Життєвий цикл підприємства. Його еволюція

Це виявляється і в структурі договору, яка має такі розділи: «Преамбула», «Предмет договору», «Загальні положення договору», «Юридичний статус фірми», «Види діяльності», «Статутний фонд і вклади засновників (учасників)», «Права та обов'язки засновників (учасників)», «Управління фірмою», «Розподіл прибутку (доходу) та відшкодування збитків», «Решта умов», «Відповідальність за порушення договору», «Умови розірвання договору», «Умови та строки набуття договором чинності».

При формуванні договору особливу увагу слід звернути на конкретні розміри, строки і порядок участі партнерів у формуванні майнової бази; умови участі у розподілі прибутків та ризиків; конкретні одно- та двосторонні права й обов'язки учасників; порядок передавання прав на об'єкти промислової власності (винаходи, промислові зразки тощо) та їх комерційне використання; відповідальність партнерів за неналежне виконання своїх обов'язків; форс-мажорні обставини (тобто обставини так званої „непоборної сили"), що вивільняють учасників від відповідальності у зв'язку з неможливістю виконання прийнятих на себе зобов'язань; порядок вирішення суперечок між учасниками і право, що застосовується; конфіденційність у ході створення і діяльності фірми; строк діяльності.

Крім зазначених, до статуту та засновницького договору можуть бути включені й інші положення, які не суперечать чинному законодавству.

Засновницькі документи - важливий атрибут підприємницького бізнесу, що підтверджують юридичний статус підприємства, тому потребують професійного підходу до укладання. Тому таку роботу, як правило, доручають фахівцям (юристам, економістам). Разом з тим, користуючись кваліфікованими довідковими матеріалами, а також ознайомившись з основними положеннями законодавчих актів щодо підприємницьких структур, можна провести цю роботу самостійно.

Процес укладання засновницьких документів передбачає: підготовчу роботу, в ході якої визначають цілі, завдання, методи організації підприємства; попередні переговори з потенційними засновниками (учасниками) для підприємств з колективною формою власності; збирання і узагальнення необхідних матеріалів; створення робочої групи для розробки статуту та засновницького договору; юридичні та економічні консультації щодо змісту засновницьких документів; підготовку і проведення установчих зборів.

На установчих зборах розглядають питання створення (заснування) підприємства (фірми), форми власності та функціонування; проекти найменування фірми та її юридичну адресу; склад засновників; строки розробки засновницьких документів; організаційні питання.

Рішення зборів оформлюють протоколом, який підписують усі засновники. В разі позитивного рішення фірму вважають заснованою. На чергових зборах розглядають та затверджують підготовлені засновницькі документи. Цей факт підтверджується протоколом. Статут та засновницький договір підписують усі засновники (учасники), тиражують необхідною кількістю примірників, засвідчують державним нотаріусом та подають на реєстрацію. Тільки після реєстрації підприємство (фірма) дістає право на функціонування.

Підприємницька діяльність є безпосереднім предметом регулювання господарського права, а підприємство – суб’єктом сфери господарювання.

Основним джерелом господарського права є Господарський кодекс, поряд з Цивільним кодексом України.

Підприємства та організації повинні дотримуватися та неухильно виконувати чинне законодавство. У випадку порушення законодавства, вони притягуються до кримінальної, цивільної, адміністративної, та інших видів відповідальності.

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність підприємств є:

-         державне замовлення та завдання;

-         ліцензування, патентування і квотування;

-         сертифікація та стандартизація;

-         застосування нормативів та лімітів;

-         регулювання цін і тарифів;

-         надання інвестиційних, податкових пільг тощо.

В середовищі антимонопольно-конкурентної політики держави, підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законом.

Установчими документами суб’єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках передбачених законом, статут суб’єкта господарювання.

У засновницькому договорі засновники зобов’язуються створити підприємство, визначають порядок діяльності, розподілу прибутків і збитків, порядок вибуття та входження нових засновників тощо.

Статут підприємства - це офіційно зареєстрований документ, який визначає форму власності підприємства, сферу його діяльності, спосіб управління та контролю, порядок утворення майна підприємства та розподілу прибутку, порядок реорганізації та інші положення, які регламентують діяльність юридичної особи.

