Правове регулювання заключення трудового договору

 Пленум Верховного  Суду України своєю постановою  № 15 від 25 травня 1998 p. доповнив  постанову Пленуму №9 від 6 листопада 1992 p. пунктом 35, в якому  вказав на відмічені відмінності  в правовому регулюванні праці  членів кооперативів, їх об'єднань, колективних сільськогосподарських  підприємств, селянських (фермерських)  господарств і незастосуванні  до них норм КЗпП з питань  звільнення, переведень, притягнення  до дисциплінарної і матеріальної  відповідальності. Лише у випадках, коли такі особливості не встановлені  статутами або іншими внутрішньогосподарськими  нормативно-правовими актами, застосовуються  норми трудового законодавства.

 Будь-який громадянин  як фізична особа (ст. 21 КЗпП) має  право використати найману працю  і виступати роботодавцем, для  цього не потрібно реєстрації  його як підприємця.

 У всіх випадках  роботодавець зобов'язаний забезпечити  найманому працівникові умови  праці, їх безпеку, а також  соціально-трудові гарантії, сплачувати  за працівника страхові внески  до фондів соціального страхування,  передбачених законодавством, а  у разі заподіяння шкоди працівникові  при виконанні ним трудових  обов'язків, в тому числі здоров'ю  працівника, роботодавець несе майнову  відповідальність перед працівником.

 Роботодавець також  несе майнову відповідальність  перед іншими фізичними та  юридичними особами за шкоду,  заподіяну його працівником при  виконанні останнім трудових  обов'язків.

 Стороною трудового  договору можуть виступати громадські  організації. Релігійна організація  має право приймати на роботу  громадян, умови праці встановлюються  за угодою між релігійною організацією  і працівником і визначаються  трудовим договором, який укладається  у письмовій формі й підлягає  обов'язковій реєстрації. У такому  ж порядку реєструються умови  оплати праці священнослужителів, церковнослужителів та осіб, котрі працюють в релігійних організаціях на виборних посадах. На громадян, котрі працюють в релігійних організаціях за трудовим договором, поширюється трудове законодавство, соціальне страхування і забезпечення нарівні з працівниками державних і громадських підприємств, установ і організацій.  Другою стороною трудового договору виступає найманий працівник. Ст. 21 КЗпП не містить терміна "найманий працівник", однак у більш сучасних законодавчих актах про працю цей термін застосовується. Більше того, саме визнання трудящого найманим працівником є відправним положенням для вироблення ринкової моделі трудового права, яке направлене значною своєю частиною на захист прав працівників у процесі здійснення найманої праці. У ст. 1 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 p. №137/98—ВР дано визначення "найманий працівник", під яким розуміється фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі та організації, в їх об'єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю.

За загальним правилом громадяни мають право укладати трудові договори з 16 років (ст. 188 КЗпП). За згодою одного з батьків або  особи, яка його замінює, можуть прийматися на роботу особи, які досягли 15 років. Для підготовки молоді для продуктивної праці допускається прийом на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних  училищ та вищих навчальних закладів першого та другого рівня акредитації  для виконання легкої роботи, яка  не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процес навчання, у вільний  від навчання час по досягненню ними 14 років за згодою одного з батьків  або особи, що його замінює.

 На підприємствах повинен  вестися облік працівників, що  не досягли 18 років. Забороняється  застосування праці осіб, молодших  за 18 років, на шкідливих, небезпечних,  підземних роботах, а також  нічних, надурочних роботах і  роботах у вихідні дні. Норми  виробітку для неповнолітніх  працівників встановлюються пропорційно скороченому робочому часу, а для молодих робітників — випускників шкіл, ПТУ, курсів і тих, хто пройшов навчання на підприємстві, — затверджуються знижені норми праці. Всі неповнолітні працівники при прийомі на роботу повинні пройти попередній медичний огляд.

 За загальним правилом  законодавство не містить максимальних  обмежень віку при прийнятті  на роботу. Навпаки, ст. 11 Закону  України "Про основні засади  соціального захисту ветеранів  праці та інших осіб похилого  віку" містить норму, згідно  з якою забороняється відмова  у прийнятті на роботу і  звільнення з мотивів досягнення  пенсійного віку. Однак для державних  службовців встановлений максимальний вік перебування на службі — 62 років для чоловіків і 55-60 років для жінок(згідно ст. 37 ЗУ «Про державну службу») (ці обмеження не поширюються на осіб, які обрані на виборні посади відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

 Громадяни, визнані  судом недієздатними, не мають  права укладати трудові договори. Хоч трудове законодавство не  містить такої норми, в цьому  випадку потрібно керуватися загально цивілістичним принципом. На мій погляд у проекті нового КЗпП повинна міститися така норма.

