Ліна Василівна Костенко

романістики, Микола Ільницький спостеріг прикметну  особливість твору

Ліни Костенко. Більшість авторів віддає перевагу описові конкретної,

часто документально  підтвердженої події, в інтерпретацію якої

привноситься умовний (притчевий або легендарний) елемент. При цьому

просторові й  часові площини немов «тасуються», утворюючи параболічність

ини немов «тасуються», утворюючи параболічність

сюжету,— в такий  спосіб на поверхню виходить рух сучасної художньої

ідеї, видобувається  її філософський сенс. У «Марусі  Чурай»

морально-етична, соціально-етична лінія також різко  проорана, але твір

збудовано за іншим  принципом. «Л. Костенко легенду проектує в суворе

русло соціальних і людських взаємин,— зазначає критик,— перевіряє

історичною реальністю зображуваної епохи, не зміщуючи часових  пластів і

не силкуючись витлумачити ідею, вилущити її зі шкаралущі  подій, а даючи

можливість цій  ідеї формуватися в цих подіях, просвічуватися крізь них».

Справді, визрівання художньої ідеї в романі «Маруся  Чурай» відбувається

за законами внутрішньо доцільної взаємопов'язаності кожної деталі й

цілості твору. Сюжетні  перипетії в ньому виростають одна з одної,

заперечуючи суто подієвопобутове своє значення і висвічуючи

концептуальну значущість всього попереднього фабульного розвитку.

      Розробляючи  відомий  сюжет,  Ліна   Костенко  не тільки  змінює

деякі вже усталені  в літературі тав народнопоетичній традиції «ходи», а

й — і в цьому  істотна відмінність — будує його на розлогому

соціально-психологічному тлі. Григорій Нудьга, оглядаючи довгий шлях

засвоєння в письменстві  перипетій балади про отруєння Гриця  і створення

легенди про Марусю Чурай, писав: «Відчувається, як центр  ваги

переноситься з  побутово-мелодраматичних моментів на історичні і

психологічні, а  мотив про «піснетворство» героїні  витісняє всі інші» .

Ліні Костенко вдалося створити не просто психологічно вірогідний портрет

Марусі Чурай, а  й показати свою героїню причетною  до важливих подій

періоду боротьби українського народу за незалежність в середині XVII

століття. Сам гетьман  Хмельницький 

...дивував, безмірно  дивував,— 

що от скажи, яка  дана їй сила, 

щоб так співати, на такі слова! 

    Вперше  ми зустрічаємося з Марусею  на суді... Нескоєне пече душу —

зрештою, Гриць  сам мимохіть випив келих трунку, наготовлений дівчиною

для себе. Але ні слова у виправдання не почув  суд. Зник біль, нема

страху, в горі розчинилося все життєдайне: «Коли  так душу випалила

зрада, то вже душа так наче й не болить». Єдина мучить думка: з якої

причини перевернувся Гриць? Хороший, ласкавий, вірний, чому він зрадив?

До того ж ніби й проти своєї волі вчинив це... Дядько Яким Шибилист

по-своєму точно  пояснює роздвоєність парубка: 

Від того кидавсь  берега до того. 

Любив достаток і любив пісні. 

Це як, скажімо, вірувати в бога 

і продавати душу сатані. 

    Ось  при чому тут пісні! Пісні  Марусі Чурай, в якої «слова  самі на

голос навертались, як сльози навертаються на очі». І вибухає  на суді

(«Увесь блідий, аж під очима чорно») полтавського полку обозний Іван

Іскра: 

Ця дівчина не просто так, Маруся. 

Це — голос  наш. Це —пісня. Це — душа. 

Коли в похід  виходила батава,— 

її піснями плакала  Полтава. 

Що нам було потрібно на війні? 

Шаблі, знамена  і її пісні. 

    Власне, за ставленням до пісні Марусиної, яку сприймаємо мов символ

народного генія, і поділяються герої роману Ліни Костенко. Це, до речі,

ще одна площина  суспільного розшарування. З одного боку, «Таку співачку

покарать на горло,—  та це ж не що, а пісню задушить!» — ставлення

Богдана Хмельницького, «Пісень немає — і мене нема»  — самої Марусі

Чурай, а з іншого — «При чому тут пісні?» — Горбаня, «Це щось для дівки,

синку, височенько. Не вірю, щоб складала це вона» —  старої Бобренчихи...

      Як  справжній художник, Ліна Костенко не розставила відразу своїх

героїв по відведених сюжетною канвою місцях, а виписала їх у русі,

розкриваючи складне  взаємопереплетіння розвитку особистісногоі

громадянського. Так, поволі втрачаючи своє «я», відрікаючись від нього в

ім'я достатку (та й то не заради самого достатку, а задля того, щоб

вижити), гине Гриць  і як громадянин. Недаремно козак, посланець гетьмана

до полтавського полку, дізнавшись, за що судять Марусю, пропонує

«врядові» пошукати закон не про вбивство, а про  зраду: «Що ж це

виходить? Зрадити в житті державу — злочин, а людину— можна?!» Це — дуже

істотний акцент. Вчинок людини вимірюється не тільки побутовою, але й

соціальною міркою. І знаменно, що ці слова належать саме запорожцю

(порівняймо з  роздратованим вигуком Горбаня:  «Отож жінок і не пускають в

Січ»). Козацька сила не лише в обов'язку боронити Україну, а й у єдності

громадянського  та особистого. Як опора людського  існує світ гідності

(Гриць про Івана  Іскру: «Він,— каже,— гордий. З  ним не звариш каші»;

