Ліна Василівна Костенко

 
 

Ліна  Василівна Костенко (* 19 березня 1930, Ржищів, Київська область) — українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. Мати Оксани Пахльовської. Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994). У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», поява якого стала чи не найбільшою літературною подією року. Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.    Відмовилась від звання Героя України

Біографія

Дитинство

     Народилась у родині вчителів. У 1936 році родина перебралась із Ржищева до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу.      Після закінчення середньої школи навчалася в Київському педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році.

«Шестидесятник»

     Була  однією з перших і найпримітивніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. Період так званих «шестидесятників» створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму. Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця» (1961) не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії. На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Починаючи з 1961, її піддавали критиці за «аполітичність», був знятий з плану знімання фільм за сценарієм Л.Костенко «Дорогою вітрів».  8 квітня 1963 р. на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А.Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М.Вінграновського, І.Драча, Л.Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників.       1963 — зняли з друку книжку віршів Л. Костенко «Зоряний інтеграл», книжку «Княжа гора» зняли з верстки.          У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка — в Україні. Її вірші ходили в «самвидаві».   1965 — Л. Костенко підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. Була присутня на суді над М. Осадчим і М. Зваричевською у Львові. Під час суду над братами Горинями кинула їм квіти. Разом з І.Драчем звернулася до редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін») і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих. Письменники не зважилися на протест, але подали в суд клопотання з проханням передати на поруки Б. Гориня як наймолодшого з заарештованих. Усе це не вплинуло на перебіг судів, але мало величезне моральне значення. Травень 1966 — у Спілці письменників України, де таврували «націоналістичних відщепенців», частина молоді влаштувала овацію Л. Костенко, яка відстоювала свої позиції і захищала І. Світличного, О. Заливаху, М.Косіва і Б. Гориня. 1968 — написала листи на захист В.Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна». Після цього ім'я Л.Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала «в шухляду». 1973 — потрапила до «чорних списків», складених секретарем ЦК КПУ з ідеології В.Маланчуком. Лише 1977 року, після відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го, за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.Перу Л. Костенко також належать збірки поезій «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).

Нове століття

     Поема «Берестечко» з ілюстраціями Георгія Якутовича, видана видавництвом «Либідь» 2010 року, мала загальний тираж 14 тис. примірників, а збірка «Гіацинтове сонце», впорядкована Ольгою Богомолець, розійшлася тиражем 5 тис. прим.; на додруковування додаткового тиражу, за словами директора видавництва Олени Бойко, упорядниця згоди не дала.        2010 року вийшов перший роман Л.Костенко — «Записки українського самашедшого». Роман викликав великий ажіотаж і тимчасову його нестачу в книгарнях. В січні 2011 року Ліна вирушила у тур-презентацію свого першого роману. Презентації відбулися в Києві, Рівному та Харкові, усюди були аншлаги, не всі бажаючі потрапити змогли це зробити через те, що вже не було місця у залах. Але 9 лютого письменниця перервала свій тур через особисту образу.

     Зустрічі  письменниці з читачами Кривого  Рога та Острога відсуваються на невизначений термін, а львівські зустрічі — скасовуються.     У лютому 2011 року вийшла поетична збірка Л.Костенко «Річка Геракліта», куди ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій.     2011 року у у видавництві «Либідь» запланована до видання монографія про Ліну Костенко «Є поети для епох» авторства Івана Дзюби. Очікують, що книжка вийде ближче до ювілею автора — (26 липня 2011 року І.Дзюбі виповниться 80).

Сім'я

Чоловіки:

• Єжи-Ян Пахльовський (* 1930), польський письменник, однокурсник Л.Костенко під час навчання у Московському літературному інституті імені О. М. Горького
• Цвіркунов Василь Васильович, керівник Київської кіностудії імені Довженка у 1960-х рр.

Діти:

• Пахльовська Оксана Єжи-Янівна, культуролог
• Цвіркунов Василь Васильович-молодший, програміст

Відзнаки

• Почесний  професор Національного університету «Києво-Могилянська академія».
• Почесний доктор Чернівецького національного університету (2002).
• Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка (1987, за роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність»)
• Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О.Теліги (2000).
• Нагороджена Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (березень 2000).
• Відмовилась від звання Героя України, відповівши: «Політичної біжутерії не ношу!»

Переклади

Твори Костенко перекладено  англійською, білоруською, естонською, італійською, німецькою, словацькою та французькою мовами.

Огляд творчого шляху 

    Ліна  Костенко посідає виняткове місце  в українській літературі

останніх чотирьох десятиліть не завдяки радикальним  творчим

експериментам, не з огляду на зайняту політичну позицію чи

"провокативний"  стиль життя - елементи, з яких  критики звикли складати

портрет митця  і створювати йому похвальну громадську опінію. Ліна

Костенко є видатною постаттю українського культурного  життя завдяки

своїй сильній  особистості, принциповому запереченню позиції

пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських письменників,

здатності мовчати  в час, коли це мовчання означало відмову  од спокус

облаштувати своє життя ціною поступок. Загальне визнання видатної

поетеси вона здобула завдяки вмінню синтезувати в своїй творчості

найкращі риси української поезії і відкинути  гірші. Цими гіршими я

вважаю велемовність, сентиментальність, надмірний пафос, оперування

надто скромним "словником" символів, що часто зводиться до кількох чи

кільканадцяти елементів, запозичених з поезії Тараса Шевченка, Лесі

Українки, народної пісні, послугування загальниками, стилізацію,

легкість, з якою поезія потрапляє під вплив патріотично  витлумаченої

мілизни, стереотипність мислення. Ліні Костенко вдалося щасливо уникнути

пність мислення. Ліні Костенко вдалося щасливо уникнути

цих шкідливих  для лірики ознак, якими позначена  творчість багатьох

українських поетів, прозаїків, навіть критиків.

      Ліна  Костенко є також авторкою кіносценаріїв  та кваліфікованим

перекладачем польської лірики, зокрема поезій Марії

Павліковської-Ясножевської. Поетеса уникнула репресій, яких зазнала

частина непокірних українських письменників, її довголітнє мовчання, що

мало бути покарою  влади за оборону прав людини і, сказати  б, прав

культури на існування, переросло в загальний вияв протесту й обернулося

високим авторитетом  не тільки в сфері літератури. Від 1961 по 1977 рік

поетесу не друкували, а підготовлені" у видавництві  збірки лірики були

розсипані. Перед  періодом вимушеного мовчання видала три поетичні

книжки: "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки  серця"

(1961). Уже ці три  перші збірки засвідчили, що Ліна  Костенко є, поруч з

Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Дмитром  Павличком, видатною

індивідуальністю  в українській поезії після 1956 р. Зокрема третя збірка

"Мандрівки серця"  стала мистецькою подією 1961 року, на авторські вечори

сходилися юрми людей, спраглих справжньої лірики, а не ідеології. "Її

третя збірка має  принципове значення, - писав тоді молодий  поет Василь