Ліна Василівна Костенко

ліричної героїні: 

Забуваю свій голос. І вчуся тихо конати. 

Крижаніє ріка. Вже немає ні хвилі, ні хмар... 

Так зате хоч одне: перетлілі мої канати 

в не мої Великодні не сіпає жоден дзвонар. 

    У словнику  Ліни естетично проакцентованими  є однослівні поетичні

одиниці з не-, такі конденсати, що філігранно окреслюють межі

індивідуально-поетичного світу; в них звучить мотив  невимовлених слів: 

Багато слів написано пером. 

Несказане лишилось несказанним. 

...усе чекає  невимовних слів. 

Промовляє таїна  буття і поезії: 

Світ незбагненний здалеку і зблизька.

езбагненний здалеку  і зблизька. 

Ти дома - тільки в невідомості. 

Ще кожен вірш, як перше "ма". 

Це так природно - музика і час, 

і Ваша скрізь присутність  невловима. 

Декларується ідея окремішності "я": 

Я хочу в степ. Я  хочу в непоміченість. 

    Говорячи  про естетику лексем з не-, звичайно  ж не можна оминути

увагою концептуально  навантаженого поняття неповторності, яке не тільки

вписується в  аналізовану мікрогрупу, а й синтезує найважливіші ідеї, що

структурують ієрархію поетичної моделі світу, вибудувану на підвалинах

заперечення повторного, звичного. Світ, час, в якому протікає буття, -

неповторні:  

Усе святе, усе неповториме... 

І неповторність  кожної хвилини 

Шукає шлях від  болю до перлини. 

    Індивідуальна  свобода - це неповторність: 

І не знецінюйте коштовне, 

Не загубіться у юрбі. 

Не проміняйте неповторне 

на сто ерзаців  у собі! 

Всі інші хай проходять  мимо, 

аби в повторах не згубить 

одне, своє, неповториме... 

Кохання - поза межами повторного, звичайного: 

Любов неповторна 

моя валторна... 

Ти прийдеш знов. Ми будемо на "ви". 

Чи ж неповторне можна повторити? 

    І нарешті  Поезія, що вбирає в себе Світ  і Слово (що одночасно є

не-словом): 

Поезія - це завжди неповторність, 

якийсь безсмертний  дотик до душі. 

Поезія Ліни Костенко - справжня, неповторна в найглибшому  сенсі цього

слова. 

Заключне  слово 

      Історичні асоціації, багатство яких вирізняє поезію Ліни Костенко, а

також діапазон моральних  роздумів, окреслюють важливий для  лірики

60-70-х років спосіб  мислення, протиставлення культури  і традиції

процесам, які відбувалися  у сфері офіційного культурного  життя. Спротив

тоталітаризмові, переконання, що поезія для духовності народу є важливою

засадою його існування, що за нею - одвічна правда, бо поезія висловлює

те, що в інших  формах уже заглушене, задушене, - споріднює  поезію Ліни

Костенко з моралістикою Неслава Мілоша. Пов'язуючи минуле з  сучасним,

поетеса розширює часопросторові площини. Важливим є також переплетіння

традицій: національної, міфологічної, історичної. Компонуючи їх майже як

дослідник, авторка "Неповторності" апелює до етики, а якщо не може

сказати чогось упрост, прямо, то вдається до іронії. Іронічну позицію

вживає щодо сучасності, щодо безоглядних досягнень науки, які людина

використовує проти  себе, щодо технологічного баласту, що веде до

обездуховлення  І гедонізму. Ліна Костенко захоплена  гуманістичними

ідеями - одна з  важливих рис поезії шістдесятників, які трактує як спосіб протистояння холодному технологізмові й глухоті сучасної епохи. Духовне життя може існувати тільки в просторі вільної культури, де повторюваність і змінність виступають чинниками єдиного ненормованого процесу обміну, перетворення, наслідування, творення.

вання, творення.

      Загальне  й індивідуальне в літературному  процесі має виступати як

особлива єдність  вибору й комбінації. Але справжня поезія це не тільки

стиль, уміло підглянута манера, інтелігентно виспівана ідея. Це також, а

може, передовсім, відвага заглянути в майбутнє: "слух майбутнього -

абсолютний". Неповторність  і відвага є мистецьким і життєвим девізом

Ліни Костенко. А ще - вірність собі, непокірність. Ліну Костенко характеризує енергійне  простування проти течії, право на збереження власної індивідуальності у творчості під тиском ідеологічної машини, уміння брати з великої