Бобренчиха про  Марусю: «Пісні у неї — то велика туга, а серце в неї

горде і трудне»). Симптоматично, що саме почуття власної  гідності

найбільше не в  пошані в антагоністів козацького лицарства. А якраз цей

шляхетно-волелюбний стан поетеса протиставляє канцелярсько-бюрократичній

машині, якою намагаються  вичавити з людини все горде, підкорити  її

поведінку приписам, далеким від народної моралі, що уособлюється в

романі нормами  співжиття козацької республіки — Запорожжя. «Полтава

карає співця»,—  скаже Іскра в похідному наметі, хоча й розуміє, що зараз

ідеться про долю краю, а він «про чиєсь гам одненьке життя». Гетьманові

не байдуже й  «одненьке життя», адже це — славне минуле батька Марусі,

легендарного Чурая, адже це — пісні Марусині, які  не тільки звучали

вчора, співаються сьогодні, а й підуть у майбуття.

      ...Щоб  урятуватися від незвичайно нестерпного  болю, приготувала

Маруся Чурай  собі гіркий келих трунку. Він минув  її. Але доля піднесла

ще один келих  гіркоти, який хоч фізично й не рятує вже хвору на сухоти

дівчину, але оживляє  її душу, що знову відкрилася назустріч і людській

біді, і красі  життя.Скасована угода про перемир'я  зі шляхтою, Україна

ді, і красі життя.Скасована  угода про перемир'я зі шляхтою, Україна

знову загорілася визвольним вогнем, знову з її, Марусиними, піснями

вирушає в похід Полтавський козацький полк: 

Цвіте земля, задивлена  в свободу. 

Аж навіть жити хочеться мені. 

    А ще  зовсім недавно чого бажала  вона, пригнічена зрадою й смертю

коханого, ганьбою  прилюдного, неправедного судилища? Небагато: 

Останні дні вже якось перебуду. 

Та вже й кінець. Переночую в смерть. 

    Цей  спасенний келих гіркоти мусила  випити легендарна піснярка, щоб

навіки залишитися в пам'яті народній своїм очисним  болем, своїми

ліричними витворами, круто замішаними на гіркій сльозі та незламній силі

духу. 

    Звичайно, в суперечках про історичну  реальність особи Марусі Чурай

незаперечною лишається  вимога: поки не знайдено бодай одного документа,

де зафіксовано  її ім'я, можна говорити лише про  літературну легенду,

започатковану історичною повістю О. Шаховського «Маруся — малоросійська

Сафо». На сьогодні такого манускрипту ще не маємо, але  після роману Ліни

Костенко Маруся Чурай стає нарешті цілком реальною особою, хай не в

площині історичній, та, що не менше, а в даному разі, мабуть, важливіше,

на терені літератури. Вона — співець і громадянин —  тривожить сьогодні

нас, у XX столітті. А на оте не раз чуване — «Причому тут пісня?» — вже

відповів свого  часу Максим Рильський, недвозначно  сказавши про таких

Горбанів: «Раби  на розум і на вдачу». Не вони творять життя, не вони

залишаються в  історії. Це ще раз підкреслив великою  силою художньої

виразності й  переконливості історичний роман у  віршах Ліни Костенко. 

«Записки  українського самашедшего»

     Молодий прозаїк може бути надзвичайно цікавим, а його твір може кардинально змінити гуманітарну оптику. «Коротко, як діагноз». Тоді, коли цей «молодий прозаїк» — Ліна Костенко. Ще в студентські роки були спроби створити щось прозове. Але успіх прийшов у 2010 році, коли добігає кінця перше десятиліття міленіуму. І це десятиліття треба не просто діагностувати, а розхитати — повертати до життя шоковою терапією.«Записки українського самашедшого» — рятівний електрошок, коли кардіограма показує пряму лінію. Пряма лінія без жодних зрушень — ознака смерті.  «Закономірно, — каже герой «Записок…». — Коли починається смерть культури, настає культура смерті». А яким є наше суспільство? Суспільство перевертнів, манкуртів і лицедіїв, готових «зіграти фарс» під час найбільшої трагедії?Живемо у стані трансу…   «Людської якості тепер вже не треба. Не треба совісті, гідності, не треба освіти. Це вже не бренд. Потрібні гроші. Потрібен імідж і рейтинг». Біда не лише українська — біда планетарна. Раніше була субкультура і була культура. Тепер субкультура стала всім: більше немає кордонів між дозволеним і не дозволеним, між правдою і кривдою. Все є всім. І головне — світ стає «нормальним», «как би» нормальним. Себто з кардіограмою без жодного поруху. Без свідомості, зате з тілом, у яке ще через потьмянілі вени можна вводити наркотичний допінг.  «Записки українського самашедшого» могли б стати «новою Книгою буття українського народу», а стали… новим пророцтвом Нострадамуса.Цей дивовижний тлумач зірок присутній у книжці. Здається, він потрапив сюди невимушено. А як у «казках» без магії зірок? Без фатуму? Вийшла картина української дійсності. Вона була б занадто страшною, якби не сміх… Які ж ці «Записки…»? Сміливі. Парадоксальні. Статистично вивірені. Літопис доби. Діаріуш абсурду. Пасквіль і пастиш. У цьому, безперечно, життя. Ось він, літопис «самашедшого» самовидця: «2000-й ми зустріли пристойно. Один сусід стрибнув з восьмого поверху. Одна знайома втонула у ванні. В Росії прийшов новий президент і почав нову чеченську війну.

У Нідерландах  дозволили одностатеві шлюби.

Скандинави схрестили  телефон з комп’ютером.

Шотландці — картоплю з медузою.

Китайській миші відростили людське вухо.