інтелектуальна власність

Для країн  з економікою, що розвивається, придбання  передових технологій є одним  з головних засобів розв’язання завдань створення власної промисловості. Головним при цьому залишається залучення передових технологій з метою підвищення конкурентоспроможності продукції. Існує прогноз, за яким в найближчі 30 років обсяги світової торгівлі зростуть за рахунок країн, що розвиваються, у три рази і складуть до 30 трлн. Доларів. Цілком зрозуміло, що такий прорив може бути забезпечений тільки за рахунок імпорту новітніх наукомістких енерго- і ресурсозаощаджуючих  технологій з передових країн.   

     Форми передачі об'єктів промислової власності на світовому ринку зводяться до передачі інновацій та новітніх технологій. У Міжнародному кодексі поведінки їх класифікують наступним чином:

• передача прав на об'єкти інтелектуальної власності за ліцензійними угодами;
• передача ноу-хау та шоу-хау;
• надання інжинірингових послуг;
• передача технологій в рамках науково-технічної співпраці;
• надання технологічних знань для використання придбаного обладнання;
• інші форми передачі інформації (конференції, виставки, семінари тощо).

Передача (трансфер) технологій та інновацій супроводжуються  укладанням угоди, за якою покупець володіє відповідним виробничим потенціалом та капіталом для впровадження отриманої технології, а продавець – унікальними знаннями в певній галузі з правом виробництва продукції з їх використанням.

Зазвичай такі угоди називаються ліцензійними, продавець – ліцензіаром, а покупець – ліцензіатом. Ліцензіар за ліцензійним договором (ліцензією) передає право власності на винахід або інший об’єкт промислової власності ліцензіату. Іншими словами, ліцензія є дозволом на використання об'єкту промислової власності, який захищений охоронним документом.

Основними факторами, які сприяють успішній ліцензійній угоді, є цінність досягнення, його надійний правовий захист та впровадженість у виробництво. Сильний патентний захист серйозно впливає на вартість майбутньої ліцензії, запатентований об'єкт коштує на порядок вище аналогічного незахищеного.

Існує декілька видів ліцензій. Розглянемо основні з них.

Патентна ліцензія – це дозвіл на використання об'єкту промислової  власності, захищеного охоронним документом, безпатентна – дозвіл на використання ноу-хау, непатентоспроможних технічних рішень або рішень, термін правової охорони яких закінчився. 

Повна ліцензія надає ліцензіату всі права на використання об'єкту промислової власності на весь термін його дії без обмеження території. 

При виключній ліцензії ліцензіат отримує право використовувати винахід в повному обсязі на визначеній території і в обумовлені терміни на монопольних засадах (ліцензіар не має права надавати такі ж ліцензії іншім особам).

Невиключна  ліцензія передбачає право на використання винаходу на узгоджених умовах і територіях, як одним ліцензіатом, так і іншими.  

Крос-ліцензії (перехресні ліцензії) дозволяють сторонам обмінюватись ліцензіями, якщо виробничі цикли патентовласників не можуть існувати без взаємного порушення патентних прав. 

Супровідні  ліцензії передбачають передавання прав на використання об'єктів промислової власності у складі комерційних угод і є доповненнями до основних контрактів.

Особливість визначення ціни ліцензії полягає в тому, що її розрахунок проводиться з огляду на можливу комерційну цінність об'єкту, що продається. Визначити її складно, оскільки вона залежить від значної кількості різноманітних чинників. Неможливо однозначно встановити комерційну цінність винаходів, корисних моделей, промислових зразків до їх практичної реалізації. Їх ціна визначається реальним співвідношенням попиту і пропозиції, а не кількістю витраченої праці розробників. Це обумовлює  складність встановлення розміру ліцензійної винагороди. Сума ліцензійної винагороди може залежати від багатьох факторів і бути за домовленістю сторін будь-якою, але на практиці вона не перевищує третини розміру прибутку, очікуваного ліцензіатом.

Розрізняють грошові та негрошові ліцензійні платежі. До останніх належать, зокрема, обмін ліцензіями, передача товару тощо.

Грошові платежі можуть реалізовуватись у вигляді паушальних платежів, роялті або комбінованих платежів.

Паушальний платіж – це фіксована сума, яка сплачується ліцензіатом ліцензіару за придбання об’єкту ліцензії одноразово або у розстрочку (в декілька прийомів). Іноді платіж може виплачуватися поетапно, в залежності від виконання певних умов договору або у зазначені дати, наприклад, при передачі технічної документації, по досягненню заводом проектної потужності, при виробленні обумовленої кількості продукції тощо.

Паушальний платіж використовується рідко і доцільний у таких  випадках:

• ліцензіат є економічно слабким або невідомим, у зв'язку з чим є сумніви щодо його можливостей успішно налагодити комерційну реалізацію об’єкту ліцензії;
• ліцензіар не має можливостей контролювати діяльність ліцензіата з випуску продукції за ліцензійним договором;
• за надання супутніх ліцензій.

Переваги паушальних платежів для ліцензіара полягають:

• у можливості швидко отримати значні кошти, які відшкодують витрати на розробку об’єкту ліцензії;
• у відсутності ризиків, пов'язаних з невдачами ліцензіата при використанні об’єкту ліцензії;
• у відсутності необхідності здійснювати контроль за діяльністю ліцензіата.

Недоліками  паушальних платежів для ліцензіара є:

• недоотримання свого прибутку, оскільки платіж не передбачає можливого розширення обсягу використання об’єкту ліцензії (що має місце при відрахуваннях роялті);
• відсутність даних про рентабельність використання об’єкту ліцензії.

Перевага паушальних платежів для ліцензіата полягає у відсутності контролю зі сторони ліцензіара за виробничим процесом.

Недоліки паушальних платежів для ліцензіата у тому, що:

• платіж не завжди є виправданим, зважаючи на необхідність сплати значних сум ще до отримання прибутку;
• існує ризик, пов'язаний з тим, що витрати на придбання об’єкту ліцензії можуть не виправдатися у разі невдалої кон'юнктури ринку, посиленні конкуренції тощо.

Отже, паушальний платіж має істотний недолік – він не віддзеркалює дійсної вартості об’єкту ліцензії, оскільки не враховує реальних прибутків ліцензіата, можливі зміни кон’юнктури, обсяги використання тощо.

Уникнути цього можна  шляхом комбінування паушального платежу з роялті.

Основним видом ліцензійних  платежів у світовій практиці є роялті – періодичні процентні відрахування ліцензіата ліцензіару за об’єкт ліцензії, які сплачуються впродовж терміну дії ліцензійного договору і мають безпосередню залежність від фактичного використання об’єкту ліцензії.

Роялті – своєрідна  форма участі ліцензіара у прибутках  ліцензіата. Якщо паушальний платіж враховує тільки заздалегідь скалькульовані прибутки, то при роялті ліцензіар  отримує належну йому частку у дійсному прибутку від застосування об’єкту ліцензії.

Щоб правильно підрахувати  роялті, треба визначити його ставку і базу. Це зробити доволі нелегко.

База роялті – це встановлення того чинника, з  якого буде проводитися відрахування. В залежності від обставин за базу роялті приймають:

• економічний ефект;
• товарообіг;
• вартість виробленої продукції;
• валовий прибуток;
• собівартість продукції;
• одиницю товару;
• ціну цілого виробу або його частин;
• прибуток.

Вибір бази залежить від  низки економічних і технічних  чинників. Як правило, базою роялті є одиниця виробленої або реалізованої продукції. Тоді відрахування можуть бути у вигляді фіксованих суми з одного виробу або відсотка від суми реалізації.

Фіксована ставка збору  з одиниці виробленої продукції, тобто поштучний підхід застосовується у випадках, коли ліцензія надається:

• на об’єкт, який використовується у масовому виробництві стандартних виробів;
• маловідомому ліцензіату (обсяги виробництва і збуту проконтролювати легше, аніж інші показники);
• на об’єкт, що належить лише до частини продукції і на нього припадає частина вартості всього виробу;
• на об’єкт, що стосується допоміжних процесів виробництва (сортування, пакування, маркування тощо).

Такий підхід має перевагу, коли важко встановити ціну реалізації продукції і внесок об’єкту ліцензії у вартість всього виробу.

Ставка роялті – це розмір процентних відрахувань  ліцензіата ліцензіару, на який впливають:

• обсяг патентної охорони (ставка зростає, якщо об'єкт захищений блоком патентів);
• якість складеної формули винаходу (ставка зростає при максимальному унеможливлюванні порушення патентних прав);
• вид ліцензії;
• термін дії ліцензійного договору;
• можливість контролю за випуском продукції (ставка зростає якщо контроль ускладнений).