європейської традиції найцінніші вартощі без епігонства. Неповторність

Ліни Костенко радше духовна, ніж формальна, вона визначає її спосіб

існування в сучасній літературі - сприйняття традиції і водночас

наявність індивідуальних рис поетеси, яка ніколи не ступала  стоптаними

стежками і вперто прагнула до вироблення власного, притаманного тільки

їй стилю. Ліричне "я" поезії Ліни Костенко змагається з історією,

порушує моральні проблеми, що стоять перед людиною XX століття,

замислюється над  жорстокістю цієї епохи, Ідо так  брутально топтала

будь-які вияви  гуманності й водночас була сповнена гуманістичними

ідеями. Найважливіша пам'ять (історична, особиста, родинна) полягає в

тому, щоб не загубити чогось важливого в процесі побудови власного трибу

життя. Поетеса, засвоївши  уроки Тараса Шевченка, мовчазно, в  щонайвищих

алюзіях виспівала  пісню про голод, про репресії проти української

Інтелігенції, і, з  другого боку, увібрала досвід чудового

світу середземноморської культури з перспективи України, відгородженої

від Європи політичною завісою. Звідси така важлива здатність  поетеси

виражати власний  досвід у суперечностях і розтерзаності  свого часу без

лакування й полірування. У поезії Ліни Костенко індивідуальний стиль

змагається зі стилями культури, вразливість творчої  індивідуальності - з

ідеями епохи, біографія - з історією. Поетеса, яка не все  могла

висловити, виспівати, усвідомлює, що з нею завжди залишаються іронія або

мовчання. І ці дві останні цінності, які відсилають нас до її біографії

і прикмет індивідуального  стилю, вона зберігає як незаперечну  печать

власної неповторності. 
 
 

ДОДАТКИ

1.1. Афоризми Ліни  Костенко

Найкращий вірш не ходить на свободі   
 
Чи нас Господь почує усіх разом,  
Коли так просить кожен про своє?  
 
Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.  
 
Нерівня душ – це гірше, ніж майна!  
 
Держава – держить. Бо вона держава. У неї скипетр влади у руці.  
 
З-за ґрат свободу краще видно.  
 
У пеклі наших доль не знаєш сам – ти бранець чи обранець.  
 
Лиш народи, явлені у Слові, достойно жити можуть на землі.  
 
Здушили сльози – не виходь на люди. Болить душа – не виявляй на вид.  
 
Ми любимо тих, що знали нас молодими. Їхня па-м’ять – музей коштовностей, які ми колись розгубили.  
 
Адресовані людям вірші – найщиріший у світі лист.  
 
Страшні слова, коли вони мовчать.   
 
Де є та грань – хто люди, хто юрма?   
   
Клаптенята паперу – то смертельні плацдарми самотньої битви з державами, з часом, з самим собою.  
 
Душа, зруйнована, як Троя, своїх убивць переживе.  
 
О найстрашніше з літочислень – війна війною до війни!   
 
Пішов у смерть – і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб’є  
   
Якщо платити злочином за злочин, то як же й жити... на землі?  
 
Душа летить в дитинство, як у вирій, бо їй на світі тепло тільки там.  
 
Є боротьба за долю України. Все інше – то велике мискоборство.  
 
Де воля спить, її ще й приколишуть.   
 
Поразка – це наука. Ніяка перемога так не вчить.  
 
Єдиний, хто не втомлюється, – час.  
 
Самотнім добре – жодної розлуки.  
 
Я знаю грамоту свободи – її підписують мечі!   
 
Вибираєм ми дорогу. І вона нас вибира.   
 
Всі слова уже були чиїмись.   
 
Кожне покоління вип’є свою чашу. Але чому вони повинні пити ще й нашу?   
 
Од звичайного погляду скрите відкривається лиш дивакам.  
 
На спіритичних сеансах історії найголосніше говорять мертві.   
 
Не бий на сполох в невідлитий дзвін.  
 
Є вірші – квіти.  
Вірші – дуби.  
Є іграшки – вірші.  
Є рани.  
Є повелителі і раби.  
І вірші є – каторжани.  
 
Хіба це мало – незабутня мить?  
А слово – струм.  
А слово – зброя.  
А віще слово – вічове.  
Художнику, ти – пілігрим:  
Йдеш по святих місцях людського духу.  
Колись творилися слова, тепер – абревіатури.   
 
Не було епохи для поетів, але були поети для епох!   
 
Діапазон мети і метушні  
Поету мстить в неправедному слові.   
   
Колись були Орфеї, а тепер корифеї.  
Податись можна, а подітись – ні.  
 
Історія проситься в сни нащадків.  
Поет – це медіум історії.   
 
Народ шукає в геніях себе.   
 
Що доля нелегка, – в цім користь і своя є,  
Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.  
 
Те, що вчора було прогресом, завтра стане іхтіозавром.  
 
Яка важка у вічності хода!  
 
Душа пройшла всі стадії печалі –  
Тепер уже сміятися пора.  
 
Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть.