Ліна Василівна Костенко

Таїландська принцеса бачила мамонта».

     «Ось  і проминуло 5 місяців (п’ять!) нового століття… Часом мені хочеться закричати  до всього людства: «Люди! Давайте зупинимось і візьмемо новий старт…» «…Люди дивляться серіали, трилери, детективи, переймаються життям вигаданих персонажів. А реальні події, реальні учасники цієї всесвітньої драми — хай щезають безслідно, не зачепивши свідомості? Бог з вами, люди. Все, до чого ми байдужі, байдуже до нас. Через те ми такі й смертельно самотні. Хтось же й наше страждання дивиться, як серіал».       Давно чекали на таку прозу: легку, летючу, грайливу. До виконання відомої симфонії підійшов поет. І песимізм розчинився в небутті. Поет показав висоту, якої не бачили. Факти, які доводять, що світовий апокаліпсис близько, можуть розтрощити не один мозок. А в нас і так сьогодні не без мутацій — моральних, етичних. «Відсталий ми народ, українці, зі своїми поняттями про кохання. Нам би все, як у пісні: «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу». Тепер би він її тричі трахнув по дорозі».         Або ж: «У нас є два крени в не-істину. Крен апологетичний і крен в негації. Одні запевняють, що український народ найкращий, історія — найгероїчніша… А інші вправляються в протилежному. Нації ще нема, є недолугий етнос». Радянське суспільство множило перевертнів із кількома ціннісними шкалами. Навряд чи тепер вдасться провести люстрації. Із теперішньою владою це неможливо, бо немає розуміння «етики», «солідарності», «нації».    Натомість панує хамство. Імбецильність, нікчемність, звеличені в культ. Ти не такий? Ти не снікерсуєш, як усі? Ти гальмуєш? Тоді тобі не місце в суспільстві покидьків, ацкіх падонкOFF. «Але що вдієш, реклам тепер більше, як дорожніх знаків, то колись був Ленін на кожному перехресті, а тепер тампакси й сні-керси, шоколад «Корона» і презервативи «Дюрекс». Рекламні щити, білборди, мигтючі літери світлових реклам: «Дихай вільно, живи мобільно!» — а чому й ні?». Ліна Костенко писала свої «записки» майже десять років. Текст від імені чоловіка — комп’ютерного «меланхоліка», який зміг захистити дисертацію, але не зміг стати мужчиною, інвертованим на свободу. На нього може раптом звалитися кактус, і вже ніхто цього не помітить. Це тип «мілого» мужчини, але божевільного у своїй самотності (що марить про Канари), як і весь цей світ.    Божевілля тут — аж ніяк не негативний діагноз, не вирок. Авторка нікому з персонажів не виносить вироку: ні пані Ґламур, ні Леву, інвертованому на пустелю, ні чоловікові, ні його дружині, ні Борьці… Вони всі — живі, хоч і існують у просторі мертвяків, які ніяк не можуть насититися від вродженого «вампіризму»: енергетичного, політичного. Світовими державами править Мефістофель; Воланд знову літає над планетою. «Мефістофель дуже реготався б: люди гинуть не за метал — за металобрухт. Когось убило струмом. Когось підстрелив сторож з мисливської рушниці. На хуторі біля Диканьки новітні Вакули літали на зеленому змії, залишивши без тепла і світла тисячі абонентів». Не «квартірний вопрос» нас зіпсував, а ми самі.       Персонажі «Записок…», здається, мають той маленький «означник» реальності, як у фільмі «Початок» із Ді Капріо. Так, ці герої можуть помилятися; так, вони можуть робити дурниці (малі хлопці в романі «зависають» у комп’ютерних іграх, матюкаючись; Тінейджер їздить на свої олімпіади й мовчить у атмосфері аутичної глухоти). І все це розгортається на тлі воронкоподібного абсурду.   Абсурд у романі набуває ознак майже Дантового «Пекла». Це воронка, яка звужується. Є абсурд планетарний, що віщує апокаліпсис. Є абсурд національний, створений патріотами, перевертнями, лжепророками, диктаторами місцевого «штибу» і президентами. Карлики правлять країнами. А карлик карлика бачить з відстані. Карлики всіх країн єднаються. Єднаються у стінах Ради… Карлики під час ток-шоу можуть «розбити» екран і влізти в хату. Будуть залазити на штанину й лізти до мозку… Такого не міг уявити й Гоголь.       Книжка Ліни Костенко наскрізь «гоголівська». Стиль, будова речень, «сказ», «Записки…» — все від Гоголя. Тільки новий Гоголь постміленіумної доби має працювати на комп’ютері, має вміти ґуґлити інформацію. Його мова підхоплює, його речення короткі. Знаючи калібр Ліни Костенко, можна було б чекати чогось іншого. Але вийшло все просто і граційно. Бо поет завжди грається з найскладнішими речами, ніколи не переходячи межу дозволеного, ніколи не забуваючи про етику. Хтось, можливо, дорікне в надмірній суб’єктивності, в гіпертрофованій еґо-позиції оповідача. Але ж ми всі дико егоїстичні, а ще більше — самотні. Невже боїмося це визнати? Герої «Записок» зворушливі. Але прикметно, що книжку написано від імені чоловіка. Україна — це країна «мужчин», «гетьманів», які раніше завжди билися за одну булаву, а тепер узагалі втратили здатність битися. Вони меланхолійні, імпотентні, сповнені фобій. «Мужчини зникають як явище. Їхнє місце посіли круті — ерзац, замінник, гібрид гамадрила й Шварценеґера. Словом, еволюція вспак».Книжка ставить проблему, до якої у ХХ столітті підійшли символісти: має прийти новий Адам. (Принаймні це розумієш із символічної обкладинки.) Єва чекатиме. А ось із Адамом проблема: йому зав’язали очі, він не може зорієнтуватися, скніє, йому болить серце і матня. І душа, вона ще є, ось тільки не кличе на барикади. Цитата: «Зараз обливають віце-прем’єр-міністра. Це у нас молода гарна жінка, «газова принцеса» леді Ю. Щойно вона взялася за цю нежіночу справу, паливно-енергетичний комплекс, зробила перші рішучі кроки, як одразу ж її почали викликати в прокуратуру… Чого з неї роблять «Соньку золотую ручку» вже аж тепер? Чи не тому, що вона завжди в опозиції, хоч і при владі, а все одно в опозиції?..».Гоголь мав рацію: лише божевільний може побачити світ як він є. А в Ліни Костенко герой не божевільний. Він просто — «самашедший». Не «с ума сшедший», а той, що сам собі йде. Такий собі грайливо-іронічний афронт щодо тотальної суржикізації. Бо писати «божевільний» — прямо перекидати містки до Гоголя. Тим більше що витоки слова «самашедший» варто шукати не в суржику, а в народній стихії, бо слово це вживалося ще на початку ХХ століття… Гоголь ішов світом із широко розплющеними очима. Він бачив апокаліпсис, але сміявся з цього, бо сміх, як і крейдяне коло, як часник і світло, відганяє темряву. «Записки самашедшого» — книжка сміху, яка повертає людину до життя, показуючи, що ми ще таки не мертві.

Етико-гуманістичний  зміст інтимної лірики Ліни Костенко 

    "То  все разом, а ти - окремо. І сьогодні, і завтра, й навік". Так,

людська душа має  право на свої таємниці, на сокровенне, надійно

відмежоване від  суєтності й метушні буденного  світу. І про це мають

пам'ятати всі, хто поруч. Найчистіше, найніжніше не терпить чужої

цікавості та навіть зайвого слова: 

Я Вас люблю, о  як я Вас люблю! 

Але про це не треба  говорити. 

    У цих  рядках - відчуття межі, шляхетний  самоконтроль: якщо десь є

ті, кому при поєднанні  двох доль заболить без вини, то честь  диктує

єдино можливий вихід - відступитися. Навіть тоді, коли з іншого боку

зроблено протилежний  вибір. Ще й ще раз вчитуємося в  рядки, опромінені

великою, внутрішньою  силою. 

Прощай, прощай, чужа мені людино! 

Ще не було ріднішого, як ти.  

Оце і є той  випадок єдиний,  

коли найбільша  мужність - утекти. 

                                                                       

               "Ти дивишся. А я вже - як на трапі" 

Я не покличу щастя  не моє. 

Моя душа й від  цього вже світає. 

                                                                       

                 "Не знаю, чи побачу Вас, чи ні..." 

    Лірична  героїня вміє зберегти світле  своє почуття в найскладніших

ситуаціях і щаслива  тим, що в коханні знає ціну найголовнішому -

подарованому ним  теплу, яке зігріває душу, пульсуючи  десь на дні чистим,

ніжним джерельцем. Захланні і прагматичні люди при  вимушеній розлуці з

коханим почувалися б нещасними, обділеними долею, бо вічно  налаштовані

на винагороду, і їм не під силу піднятися на висоту, звідки все так

чітко видно: 

Краса – і тільки, трішечки краси,  

душі нічого більше не потрібно. 

                                                                       

                     "Я хочу знати, любиш ти мене" 

Чи ще: 

Ти Вельзевул. По душу теж приходив.  

А я не віддала  її - й жива. 

*** 

Ти був високий, наче сонце полудня, 

і сумнівам скорочувалась  тінь. 

Таким лишись.А  я піду у зливи. 

Молитись пням... Такі тотальні пні... 

Я не люблю нещасних. Я щаслива. 

Моя свобода завжди при мені. 

                                                                       

                 "Отак пройду  крізь твій великий  подив..." 

    Непоступливість  ліричної героїні суттю свого  людського "я" не

виключає турботи  про духовний комфорт коханого, бажання  захистити його

від неусвідомлюваної небезпеки. 

    Гранична  чесність перед собою й Ним - це теж умова, через яку не

можна переступати: 

Не жалкуй за мною. Я мічена. 

Мене кожне лихо згребе. 

*** 

Мене кличе суворо і трубно 

мій обов'язок, мій  король. 

*** 

Я в любові - як в еміграції. 

Відпусти мене в рідний край. 

                               "Епілог" 

     Гортаємо  сторінку за сторінкою ці листи  Кохання, адресовані Йому

(майже завжди - з великої букви, не стільки  Тобі, як Вам) і доходимо до

тих, де панує повна  гармонія почуттів, бажань і можливість їх здійснити. 

    Тоді "шаліє любові тропічна злива - землі і неба шалений шлюб", 

І день, і ніч, і  мить, і вічність, 

і тиша, і дев'ятий вал – твоїх 

очей магічна  ніжність а ніжність 

і губ розплавлений метал. 

                  "І день, і ніч, і мить, і вічність..." 

   Щедрість у даруванні себе обранцеві вражає невичерпністю і тією ж

романтичною шляхетністю:  

Скільки років  кохаю, а закохуюсь в тебе щодня. 

Або: 

Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним! 

    Глибоко  і зворушливо розкривається в  цих словах прекрасна правда про

людину: вона безмежна у самовираженні, в даруванні  ніжності й доброти,

якщо поряд така ж щира і високодостойна людина, якщо вони -пара.       

    Отак  і постає перед нами на весь  зріст образ гордої українки, що має

ті ж ціннісні орієнтації, що і її пращури - герої національно-визвольних

змагань. 

І в них було кохання, як у мене, 

і від любові тьмарився  їм світ. 

І їх жінки хапали за стремена, 

та що поробиш, - тільки до воріт. 

А там, а там... - Жорстокий клекіт бою...

                                                

                   "Моя любове! Я перед тобою..." 

    Як не  згадати наші пісні - козацькі, стрілецькі, повстанські, де

"дівчина чорнобривая"  могла собі дозволити хіба  що сльози за коханим та

хустину в дарунок, але аж ніяк не сміла перечити його від'їзду "в чужу

сторононьку" (в "жорстокий клекіт бою"), знаючи, що це святий обов'язок

захисника вітчизни. 

    У вірші  немає пафосних закликів, заяв  чи клятв, є ствердження

невіддільності  власної долі від життя свого  народу. Про це сказано з

такою внутрішньою  переконливістю, яка може залишити байдужим тільки

манкурта. Сама думка  про те, що можна зійти з рідного "тополиного

шляху", над яким зависло древньою булавою важке  українське сонце, лякає,

видається неприпустимою. Цей мотив послідовно увиразнюється рефреном у

майже молитовному  стилі: "Не дай..." Звертання до любові водночас є ніби

звертанням до самої долі, до вищих сил: за тим "Не дай" підсвідоме

чується слово - "Боже!" 

    Усе  це сприяє тому, що поезія "Моя  любове! Я перед тобою..."

сприймається як своєрідна, подана поетично самонастанова, життєва

програма, яка до снаги лише аристократам духу. 
 
 

“О  скільки слів, і  скільки снів мені наснилося…” 

    Поезію  Ліни   Костенко  знають,   люблять  і обожнюють мільйони

людей в Україні. Навіть затяті українофоби, слухаючи цю поезію, не

можуть приховати  захоплення красою і вишуканістю поетичного вислову. А

вона, справді-бо геніальна  Поетеса, боїться (!) слів, їй страшно  взяти в

руки перо І  почать віршувати: 

Страшні слова, коли вони мовчать, 

коли вони зненацька  причаїлись, 

коли не знаєш, з чого їх почать, 

бо всі слова  були уже чиїмись. 

    Власне, поняття "віршувати за допомогою  слів" не дуже поєднується з

ласне, поняття "віршувати  за допомогою слів" не дуже поєднується  з

особистістю Ліни Костенко хоча б тому, що в її свідомості вірші аж ніяк

не ототожнюються з Поезією: "Ти думаєш, вірші потрібні поетові? Поетові,

треба бути поетом"; а коли вже й виникає це поняття, то воно знаходить

"образну підтримку"  у сфері випробуваної поетичної  краси: "Це, може,

навіть і не вірші, а квіти, кинуті тобі".

        Ліна Костенко вибудувала емоційний поетичний світ, що є не зліпком

чи подобою реальності, а згустком енергії творчого духу, який, за

словами безсмертної  Мавки з "Лісової пісні", "скарби творить, а не

відкриває". Наявність  такої самодостатньої поетичної  реальності

відповідає онтологічній сутності поезії як такої, адже у філософському

сенсі "поезія є  виривання за рамки конвенції  семантичного поля

мови/культури і  світу як "сущого". Це завжди спроба вловити щось

принципово несхоплюване ні у слові, ні в чомусь іншому. Тобто, якщо бути