Ліна Василівна Костенко

строгим, це є ловленням  порожнечі, Ніщо". Сущий світ - це дійсний світ,

адекватний звичайним  словам, які неодмінно були або  є "чиїмись", це, у

потрактуванні Поетеси - "розмовка побутова", "дзвінкий дивертисмент

метафор, слів", а Поезія - це те, чого не можна до кінця передати у

слові - любов, свято, квіти, молитва. І.Фізер, розмірковуючи  про суть

поезії, пише: "...поетичне слово голосить те, чого ще не було, немає, а

часто і не може бути". Цей умовивід теж можна  проілюструвати рядками з

поезії Ліни Костенко: 

І десь над гранями  свідомості 

є ге, чого іще нема. 

   Чудний  народ - художники, поети. Усе  їм сниться те, чого нема. Усе  їм

сниться те, чого не буде.

      Навіть  життєвий досвід, сконденсований в  афоризмі, будується на

поетизації отого  справжнього "Ніщо": 

Є для серця  така покута: 

Забувати скоріше  зло, 

Аніж те, що мусило бути, 

i чого в житті  не було. 

    "Ніщо", сфера ідеального, насправді має  справжню реальність, воно

приречене "бути і відбутися у світі". Це як та "мрія", що на все життя,

про яку писала Поетеса в одній з ранніх поезій: 

Будь випадковим чи злим, шаленим, 

Дай смуток, розпач, каяття... 

Лиш мрією не стань  для мене, 

бо це уже на все життя. 

    Справжня  поезія адекватна не слову,  а буттю, його первозданній  і

справжній поетичності, бо ж у своїй основі існування людини у світі є

поетичним. Наскільки  воно є поетичним, настільки воно є справжнім - про

це теж писали теоретики філософії поетичного слова: "Поезія нагадує

ілюзію чи сон  у порівнянні з реальною й крикливою  дійсністю, у котрій ми

ніби живем... дійсною  є мова поета й завдання, яке  він виконує власним

я, яке він виконує  власним існуванням" (М.Хайдеґґер), "Поезія є те, що дає можливість передати – за допомогою мови, яка здобула свій правічний ритм, -таємний зміст різноликого буття; і тим самим вона дарує нашому марному буттю

справжність, і  тому ідеал будь-якої духовної діяльності полягає саме в

ній" (Стефан Малларме). Сама особистість Ліни Костенко втілює Поезію в

онтологічному сенсі  цього слова, бо "реальна, криклива й марна

дійсність" аж ніяк не приваблює її, а втеча в самоту, непоміченість

-пошукуваний ідеал  індивідуального духу Поетеси.  Не слід думати, що в

цій відреченості від людського тлуму прихована  погорда митця. Прагнення

самотності -природний  стан творчої особистості. Літератор Микола Євшан

на початку XX ст. в одній із критичних статей тонко  спостеріг: "Тільки

одиниці уміють використати  життя як матеріал для естетичних можливостей,

видобути з нього  джерело надії, дати йому порив. Творець - значить

самотній; не той, що приймає життя, а той, що відкидає його і живе

іншим, своїм життям, з якого черпає всю силу".

      Модерний  характер художньої свідомості Ліни Костенко сприймається як

природне явище, але в контексті конформістського пристосування поезії до

ідейних вимог  тоталітаризму (на цей час, на жаль, припало становлення

Поетеси) і її поезія, і сама особистість були викликом тій системі, яка

ховалась якраз  за словесною псевдореальністю, гаслами  і т.п. Десь у

надрах творчого духу Ліни Костенко зародилась ідея буття  дословесного, а

отже, істинного  й у філософському сенсі цього  слова, і в контексті

ідейного духу того часу, в якому випало їй жити. Образ невтіленого у

слові буття становить  чи не найголовнішу естетичну прикмету поезії Ліни

Костенко: 

Ще кожен пальчик  сам собі Бетховен. 

Ще все на світі  гарне і моє. 

І світить сонце  оком загадковим 

Ще слів нема. Поезія вже є. 

Світ незбагненний здалеку і зблизька. 

Початок є. А слова  ще нема. 

Ще дивен дим, і хата ще казкова, 

і ще ніяк нічого ще не звуть. 

І хмари,   не прив'язані до слова, 

от просто так - пливуть собі й пливуть... 

    У наведених  рядках відлунює ота недовіра  до слова І навіть страх

перед словом, про  що йшлося на початку статті. З огляду на абсолютну

відповідність творчості  Поетеси онтологічній сутності Поезії це теж

цілком природно. З цього приводу М.Хайдеґґер  у статті Тельдерлін та

сутність поезії" писав: "Мова є небезпекою з небезпек... Небезпека - це

загроза для буття  з боку сущого". Слово - це суще, поезія - це буття, і

перше загрожує другому. Тому й не дивно, що мотиви мовчання, німоти,

тиші є наскрізними  в ідіостилі Поетеси. Ці образи ніби уособлюють

оетеси. Ці образи ніби уособлюють справжнє Буття, точніше присутність справжності у всьому, що претендує бути істинним Буттям з поетичної точки зору Ліни Костенко. Згадані образно-словесні мотиви незмінне виникають, коли йдеться про поетичну творчість: "Ми мовчимо - поезія і я", "Марную день на пошуки незримої //німої суті в сутінках понять", "Душа з очима снайпера // в трагічній

