інтелектуальна власність

Мав монарші привілеї і  інший відомий вчений – Дмитро Менделєєв, який виготовляв алюмінієві прикраси  та найкращі в Росії валізи.

На зміну “Правилам  надання привілеїв на відкриття  фабрик”, у 1812 році прийшов перший патентний закон Росії “Про привілеї”, де мова йшла суто про винаходи і який встановлював порядок надання права на винахід: „…привилегия на изобретения и открытия в художествах и ремёслах выдаваемая, есть свидетельство, удостоверяющее в том, что означенное в оной изобретение было предъявлено правительству, яко собственность, принадлежащая лицу, в привилегии наименованному». При цьому, “правительство не ручается ни в точной принадлежности изобретения, ни в успехах онаго”.

Привілеї, після формального розгляду заявок Державною радою, надавав  міністр внутрішніх справ. Описи  винаходів публікувалися. У разі відсутності новизни винаходу, привілей міг бути оскаржений у суді. Привілей на винахід діяв 3,5 – 10 років, за його надання стягувалось мито в розмірі 300 – 1500 рублів.

У 1833 році у зв’язку з переходом  до системи попередньої експертизи винаходів патентний закон Росії суттєво змінився. Тепер винаходом вважалося нове та корисне вирішення задачі, а на його володільця покладалося зобов’язання обов’язкового його використання. З 1870 року заявки на винаходи почав розглядати спеціальний адміністративний орган, а привілей став документом, що констатував наявність, передбачених законом прав, не у привілейованих осіб, а у будь-кого, хто створив технічне нововведення, тобто феодальний привілей перетворився у капіталістичний патент.

Другий патентний закон Росії “Положення про привілеї на винаходи та вдосконалення” був прийнятий у 1896 році, разом з утворенням Комітету з технічних справ, де заявки розглядалися експертами. За цим законом винахід мав належати до галузі промисловості та мати суттєву новизну. Привілеї на винаходи видавалися на підставі перевірочної, а не явочної системи, і діяли до 15 років при умові обов’язкового впровадження.

Не підлягали патентуванню наукові  відкриття й абстраговані теорії, хімічні, харчові та фармацевтичні  речовини.

Власник міг видавати ліцензії на використання свого технічного рішення та передавати його у спадщину.

За час з 1812 по 1917 роки у Росії було видано 36 тисяч патентів, з яких 30 тисяч – іноземцям. Навіть перший російський привілей на конструкцію  пароплава був виданий іноземцю Фултону.

Як і в  інших країнах, поруч з розвитком  законодавства, яке регламентувало права і обов’язки патентовласників винаходів, охорона забезпечувалася  промисловим зразкам і товарним знакам.

Так російський “Новоторгівельний статут” від 1667 року передбачав охорону товарних знаків. З 1744 року були запроваджені фабричні тавра, якими маркувалися товари (у Росії, на відміну від Європи, історично склалося так, що гарантією для покупця був не стільки сам товарний знак, скільки прізвище купця).

Першим законом Російської імперії, який регулював охорону промислових зразків, був закон 1864 року “Про право власності на фабричні рисунки і моделі”, згідно з яким, об'єктом охорони могли бути рисунок або модель, призначені для відтворення у фабричних або ремісницьких виробах, невідомі на момент подання заявки. Для реєстрації промислового зразка необхідно було подати заявку з описом і зазначенням того, що автор вважає новим і на що хоче отримати охорону. На виробах, виготовлених із використанням зареєстрованого промислового зразка, вимагали робити маркування. Термін охорони промислових зразків був визначений у 10 років, а порушників прав власників штрафували.

З проголошенням у 1918 році незалежності України, урядом було поставлено завдання підняти промисловість держави і розпочати творчу роботу в усіх галузях. За тих часів охороною промислової власності опікувався Департамент фабрично-заводський Міністерства торгу і промисловості, при якому діяв відділ винаходів, що тимчасово користувався законодавством Російської імперії. Бажаючим отримати охорону винаходу, товарного знаку чи фабричного зразка, слід було подати заяву, опис об'єкту промислової власності і сплатити внесок у розмірі 30 карбованців (1/10 зарплати інженера). Подані заявки розглядав Експертний комітет, який складався із штатних службовців комітету та фахівців окремих галузей. При департаменті діяли бібліотека, архів патентних списків і альбомів.

Перший український винахід  інженерів П. Грюкталя та Л. Антошевського  під назвою “ГрюкАнтоші” був зареєстрований 27.06.1918 на дерев'яну підошву, яка заміняла калоші.