У патентній практиці широко розповсюджено використання ставок роялті, які раніше встановлювались в аналогічних угодах або переважають у даній галузі. Тому в окремих галузях промисловості існують стандартні ставки роялті, що залежать від масштабів реалізації продукції і складають 15-20 % прибутків ліцензіата.

Ставка роялті може бути фіксованою або змінною (залежно  від обсягів виробництва, збуту  продукції або цін реалізації), прогресивною (з часом збільшуватись) або регресивною (зменшуватись). Як показала практика, ставка роялті є  вищою, допоки ліцензіар не отримає певної суми.

Комбіновані (змішані) платежі – це періодичні платежі роялті у поєднанні з паушальними платежами. У разі змішаних платежів, паушальний платіж набирає форми попереднього гарантійного внеску, тобто служить авансом по договору і своєрідною гарантією серйозності намірів ліцензіата.

Світова торгівля ліцензіями у сучасному світі значно перевищила  торгівлю звичайними товарами. У 1960–1990 роках світові надходження від  продажу ліцензій збільшилися майже  у 30 разів і склали понад 30 млрд. доларів. У 2000 році, незважаючи на очікуване ускладнення доступу до новітніх технологій і обмеження їх комерціалізації, зумовлене загостренням конкурентної боротьби, міжнародна торгівля ліцензіями збільшилася ще більше і склала 120 млрд. доларів.

Найбільш активними  у торгівлі ліцензіями є США (30 % світового  обсягу), а також Японія і країни Західної Європи, на долю яких припадає більше 90% всіх ліцензійних платежів.

В Україні у вигляді  ліцензій продається лише близько 1% винаходів, захищених патентами.

 

 

 

9 ЗАСОБИ  УСПІШНОГО  ВЕДЕННЯ  БІЗНЕСУ

 

Розглянуті  нижче інструменти організації  і ведення бізнесу створені на основі використання власних або  чужих надбань інтелектуального характеру, які створюють для  підприємця чи підприємства певний комплекс конкурентних переваг. До таких інструментів відносять гудвіл і франчайзинг.

 

9.1  Гудвіл

 

Гудвіл –  це прихильність, оцінка, яку конкретна  компанія одержує від суспільства, схвальне ставлення споживачів до її товарів і послуг.

На гудвіл впливають  наявність у підприємства доброї репутації та ділових зв’язків, фірмових найменувань, товарних знаків, творів авторського та суміжного прав, патентів, франчайзингу, цінних паперів тощо, а також авторитет керівників та  рівень підготовки персоналу, тобто гудвілом вважається будь-яка конкурентна перевага, здобута компанією, а його символом – товарний знак. Товарний знак і гудвіл є нерозлучними. При купівлі компанії купується і гудвіл, причому, нерідко його вартість перевищує балансову вартість компанії.

Перевагами, які гарантують одержання додаткових прибутків, можуть бути, для прикладу, приміщення, де відбувається діяльність (ресторан у старовинному замку чи у дерев’яному вітряку притягуватиме більше відвідувачів, ніж аналогічний, розташований у сучасному приміщенні), популярні і відомі товарні знаки, під якими ведеться бізнес тощо.

На відміну від патентів на винаходи, товарні знаки не розглядаються  як окремі засвідчення права власності. Вважається, що знак не має незалежного  значення без гудвілу, який він символізує. В одному з судових рішень було вказано, що товарний знак надає право забороняти іншим використовувати його лише тому, що охороняє гудвіл  власника. Немає бізнесу – відсутній гудвіл, а отже, товарний знак нічого не символізує.

Дедалі ширше товарні  знаки спрямовуються не для визначення джерел походження товарів, а для відображення репутації їх власників. Відповідно до концепції гудвілу, сфера впливу товарного знаку виходить далеко за межі переліку товарів, задля яких він зареєстрований. Товарний знак вважається складовим й невід’ємним елементом гудвілу відповідного бізнесу.

Відчуження товарного  знаку не можна провести окремо від  гудвілу, не можна ані купити, ані  продати окремо від підприємницької  діяльності, з якою він пов’язаний. Конкретний гудвіл не можна відокремити від конкретного бізнесу подібно до того, як не можна відокремити конкретну репутацію від конкретної особи. Тобто, товарний знак не може передаватися сам по собі без відповідного бізнесу, майна або гудвілу.