німоті, // здається, все вже знайдено, і знову - ні" (...); кохання: "Я

вас люблю. О як я Вас люблю! Але про це не треба  говорити", "Такої

дивної отрути // я ще ніколи не пила... такого зойку  у мовчанні, такого

сяйва навкруги"; природу: "Я їх ліси люблю. Я знаю їхню мову. Я з ними

теж мовчанням говорю"; у тишині протікає одухотворене буття ліричної

героїні: "Я тихо йду. Так ходять скрипалі, не сколихнувши  музику

словами". Не сколихнути музику словами - вельми показовий для  Ліни

Костенко естетичний принцип світобачення: вона визнає примат несловесних

мистецтв, особливо музики, що, як відомо, має своїм предметом "душу (а

не розум - Л.С.), що звучить" (Гегель). Музика - ірраціональна  почуттєва

стихія, здатна "виправити" затертість слів, перевести їх у  план

індивідуальної "мовчазної" поетичної реальності: "Будую мовчання, як зал

філармонії. Руки на клавіші слова кладу".

      Домінанта поетичного світу Ліни Костенко - стихія ірреальності,

крізь призму якої вона бачить навколишній світ.

      Якщо  спробувати вибудувати словесну поетичну модель світу Ліни

Костенко, то постане  лексичний ряд іншосвіття, абстрактно-умоглядних

понять, звернених  до понадчуттєвої суті: сон, казка, мрія, марення,

уява, магія, вигадка, чудо, омана, загадка, спогад, пам'ять. Шматочок

реальної дійсності  опосередковується цими абстракціями таким чином, що

вислів сприймається у двох вимірах: реальному й поетичному - з

акцентуванням останнього звичайно ж. Можна сказати "я не скажу

"коханий", але  у Ліни Костенко - "Я не скажу  і в пам'яті "коханий"; або

"ти любиш  мене" - цей нормативний вислів є тлом, на якому проступає

експресія індивідуального, костенківського - "...трохи любиш  сни свої

про мене". Лексема  сон - одна з найуживаніших у поетичній  мові Ліни

Костенко; цей поетизм  не тільки опосередковує дійсність, а й є знаком

поетичності як такої, адже не забуваймо, що у філософському

потрактуванні "поезія нагадує ілюзію чи сон", а оскільки Поезія

адекватна Буттю, то й паралель буття - сон сприймається у відповідному

смисловому вимірі з необхідною поетичною конкретизацією абстрактного

"буття": 

Чи ти мій сон, чи ти моя уява, 

чи просто чорна  магія чола... 

Я дуже тяжко Вами відболіла. 

Це все було, як марення, як сон. 

Моя любове! Я перед  тобою, 

Бери мене в  свої блаженні сни. 

Хай не розбудить  смутку телефон. 

Нехай печаль не зрушиться  листами. 

Хай буде легко. Це був тільки сон, 

що ледь торкнувся  пам'яті вустами. 

    Поетична  стихія сну ніби "розчиняє" в собі "слово"; вислів наснились

слова переводить суще, раціональне "слово" у план індивідуальної

естетики Ліни Костенко: 

В пустелі сизих  вечорів, 

в полях безмежних  проти неба 

о скільки слів, 

і скільки снів мені наснилося 

про тебе! 

     Рядки  з лексикою іншосвіття заворожують  читача, дають йому відчуття

причетності до чогось неземного: 

Щовечора ти дзвониш  без "алло" 

і вже стаєш  одмріяно казковим. 

Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним. 

Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік. 

    Так,  тексти Ліни Костенко не копіюють  реальності. А відмова від

усталеного, буденного  виражається в її поетиці начебто  звичайним

способом - заперечною часткою не. У цій естетичній дрібничці захована

мовна особистість  Поетеси. У сильній текстовій  позиції початку вірша

звичайними є  речення з не, що одразу ж уводять  в індивідуальний

поетичний світ, відмежований від стереотипних уявлень. У її рядках

звучить відмова від стереотипів етики, світогляду: 

Не треба класти руку на плече. 

Цей рух доречний, може, тільки в танці. 

Я кохаю Вас, Єво. Не виходьте за мене заміж. 

Не треба думати мізерно. 

Безсмертя е ще де-не-де. 

Крім того, це ще й відмова від загальноприйнятних принципів мистецтва,

творчості, що інколи звучить парадоксально, однак органічно  для

світосприймання Поетеси: 

Поетів ніколи не був мільйон... 

Великі люди не вміють писати віршів. 

О, як натхненно  вміє він не грати! 

    Заперечна  частка не структурує образ ліричного "я": 

Я не жінка. Найкращі лицарі 

наді мною зломили  меч. 

Я в людей не проситиму сили, 

я нічого в житті  не просила... 

Я, що прийшла у  світ не для корид, 

що не люблю  юрби і телекамер... 

    А у  вірші "Я пішла як на дно"  сильна позиція кінця твору включає

естетично довершену  фразему, що передає ідею духовної суверенності