 Також потрібно пам'ятати про те, що суд у певних випадках, притягуючи особу до кримінальної або адміністративної відповідальності, може обмежити трудову правоздатність громадян у праві займати посади, пов'язані з повною матеріальною відповідальністю, керівні посади, посади, пов'язані з обслуговуванням товарно-матеріальних цінностей, лікарські, педагогічні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ ПРИ УКЛАДАННІ ТРУДОВОГО ДОГОВОРУ

2.1. Поняття та  сутність юридичних гарантій.

Конституція України закріпила  основні соціально-економічні права громадян,забезпечення реалізації яких здійснюється за допомогою юридичних гарантій. Питання юридичних гарантій прав та свобод людини у загальному контексті проблематики його правового положення залишаються одними із найактуальніших, особливо, на сучасному етапі формування в Україні правової державності. Сьогодні існують різноманітні погляди на понятійний апарат «юридичні гарантії», однак ці розбіжності визначень, думок і пропозицій не можна вважати хибними, адже розмаїття є міцною основою для системного аналізу проблем гарантування. Між тим загальна теоретична конструкція юридичних гарантій прав та свобод вимагає визначеності, що завжди сприяє продуктивності наукових досліджень та у більшій мірі відповідає потребам нормотворчої та правозастосовчої практики.

Визначенню юридичних  гаранті об’єктивно передує загальне визначення гарантій прав і свобод людини і громадянина.

Сучасна українська правова  думка з питань гарантій прав і свобод людини і громадянина увібрала в себе найкращі теоретичні надбання як радянської, так і світової юридичної науки. Поняття гарантій базується на основних принципах, вироблених людством: гуманізму, справедливості, законності, доцільності, рівноправності та ін.

У перекладі з французького, слово «гарантія» означає поруку, умову, забезпечувати що-небудь. Гарантія - це порука будь-чому, забезпечення; засоби, способи і умови, за допомогою яких здійснюється забезпечення наданих прав. Гарантувати - значить захищати, забезпечувати, зробити реальним. В юридичній літературі зустрічаються неоднозначні тлумачення самого терміна «гарантія». Для розкриття його змісту використовується термін «забезпечення», це не є помилкою, оскільки поняття «гарантія» і «забезпечення» є синонімами.

Крім того, поняття гарантії взаємодіє з такими категоріями, як «соціальний захист», «правовий захист», «умови», «фактори», порівняно з якими воно з часом набуває більш широке, або, навпаки, вузьке змістовне значення. Термін «гарантія» застосовується для позначення способів та засобів, за допомогою яких здійснюється забезпечення реалізації тих чи інших умов, передбачених законодавством.

В юридичній літературі зустрічаються  неоднозначні тлумачення самого терміна «гарантія». Це поняття охоплює сукупність об’єктивних і суб’єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав і свобод, усунення можливих перешкод їх повного або належного здійснення .

Відносини у суспільстві  за своєю сутністю забезпечується не одним видом гарантій,а значною їх сукупністю, які утворюють відповідну систему умов і засобів (гарантій), що забезпечують задоволення прав та інтересілюдини. Основною функцією системи гарантій є виконання зобов’язань державою та іншими суб’єктами в сфері реалізації прав особистості. Об’єктом гарантій виступають суспільні відносини, пов’язані з охороною та захистом прав людини, задоволенням майнових й немайнових інтересів громадян. Поняття гарантій відбиває досконалість законодавчої техніки, різноманіття форм мови закону.

Також можна підкреслити, що в даний час загальновизнаними є виділення в системі гарантій двох її груп: загальні (економічні, політичні, ідеологічні, соціальні, організаційні) і спеціальні (юридичні чи правові).

В зазначеній системі гарантій важливе місце займають юридичні гарантії. Структура юридичних гарантії включає в себе, поперше, юридичні акти, тобто закони, підзаконні та інші нормативні акти, які містять норми про права і свободи людини, по-друге, організаційно-правову діяльність суб’єктів права, по-третє, спеціальні гарантуючі методи впливу на суспільні відносини, тобто правотворчі, правореалізуючі та контрольно- наглядові процеси, спрямовані на забезпечення прав і свобод людини.

