Телевидение в системе образования

У той же час технічний прогрес породжує нові для українського менталітету поняття та й саме мислення зазнає значний інформаційний пресинг, пов’язаний з лавиноподібним проникненням нових наукових і технологічних ідей.

Товариство існує в умовах політичної, національної та майнового розшарування − найімовірніше цей фактор ще довго буде визначальним в соціальному розвитку.

Культура та ЗМІ, як її частина, створюючи освітні структури та форми, спочатку наділяють їх сутнісною функцією «обробка душі людини». Формування образу людини − це створення певної цінності, сполучної з всіма елементами особистості в органічну єдність.

Людина ототожнює себе з цими образами, робить їх фактом власної свідомості, де вони потім перетворюються в тканину духовного світу особистості. Ці «цеглинки духовності» виникають в процесі активної взаємодії людини зі ЗМІ і головне − з середовищем.

Процеси, що відбуваються в освіті підпорядковані закономірності: всі його складові змінюються під впливом загальнокультурних тенденцій, які коригують не тільки світогляд, а й філософію буття і саме буття. Такий підхід до розуміння сутності освіти може бути забезпечений в тому випадку, якщо систему освіти розглядати в широкому соціально-культурному контексті, що включає освітні телепрограми.

Однією з ключових проблем сучасної педагогіки − стала зв’язок освіти і культури, причому зв’язок цей двосторонній і багатошаровий: з одного боку, визначено механізми та характер впливу культури на систему освіти, з іншого − очевидні ті можливості, якими володіє освіта, щоб гідно відповісти за допомогою ЗМІ на виклики сучасної цивілізації. Якщо цей зв’язок втрачається, освіта позбавляється своїх публічних і сутнісних функцій. При цьому зовні все може виглядати ідеально − в плані естетики та дизайну класів і навчальних аудиторій, комп’ютеризації, авторських програм і т.п. У той же час виявляється, що вся ця система вже не працює в руслі свого головного напрямку, тобто не забезпечує процес формування духовного світу особистості [42, с. 143].

Творцям вітчизняного «освітнього телеканалу» доведеться вирішувати дуже багато проблем, і насамперед концептуально визначитися з тим, що таке освітнє телебачення.

              Будь-яку розмову про освітні телеканали необхідно починати з чіткого термінологічного розмежування. Справа в тому, що не тільки середній телеглядач, не тільки так звана педагогічна громадськість, а й багато теледіячів не бачать різниці між поняттями «навчальне», «пізнавально-розважальне» і «освітнє» ТБ. Відповідно, і в ЗМІ, навіть «профільних», панує плутанина, викликана чи то щирим нерозумінням цих зовсім не тонких відмінностей, то чи підсвідомим наміром видати бажане за дійсне.

Вже сам термін говорить про те, що складовими освітнього ТБ є програми, за якими можна безпосередньо здійснювати процес навчання. Записи уроків, лекцій, необов’язково, до речі, у форматі «говорить голова». Адже урок можна будувати в різних формах, у тому числі ігрових. Головний принцип − кожен випуск програми відповідає уроку, у якийсь чітко певній темі, і в ході даного випуску ставиться конкретна навчальна мета − скажімо, пояснити учням правила відмінювання дієслів або розібрати методи доведення теореми Піфагора [42, с. 198].

Експерименти з навчальним ТБ ставилися кілька десятиліть у багатьох країнах.

У США навчальні програми транслюють до 200 телекомпаній і більше 700 студій кабельного телебачення. Міністерство освіти координує ряд національних навчальних телепрограм. Розробкою і впровадженням нових навчальних програм займаються кілька педагогічних центрів (найбільш відомий знаходиться в Стенфордському університеті, штат Каліфорнія).

Міцні позиції займає навчальне телебачення в Західній Європі. Так, англійська компанія Бі-бі-сі щорічно транслює навчальні передачі обсягом до 400 годин. Передачі дивляться практично у всіх школах Великобританії.

У Франції державний канал телебачення систематично – тричі на тиждень – веде навчальні передачі. Підготовкою навчальних відеоматеріалів в масштабах країни керує Національний центр аудіовізуального навчання в Ванві.

В Японії по каналах столичного і провінційного телебачення пропонуються різні освітні передачі для дітей різного віку.

У Франції в даний час створюються загальнонаціональні фонди аудіо-, відео документацію. Був здійснений масштабний експеримент, який отримав назву «Активний юний телеглядач». У його завдання входило навчити школярів критично користуватися телеінформацією для самоосвіти, розширення кругозору. Підлітки отримували консультації від вчителів і власних батьків, які пройшли спеціальні стажування в аудіовізуальних навчальних центрах. В експерименті брали участь до 25 тис. підлітків, 2 тис. дорослих, у тому числі 1300 викладачів. Анкетування та тестування великої групи школярів на початку і після закінчення експерименту показали, що всі вони помітно просунулися вперед у своєму розвитку.

Чималий досвід накопичений навчальним телебаченням у Росії. Так, до 1996 року регулярно виходила в ефір передача «Російські університети».

