землі як просторово - територіального базису для здійснення виробничо-господарської діяльності її межі не змінюються; земля є екологічним об’єктом життєзабезпечення, життєдіяльності та місце перебування людини і суспільства; на земельних просторах розміщується і облаштовується держава тощо.

Оптимальне врахування обставин природного походження і фактичного стану землі як природного об’єкта, а також її соціального, політичного, економічного й екологічного значення в законодавстві справляє істотний вплив на правове оформлення відносин власності на земельні ресурси, забезпечує їх раціональне використання та ефективну  охорону.  Тому при вивченні питань власності на землю необхідне  глибоке осмислення природних закономірностей  функціонування цієї унікальної матерії, пізнання усталених соціальних традицій користування нею та усвідомлення широкого кола суспільних відносин, пов’язаних з використання земельних ресурсів.

У вітчизняній і зарубіжній науковій літературі проблеми власності  є досить дослідженими, але й найбільш активно обговорюваними. При цьому  як наукова категорія власність  розглядається в економічному і  юридичному розумінні, хоча вона має  і філософський, психологічний, морально-естетичний та інші аспекти. Тому її реальний зміст  не може бути вичерпаний дослідженням лише економічних і юридичних  аспектів суспільних відносин власності.

В економічному розумінні  визначення власності як привласнення (присвоєння) індивідом предметів  природи, насамперед освоєння землі  за допомогою певної суспільної форми, у вітчизняній літературі є усталеним. Визнаною є також вказівка основоположника  марксизму на те, що ні про яке  виробництво, а отже, ні про яке  суспільство не може бути мови там, де  не існує ніякої форми власності. При всій непопулярності марксистського вчення про відносини власності  треба визнати, що наведене положення  задовольняє умовам належності та використання земельних ресурсів.

Економічне вчення про  власність пов’язане з динамікою (процесом привласнення) і статикою (станом привласнення об’єктів природи  чи освоєння земельних ресурсів), що є необхідною умовою існування людини і суспільства. Такі процеси завжди здійснювалися і будуть здійснюватися  у певній суспільній формі залежно  від сформованих економічних  умов, які існують у суспільстві. Економічні відносини власності являють собою певну суспільну форму, у межах якої відбувається привласнення людиною або суспільством предметів природи. Тому власність як економічна категорія є найбільш ефективним і гарантованим засобом реалізації економічних інтересів громадян, їх об`єднань та суспільства в цілому, насамперед за допомогою використання земельних багатств.

В юридичному розумінні власність  на земельні ресурси є результатом  закріплення суспільних відносин власності  у правових нормах. При цьому характер і зміст норм, що регулюють право  власності на землю, визначаються економічними відносинами власності. За своєю сутністю право власності на землю є правом на привласнення її багатств. При цьому мається на увазі не відношення індивіда до конкретної земельної ділянки, а певні суспільні відносини, що складаються у процесі привласнення багатств землі.

За своїм юридичним  змістом право власності на землю  являє собою надання можливостей  щодо володіння, користування та розпорядження  земельними ресурсами фізичним та юридичним  особам з метою задоволення їх інтересів і територіальним громадам та державі в особі їх органів  від імені й в інтересах  місцевих і регіональних об’єднань  та усього суспільства в межах, визначених законом. У такому розумінні право  власності стосовно до майнових відносин випливає з частини 1 статті 2 Закону «Про власність», відповідно до якої право  власності – це регульовані законом  суспільні відносини щодо володіння, користування  і розпорядження  майном.

Проте земля та інші об’єкти  природного походження у строго економічному і правовому розумінні не є  майном, у зв’язку з чим вони у законодавчому порядку виділені з системи майнових відносин. Адже на відміну від товарно-матеріальних цінностей землю ніхто не створював, а тому вона не має реальної ціни. Встановлювана нормативна ціна землі  є нічим іншим, як капіталізованою  рентою. Так, продаючи земельну ділянку, її власник продає право на ренту, а покупець набуває права на одержання  доходів від використання цієї ділянки.

З урахуванням економічного трактування земельної власності  як освоєння природного об’єкта та привласнення його багатств і наведених  формулювань права власності можна сформулювати загальне  поняття права земельної власності . Отже, право земельної власності як можливість використання корисних властивостей та привласнення природних багатств землі являє собою систему правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на земельні ресурси та регулюють відносини володіння, користування і розпорядження земельними ділянками їх власниками на свій розсуд для задоволення їх матеріальних потреб і реалізації інших інтересів. Запропоноване загальне визначення права земельної власності охоплює його основні ознаки і найбільш характерні риси, закріплені в чинному земельному законодавстві.

 

 

 

 

1.2.ПЕРЕДУМОВИ І ЗАГАЛЬНІ  НАУКОВІ ПРИНЦИПИ РЕФОРМУВАННЯ  ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН І ВИКОРИСТАННЯ  ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ.

 

Україна має значний і  високоякісний фонд сільськогосподарських  угідь, більше як третина з них  – особливо цінні продуктивні  землі. Проте рівень їх сільськогосподарського використання значно поступається розвинутим країнам світу. Головна причина  цього – недосконалість земельних  відносин, що випливають із форм власності  і господарського механізму з  недостатньо розвинутими ринковими  структурами.

Виняткове право державної  власності на землю протягом тривалого  часу призвело до відчуження селянина від землі, зниження мотивації до праці,її продуктивності, а звідси –  до спаду сільськогосподарського виробництва. Адже відомо, що продуктом праці  може володіти і розпоряджатися лише той, кому належать засоби виробництва. Оскільки земля продовжує бути власністю  держави, то вона й розпоряджається  результатами праці сільського виробництва.

Тому виробник незаінтересований  у результатах праці, бо він ними не розпоряджається. З цієї причини  держава поступово втратила справжнього  господаря землі. Обставини, що склалися, вимагали зміни земельних відносин. Результати наукових пошуків і практичний досвід нових господарських формувань  однозначно підтвердили необхідність реформування економічних відносин на селі, у тому числі основної їх ланки – земельних відносин. Слід зазначити, що орієнтація всієї економіки України на ринкові відносини значною мірою прискорила цей процес. Реформування економіки у сфері виробництва засобів виробництва особливо відчутно відбилося н сільському господарстві. З об’єктивних і суб’єктивних причин досить тривалий час стримувалося реформування економіки на селі. З великими зусиллями пробивали собі дорогу в життя нові господарські формування. Головною перешкодою на шляху розвитку багатоукладної економіки стало монопольне право держави на землю.