Процес укладання засновницьких документів, як правило, доручають фахівцям, кваліфікованим юристам та економістам.

Розділ ІІІ. Організація управління підприємством

3.1 Організаційна структура управління

Згідно з останніми досягненнями теорії та практики менеджменту структура організації повинна забезпечити реалізацію її стратегії. Оскільки з часом стратегії змінюються, то виникає необхідність у відповідних змінах організаційних структур.

Організаційна структура управління представляє собою сукупність певним чином пов'язаних між собою управлінських ланок, Вона характеризується кількістю органів управління, порядком їх взаємодії та функціями, які вони виконують.

Головне призначення організаційної структури - забезпечити ефективну діяльність управлінського персоналу. До його складу на підприємстві входять: керівник підприємства, керівники підрозділів, фахівці, обслуговуючий персонал (технічний). На промисловому підприємстві питома вага кадрів управління дорівнює 20-25% усієї кількості працюючих.

Існує велика кількість визначень організаційної структури управління виробництвом, і відрізняються вони за рівнем деталізації досліджуваного предмета. Наведемо кілька з них.

Структура, яка відображає синтез взаємозв’язків різних елементів, що функціонують для досягнення встановленої мети, називається організаційною. Отже, організаційна структура будь-якої системи пов’язана з досягненням її глобальної мети.

Згідно з іншим визначенням, організаційна структура — це конструкція організації, на основі якої здійснюється управління фірмою.

Організаційну структуру управління визначають також як категорію менеджменту, яка відображає організаційний бік відносин управління і становить єдність рівнів і ланок управління у їх взаємозв’язку.

Ланка управління — відокремлений орган (працівник), наділений функціями управління, правами для їх реалізації, визначеною відповідальністю за виконання функцій та використання прав.

Рівень управління — сукупність ланок управління на певному щаблі ієрархії управління. Рівні управління, поєднуючи різні ланки, характеризують рівень концентрації процесу управління і послідовність підпорядкування одних ланок іншим зверху донизу.

Організаційна структура управління визначається також як склад, взаємозв’язки та супідрядність організаційних одиниць (підрозділів) апарату управління, які виконують різні функції управління організацією (підприємством).

Згідно з цим визначенням основними елементами організаційної структури управління є:

1) склад та структура функцій управління;

2) кількість працівників для реалізації кожної управлінської функції;

3) професійно-кваліфікаційний склад працівників апарату управління;

4) склад самостійних структурних підрозділів;

5) кількість рівнів управління та розподіл працівників між ними;

6) інформаційні зв’язки.

Отже, кожне з визначень вносить свій вагомий внесок у розуміння суті організаційних структур управління підприємством (організацією). Зрозуміло, що чим досконаліша організаційна структура управління, тим ефективніший вплив управління на процес виробництва (надання послуг). Для цього організаційна структура повинна відповідати певним вимогам:

- адаптивність (здатність організаційної структури пристосовува­тися до змін, що відбуваються у зовнішньому середовищі);

- гнучкість, динамізм (здатність чітко реагувати на зміну попиту, вдосконалення технології виробництва, появу інновацій);

- адекватність (постійна відповідність організаційної структури параметрам керованої системи);

- спеціалізація (функціональна замкнутість структурних підрозділів, обмеження та конкретизація сфери діяльності кожної керуючої ланки);

- оптимальність (налагодження раціональних зв’язків між рівнями та ланками управління);

- оперативність (недопущення безповоротних змін у керованій системі за час прийняття рішення);

- надійність (гарантованість достовірності передачі інформації;

- економічність (відповідність витрат на утримання органів управління можливостям організації;

- простота (легкість для персоналу розуміння та пристосування до даної форми управління та участі у реалізації мети організації).