Спираючись на документальні свідчення, можна стверджувати, що у 1918 році Україною були зроблені перші кроки на шляху створення національної системи охорони промислової власності. Однак подальші політичні процеси в Європі і в Росії на довгі десятиліття визначили суспільно-політичний, економічний і культурний устрій України. Започаткована система охорони промислової власності, фактично на старті припинила свою діяльність, історія не відвела їй часу на реалізацію багатьох розпочатих справ.

У 1919 році ленінським декретом була запроваджена „геніальна” форма захисту винаходів – авторське свідоцтво, при якій держава, начебто брала на себе обов’язки з впровадження винаходів, а насправді, за невеликі гроші, просто позбавляла винахідника всіх прав на його новацію.

Головна відмінність авторського  свідоцтва від патенту полягала у праві власності на винахід: права на винахід, захищений патентом, належали патентовласнику, а права на винахід, захищений авторським свідоцтвом, – державі. В СРСР будь-який винахідник, в принципі, міг отримати патент на винахід, але з причин майбутніх труднощів з реалізацією своїх прав винахідники майже не користувалися цим (для прикладу, на 50 тисяч авторських свідоцтв, які щорічно видавалися, припадав всього 1 патент).

Після розпаду Радянського  Союзу, з 1991 року в Росії і в Україні відновлено патентну форму охорони винаходів. Патент знову, як і 90 років тому, став єдиним документом, який засвідчує права патентовласника на винахід.

Перший український  патент на винахід у новітній історії  держави був виданий у 1993 році С. Ященку і  називався “Антифрикційний  матеріал для поверхонь, що труться”.

Авторське право, пов’язане  із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва, так само як і патентне, в Україні практично нічим не відрізнялося від російського.

Перший закон  з охорони прав авторів літературних творів, з’явився у Росії тільки в першій половині XIX століття у досить своєрідній формі – Цензурному статуті, що містив главу «О сочинителях и издателях книг», яка доповнювалась Положенням про права авторів, що стосувалось літературних творів, зокрема, за автором книги закріплювалось виключне право користуватися своїм виданням протягом усього життя. Майнові авторські права діяли ще 25 років після смерті автора, після чого твір ставав “собственностью публики”, тобто суспільним надбанням.

Подальший розвиток законодавства  йшов шляхом розширення авторських прав. У 1845 – 1848 роках визнані права на музичну і художню власність, у 1875 році охорону авторських прав збільшено до 50 років, у 1877 році правила про авторські права з Цензурного статуту перенесені до “Зводу законів Російської імперії”.

Надалі виникла необхідність посилення ефективності захисту  прав авторів, що знайшло відображення у “Положенні про авторське право” 1911 року, в якому було враховано досвід кращих зразків законодавства європейських країн. Закон розкривав основні поняття охорони та захисту авторського права: коло об'єктів правової охорони, терміни дії охорони, правонаступництво, можливі правопорушення і засоби захисту від них, правила та умови видавничих договорів, виключні права авторів.

У перші роки радянської влади були прийняті нові нормативні акти з регулювання авторських відносин. У 1925 році почали діяти “Основи авторського права”, як загальносоюзний закон.

Наприкінці минулого століття виникла необхідність зближення  правового регулювання відносин у сфері авторського права  з принципами, характерними для більшості  розвинених країн. Саме тому до “Основ цивільного законодавства СРСР” у 1991 році був введений розділ “Авторське право”.

Загалом у радянські  часи відношення до поняття інтелектуальної  власності було досить критичним. Окрім  неточності такого поняття, його вживали  лише для позначення міжнародного співробітництва, а також результатів творчої діяльності в капіталістичних країнах.

Прагнення знайти власний шлях розвитку у цій специфічній  сфері, як і більшість пострадянських країн, не обминуло й Україну. Більше 15 років, нехтуючи накопиченим досвідом провідних держав, В Україні намагаються створити свою систему регулювання та управління інтелектуальною власністю. На жаль, існуюча сьогодні система роботи з національною інтелектуальною власністю ще далеко не відповідає міжнародним нормам і стандартам в зв’язку з тим, що політичні та ідеологічні підходи до її створення продовжують домінувати над економічними законами ринкових відносин.

 

 

2. НАЦІОНАЛЬНА СИСТЕМА ОХОРОНИ 

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ  ВЛАСНОСТІ

  

2.1  Органи  Державної охорони інтелектуальної  власності в Україні

 

Основний орган будь-якої країни, який формує та реалізує державну політику у сфері інтелектуальної  власності називається Патентним відомством.

Патентне відомство  України представлено Державним департаментом інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки (вул. Урицького, 45, м. Київ-35, 03680, тел. (044) 494-06-06, sdip.gov.ua).

Однією з традиційних  функцій Патентного відомства є  надання прав на об'єкти інтелектуальної  власності, які підтверджуються  охоронними документами.

