Автор: Пользователь скрыл имя, 26 Октября 2011 в 23:13, реферат
Ліна Василівна Костенко (* 19 березня 1930, Ржищів, Київська область) — українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. Мати Оксани Пахльовської. Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994). У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», поява якого стала чи не найбільшою літературною подією року.
Симоненко, який пізніше трагічно вмер. - Уже самим фактом свого
існування вона перекреслює ту тріскучу та плаксиву писанину деяких наших
ліриків, що своїми утворами тільки захаращують полиці магазинів та
підривають довір'я читачів до сучасної поезії". Політичні заморозки, які
настали в середині 60-х років, спричинилися до того, що поетеса далі
видавати свої книжки не могла.
Чергова книжка "Сонячний інтеграл" (1963) була порізана внаслідок
втручання цензури. Те саме спіткало й книжку "Княжа Гора" (1972),
підготовлену після багатьох років мовчання. Тому в певному сенсі збірка
"Над берегами вічної ріки" стала в 1977 році наче новим дебютом, який
відразу повернув Ліні Костенко чільне місце в літературі. Відтоді вона
опублікувала кілька важливих поетичних книжок: "Маруся Чурай" (1979),
"Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987). Захоплено
сприйнята читачами книжка "Вибране" (1989), видана тиражем 70 тисяч
примірників і швидко розкуплена, заповідала час великих перемін в
Україні. Та після активних 70-80-х років Ліна Костенко знову друкує
небагато, не бере участі в публічному літературному житті й далі
залишається мовчазним авторитетом сучасної української літератури, яка
ніяк не може вийти поза навички мислення категоріями минулої епохи. Пише
книжку про чорнобильську трагедію.
Уже в дебютній збірці Ліни Костенко "Проміння землі" були окреслені
основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, -
історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався під
впливом переживань і роздумів різних за своїм характером, але водночас
таких, що становлять міцний фундамент мистецької індивідуальності. Тут
можна знайти громадянські настрої, гостру стурбованість байдужістю
світу, вразливість тонкої людської натури, епічне переживання історії,
схильність до іронії, зацікавлення фольклором, відчуття гармонії зі
світом, пов'язаної в поетеси з постаттю освіченого мандрівного мудреця
Григорія Сковороди, а також вплив філософії дзен (один з напрямів
східної філософії).
Характеризуючи еволюцію поетеси на площині вірша, змін у поетиці,
Микола Ільницький
відзначає поступове
ліричного "я" і ліричного героя. Цей процес він окреслює як "шлях від
парадоксу до драматизму". Драматизму внутрішньої діалектики, який є
основним нервом творчості Ліни Костенко, твердить критик і додає: "Ця
діалектика має свою логіку, яка веде від раціоналістичних антитез до
осягнення складності життя, суперечливості художнього пізнання, хоч не
раз доводиться заперечувати себе саму". Протилежності можуть зберігати
власну суверенність і навіть співтворити з правдою, якщо вони не
протистоять фундаментальним основам життя і не будують світу за згори
апріорно прийнятою тезою, яка завжди буде невистачальною, податливою на
історичну і психологічну фальш. Полярність стає у поезії Ліни Костенко
coinsidentia oppositorum (збігом протилежностей) і водночас єднає різні
аспекти екзистенційного явища. Напруга між ними виявляється сутністю
буття і перемін. Доводиться погодитися з критиком, що співвідношення між
збірками "Над берегами вічної ріки" і "Неповторність" вкладається у
принцип тези й антитези. Перша книжка утверджує тривкість духовних
вартощів, друга підносить ідею унікальності кожного здобутку, кожного
мистецькогофеномена. "Вибране" у цій перспективі було б синтезом і
перетином найважливіших думок і досягнень поетеси, здатної погодити
драму плинності з непроминальністю, любов зі смертю, слово на папері з
живою пам'яттю, сміх і плач, гармонію і гротеск, Історію і щоденність.
"Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки", каже ліричний
суб'єкт вірша "Сосновий ліс перебирає струни..." Ліна Костенко наголошує
на діалектичній єдності того, що відпливає, і того, що залишається
незмінним у житті, історії, а водночас у структурі художнього твору. Не
все, однак, можна охопити, описати, є речі й справи, які діються десь
коло незнаних "берегів вічної ріки", часу. Бо то не час минає, це ми -
минущі. Опозиція змінне - незмінне пронизує, як було вже відзначено, всю
творчість поетеси і становить фундамент, на якому розгортаються
філософські, моральні та естетичні проблеми. У збірці "Над берегами
вічної ріки" переважає, однак, момент неперехідності, парадоксально
виростаючи з плинності, ідея континуації реалізується переважно через
звертання до міфологічного, історичного матеріалу та переплетіння
мотивів на інтертекстуальному рівні. Спільне тут - міфологізм, історизм
та інтертекстуальність - виразно характеризує творчий шлях Ліни
Костенко.
Історичний
роман “Маруся Чурай”
«Минуло
небагато часу від виходу
предметом схвильованих виступів майстрів слова, про неї одразу ж
з'явилися відгуки у пресі. Так розпочала свій шлях «Маруся Чурай» Ліни
відгуки у пресі. Так розпочала свій шлях «Маруся Чурай» Ліни
Костенко» ,— писав наприкінці 1980 року літературознавець Павло
Охріменко. Але, як ми вже знаємо, насправді історія з цим твором
розпочиналася не так легко й радісно. Звинувачення внутрішніх
рецензентів, причому закиди навіть політичного характеру, затримали
вихід роману не менше, як літ на шість... Лише після спеціальної ухвали
Президії правління Спілки письменників України твір був випущений у 1979
році «Радянським письменником».
В основу свого твору Ліна Костенко поклала відому чи не кожному
українцеві, знану в багатьох країнах світу баладу «Ой не ходи,
Грицю...». Баладу, авторство якої приписується легендарній
народнійпоетесі. Більш як півтора століття розробляється цей сюжет в
українській, польській та російській літературах. Досить назвати імена
письменників, які в своїй творчості зверталися до нього,— Б. Залєський,
О. Шаховський, К. Тополя, О. Гроза, Г. Бораковський, А. Александров, П.
Білецький-Носенко, І. Онопріенко-Шелковий, Л. Боровиковський, Є.
Озерська-Нельговська, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський, І.
Микитенко, І. Хоменко, Л. Забашта, В. Лучук... А коли додати, що його
певною мірою використала в повісті «В неділю рано зілля копала...» О.
Кобилянська, що сама балада перекладена російською, польською,
німецькою, угорською, французькою, англійською мовами, то з усією
очевидністю розумієш сміливість Ліни Костенко, котра наново взялася за
настільки, здавалось би, зужитий в літературі матеріал.
Її твір розкриває нам багатство людських характерів, виношені
концептуально-художні ідеї, гранично суворе, досконале їх вираження в
слові, повторю слідом за Михайлом Доленгом — слові класичному. І
водночас «Маруся Чурай» — твір новаторський як трактуванням самої
постаті народної поетеси, так і художніми засобами зображення.
Віртуозна стилізація мови давньої епохи, власне — несилуване
поєднання кількашарової стилізованої лексики і народної говірки,
точність і художня доцільність використання архаїзмів та історичних
реалій, звукове й ритмічне багатство вірша, його пластичність,
залежність від «партії» дійової особи, значущість сміливої рими... В
усьому цьому Ліна Костенко бачила не самоціль, але й не суто «виробничі»
засоби формування поетичної плоті роману. Сама технологія тут стає
мистецтвом. Адже коли в роздумах про Галю Вишняківну зустрічаються такі,
за терміном тогочасних піїтик, «краєсогласія» — «донеї — козакові — до
свиней, і — до любові»,— то вони вже самі утворюють потужне смислове
поле, ущільнюють
художню оповідь і без роз'
змістові акценти в процесі характеротворення.
Розглядаючи «Марусю Чурай» у широкому контексті новітньої історичної