На побудову організаційних структур управління впливає система факторів, яка стосується і об’єкта, і суб’єкта управління. Серед факторів є група регульованих і нерегульованих, а також таких, що виявляють безпосередній або опосередкований вплив. До найбільш вагомих факторів належать: розміри виробничої діяльності фірми (середня, мала, крупна); виробничий профіль фірми (спеціалізація на виробництві одного виду продукції або широкої номенклатури виробів різних галузей); характер продукції, що виробляється, та технологія її вироб­ництва (продукція видобувних чи обробних галузей, масове чи серійне виробництво); сфера інтересів фірми (орієнтація на місцевий, національний чи зовнішній ринок); масштаби зарубіжної діяльності і форми її здійснення (наявність дочірніх підприємств за кордоном, в т. ч. виробничих, збутових тощо); характер об’єднання (концерн, фінансова група тощо).

         На більшості підприємств традиційно застосовується лінійно-функціональна структура управління. В її основу покладена ієрархічна організація процесу управління за функціями (виробництво, постачання і збут, бухгалтерський облік, фінансування тощо). За кожною з цих функцій формується лінійна система служб, Що пронизує все підприємство зверху донизу: від директора через відділи і цехи з їхніми начальниками до майстрів та бригадирів.

Лінійно-функціональна структура управління має певні переваги: простота керівництва, відсутність дублювання функцій та ін., які особливо помітні за умов серійного виробництва.

        Існує також командна структура управління. Забезпечити її можна шляхом радикальної реорганізації існуючої системи управління, формування замість лінійно-функціональних - командних структур. Останні з'являються, коли підприємство розділяють на невеликі господарські одиниці, які являють собою "команди" робітників і інженерів або службовців, що самостійно вирішують питання, пов'язані з виробництвом та реалізацією певного продукту.

Таку організаційну перебудову можна здійснити на будь-якому підприємстві будь-якої галузі. Вона дає змогу одержати необхідний ефект.

        Кожна зі структур має свої особливості, позитивні та негативні сторони, але

можна виділити такі закономірності розвитку організаційних структур управління підприємством:

1. Надання більшої автономії підрозділам шляхом формування структур, орієнтованих на готовий продукт (створення "центрів прибутку", "робочих центрів").

2. Розвиток дублюючих підрозділів всередині підприємства з метою появи елементів ринкової конкуренції.

3. Руйнування традиційних бар'єрів між підрозділами за рахунок створення командних структур управління.

4. Створення різного виду неформальних об'єднань фахівців для здійснення новацій ("групи якості", тимчасові творчі колективи тощо).

5. Запровадження структур, які забезпечують соціальне партнерство на рівні підприємства (системи участі робітників у групах з прийняття рішень, радах правління компанією тощо).

Будь-які ж зміни в організаційній структурі обумовлюють нові вимоги до форм та методів управління персоналом підприємства.

3.2 Суть діяльності управління.

Будь-якій формі господарювання притаманні властивості  живого організму, такі як мінливість, спроможність до адаптації, цілісність, відкритість, розвиток, виживання тощо. Адже організація складається з осіб, які мають певну мету, працюють в одній команді, групі, використовують певні знання та технічні прийоми, являють собою єдиний і цілісний організм.

Управління (менеджмент) існує для того, щоб надавати підприємству властивостей живої системи, розвивати її.

Взагалі слово менеджмент використовується в трьох значеннях:

генеральний менеджмент, менеджмент на рівні відділу та процес менеджменту.

Під генеральним менеджментом розуміють всіх менеджерів, тобто управляючих, які відповідають за постановку завдань та формування політики, за питання, пов’язані  з плануванням, організацією, контролем та управлінням фірмою.

Слід зазначити, що вміння вибирати вірний стиль керівництва є однією з проблем управління .

Специфічна роль менеджменту на рівні підрозділів полягає в постановці задач та цілей на рівні відділу у відповідності до спільних задач  корпорації; організації роботи відділу(формування структури, розподіл обов’язків, врегулювання конфліктів); управлінні виробничою діяльністю з виконання плану; стимулюванні якісної роботи працівників; координації виробничого процесу в межах відділу; забезпеченні належного зв’язку.

Процес менеджменту включає в себе втілення вище згаданих функцій і може виконуватися будь-яким членом даної організації в межах своєї компетенції.