Охорона інтелектуальної власності є неможливою без забезпечення функціонування відповідної державної системи, яка містить дві складові: чинну систему законів щодо сфери інтелектуальної власності та інфраструктуру для реалізації цих законів.

Державний департамент  інтелектуальної власності України включає кілька установ:

• ДП „Український інститут промислової власності" (Укрпатент) (вул. Глазунова, 1, м. Київ-42, 01601, тел. (044) 494-05-05, ukrpatent.org.ua), яке виконує експертизу, реєстрацію та видачу охоронних документів на об’єкти промислової власності
• ДП „Українське агентство з авторських та суміжних прав” (УААСП) (вул.  Хмельницького, 34, м. Київ, 01030, тел. (044) 234-22-38, uacrr.kiev.ua), яке реєструє авторські та суміжні права, а також проводить заходи щодо забезпечення прав авторів творів науки, літератури і мистецтва та прав їх виконавців
• ДП “Укрпатент” “Український центр інноватики та патентно-інформаційних послуг” (бул-р Л.Українки, 26, м. Київ, 01133, тел. (044) 295-33-44, ip-centr.kiev.ua)
• Державну патентну бібліотеку (ДПБ), яка містить патентний фонд – описи об’єктів промислової власності і патентні бюлетені різних країн
• Інститут інтелектуальної власності і права (вул. І. Кудрі, 29, м. Київ-42, 01042, тел. (044) 494-06-72), який здійснює підготовку та перепідготовку фахівців у сфері інтелектуальної власності
• Науково-дослідний інститут промислової власності Академії правничих наук України (НДІ ІВ) (вул. Тимірязівська, 66/3, м. Київ, 01014, тел. (044) 527-04-11, в якому здійснюються дослідження та проводяться судові експертизи, пов'язані з об'єктами інтелектуальної власності, розробляються закони з інтелектуальної власності, видається журнал „Інтелектуальний капітал” (icapital@i.com.ua)
• Апеляційну палату, яка забезпечує захист прав творців інтелектуальної власності в адміністративному порядку
• ДП „Інтелзахист” (044) 229-64-63), яке веде реєстр аудіовізуальних творів та фонограм, реалізує державну політику щодо легалізації програмного забезпечення, видає контрольні марки для маркування цієї продукції.

Крім комплексу державних  установ та організацій, інтелектуальну власність захищають і громадські організації: „Антипіратський союз України”, „Всеукраїнська асоціація інтелектуальної власності”, „Товариство винахідників та раціоналізаторів України”, „Українська асоціація патентних повірених”, „Всеукраїнське об’єднання суб’єктів авторських і суміжних прав „Оберіг”, „Український музичний альянс”, „Агентство охорони прав виконавців”, „Гільдія кінорежисерів”, „Дім авторів музики в Україні”, „Спілка авторів України” тощо.

 

2.2  Законодавчі  акти і міжнародні угоди, що  регулюють правовідносини 

у сфері інтелектуальної  власності

 

Існують дві, взаємопов’язані причини, які спонукають уряди країн розробляти, приймати і удосконалювати закони, спрямовані на охорону об’єктів інтелектуальної власності. Одна з них – необхідність законним чином забезпечити моральні та економічні права авторів на результати їх інтелектуальної діяльності, інша – прагнення стимулювати в рамках держави творчу активність людей, поширення, застосування та заохочення чесної торгівлі інтелектуальними продуктами, що сприяє економічному і соціальному розвитку країн.

Наприклад, право на отримання  патенту на винахід стимулює вкладання  коштів і зосередження інтелектуальних здібностей людських ресурсів в галузі досліджень і розробок; надання патенту стимулює вкладання коштів в промислове застосування інтелектуального продукту - винаходу; офіційна публікація патенту розширює всесвітній фонд патентної інформації, її збереження і передачу наступним поколінням.

Сфера суспільних відносин, що складаються у сфері інтелектуальної  власності, урегульована величезною кількістю  нормативно-правових актів, які поділяються  на:

• міжнародні акти;
• вітчизняні закони;
• підзаконні нормативно-правові акти;
• документи судової практики.

Розвиток виробництва, зростання обсягів світової торгівлі та обміну досягненнями науки і техніки  вимагали більш високого ступеня  правового регулювання міжнародних  відносин у сфері інтелектуальної  власності. Завдяки цьому, на початку ХХ століття у світі склалася певна система міжнародних угод у сфері охорони авторських та патентних прав.

Сьогодні основою міжнародної  системи інтелектуальної власності  є 22 угоди, 16 з яких регулюють правовідносини у сфері промислової власності, а 6 – у сфері авторського права.

Приведемо найбільш важливі  з цих угод, назви яких пояснюють  їх призначення.