На питання про те, що саме вважати юридичними гарантіями, існують різні думки.

Розкриваючи це поняття, насамперед необхідно зупинитися на питанні  про розуміння категорії «юридичні  гарантії», тобто, зробити декілька методологічно значимих висновків  і зауважень.

Метод правового регулювання  суспільних відносин як одна із складових частин, вбирає в себе міри та засоби юридичного забезпечення суб’єктивних прав. До їх числа відносяться і юридичні гарантії трудових прав працівників. Мета встановлення юридичних гарантій - забезпечити неухильне дотримання законів та інших нормативних актів, забезпечити найбільш повне здійснення представлених працівником прав та свобод. Ці гарантії необхідні частково і для того, щоб виключити, або у крайньому разі звести до мінімуму випадки порушення законів, прав громадян. Якщо під гарантіями розуміти засоби забезпечення реального здійсненн суб’єктивних прав то, визначаючи гарантії в юридичному змісті, важливо віддзеркалити їхню правову специфіку, що полягає не тільки в проголошенні тих або інших засобів, як гарантозабезпечуючих у нормах права, але й у реальній дії засобів за допомогою апарата примусу. Для того, щоб потенційна можливість була реально здійснювана, щоб держава мала можливість чинити активний вплив на поведінку суб’єктів прав, вона повинна мати різні засоби, за допомогою яких здійснюється цей вплив. Тільки в цьому випадку правові гарантії будуть носити характер діючих засобів, засобів, «якими охороняються і захищаються права громадян, припиняються й усуваються їхні порушення, відновлюються порушені права» .

Досі існують різноманітні погляди на поняття «юридичних гарантій». На думку К.Г.Волинки, в цілому, правові гарантії – це встановлені законом засоби безпосереднього використання, додержання, встановлення і застосування норм права . В.Ф. Погорілко відносить юридичні гарантії до спеціальних і зазначає, що це- надання державою формальної (юридичної) загальнообов’язковості тим умовам, які необхідні для того, щоб кожна людина могла скористатися своїми конституційними правами і свободами. Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства, їх метою є реальне забезпечення правовими засобами максимального здійснення, охорони й захисту прав і свобод громадян . Юридичні гарантії – це норми права, які передбачають у своїй сукупності правовий механізм, покликаний сприяти реалізації законів. Якісна характеристика юридичних гарантій передбачає оцінку всієї діючої системи права в цілому, з точки зору повноти охоплення правовим інструментарієм усіх найбільш важливих взаємовідносин державних органів та громадян, а також громадян між собою, - зазначає М.С. Малеїн .

Юридична енциклопедія України  трактує юридичні гарантії прав і свобод людини та громадянина як правові норми та інститути, що забезпечують можливість безперешкодного здійснення прав особи, їх охорону, а в разі протиправних посягань - захист і поновлення юридичної гарантії, встановленої Конституцією та іншими законами України.

Встановленні державою спеціальні юридичні засоби, що забезпечують реалізацію і захист прав та законних інтересів людей, в своїй сукупності складають юридичні гарантії свободи особистості. І як в подальшому підкреслюється, юридичні гарантії по своїй природі, по ролі в механізмі забезпечення свободи відносяться до політичних.

Однак, ми не можемо погодитись з цією думкою, адже зміст у юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина ширше лише політичних відносин, оскільки вони нерозривно пов’язані з сімейними, виробничими, комерційними та інших відносинами між людьми. Не випадково юридичне оформлення отримують по мірі необхідності не тільки політичні, але й інші гарантії прав і свобод.

І як слушно зауважує П.Е. Недбайло, право і законність покликані забезпечити правомірність дій суб’єктів, а не тільки попередити чи покарати винних у порушенні закону . Це в повній мірі відноситься до юридичних гарантій, які мають забезпечити дійсну реальність проголошених державою прав та свобод особистості, і досягають цього результату перш за все шляхом надання юридичних засобів, забезпечуючих найбільш повне здійснення прав і свобод громадян. Адже реалізація прав і свобод буде найбільш ефективна тоді, коли в нормах права будуть ясно і чітко визначені межі прав і свобод, основи їх виникнення та порядок реалізації, а не тільки регламентація порядку і форми її охорони та захисту.