Був такий досвід і на радянському ТБ. У всіх випадках головну проблему становила практична неможливість організувати зворотний зв’язок зі «споживачами». Навчальне ТБ за визначенням звернено не до відмінників, не до еліти, не до любителів тієї чи іншої шкільної або університетської дисципліни. Воно поширює знання в рамках прийнятого в даній країні освітнього стандарту і тому звертається відразу до всіх [22, с. 108].

У нас часто називають освітніми канали типу «Діскавері», тобто набір здебільшого документальних, видових, а часом і ігрових фільмів, формальним чином пов’язаних з тією чи іншою наукою. Це непорозуміння. Ще в 70-і роки американський соціолог Д. Робертс розробив концепцію про існування двох типів ефектів, вироблених ТБ: «ефекту зміни» та «ефекту посилення». Простіше кажучи, ТБ може або повідомляти нам нові знання (чому відповідає термін навчальний ТБ), або посилити враження від знань вже наявних (цьому як раз і відповідають канали «Діскавері», «Нейшнл Джеографік» і т.п., чиї жанри фахівці визначають як пізнавально-розважальні або, науково-популярні).

Навіть відносно високоякісні «наукові» фільми англійського або російського виробництва містять багато недостовірної інформації. Така природа ТБ. Воно апелює не до розуму, а до почуттів масового глядача. А почуття найлегше засвоюють помітне, сенсаційне. Нісенітниці зазвичай такими і бувають. Тому залишати школярів на розтерзання пізнавально-розважальному ТБ не можна [12, с. 104]

А що ж все-таки таке «освітнє ТБ»? Як не парадоксально, поки ніхто цього толком не пояснив. Тобто термін начебто є, а називають їм – хто на що здатний, в залежності від кон’юнктури. Мабуть, і у нас, і в сусідній Росії –мова таки йде про створення пізнавально-розважального ТБ. І тоді, крім згаданої вище проблеми наукового редагування, в повний зріст постане проблема дефіциту програм. Ось, до речі, сітка мовлення російського каналу, розповсюджуваного в основному онлайн і позиціонує себе як освітній:

              09.03 «Веселий урок»;

09.10 «Музеї України»;

09.45 «Освіта для всіх»;

10.15 «Будьте здорові!»;

10.45 «На жіночій половині»;

11.15 «Школа здоров’я »;

11.45 «Осягнути неосяжне»;

12.40 «Заглянемо в словник»;

12.45 «Дзеркало життя»;

13.40 «Байки Бояршинова»;

13.55 «Майстер-клас!»;

14.25 «Імена»;

14.55 «Волочаевские дни», фільм про війну;

16.38 «Мандри по світу. Лондон».

              Впадає в очі безсистемність і різнорідність. Меншу частину програм можна визначити як навчальні, трохи більшу – як «науково-популярні». Є передачі, чий жанр взагалі навряд чи має відношення до освіти. Є навіть художній фільм, знятий в радянську епоху [13, с. 76-78].

              Словом, творцям вітчизняного «освітнього ТБ» доведеться вирішувати дуже багато проблем, починаючи навіть просто з термінологічного і, отже, концептуального «самовизначення». Хочеться вірити, що воно не зведеться до простої закупівлі зарубіжної телепродукції, або до поспішного «ліплення» безграмотних телеагіток (адже якщо проект буде добре профінансований, на нього негайно злетиться рій патентованих «халтурників»). Хочеться вірити, що гарна в своїй основі ідея нового телеканалу дасть якщо не «ефект зміни», то вже у всякому разі «ефект посилення».

Звернення до історії вітчизняного мовлення дозволяє виявити різні періоди в науковій популяризації засобами телебачення.

Перший етап – програми освітнього ТБ поділялися на навчальні (шкільні, інструкційні), призначені для прийому безпосередньо під час уроку відповідно до навчального плану і культурно-просвітницькі, розраховані на несистематичний прийом і строкату аудиторію, яка бажає розширити свій кругозір.

Другий етап – існування науково-популярного телебачення відмічено роздержавленням і децентралізацією мовлення, появою приватних і муніципальних телекомпаній, які також намагаються створювати науково-популярні передачі. Однак ці програми багато в чому спрямовані дітям, школярам, ​​студентам – аудиторії, яка не виявляє велику зацікавленість в рекламі, а значить, розвиток освітнього мовлення звужує фінансові джерела існування телекомпаній. Зіткнення виховних і освітніх завдань з інтересами фінансовими створює таку колізію в діяльності телеканалів, яка все частіше вирішується на користь інтересів матеріальних.

Третій – сучасний, етап науково-популярного телебачення це період просування наукових та освітніх програм в місцеві, регіональні, муніципальні телеканали. Відкрилися нові можливості, про які раніше можна було тільки мріяти, – система Інтернет, методи дистанційного навчання і потужна комп’ютеризація вищої та середньої школи (в тому числі сільської). Все це створює нові перспективи поширення науки сучасними засобами комунікації, не кажучи вже про вдосконалення творчих можливостей техніки телебачення [14, с. 65-67].

              1.2. Основні функції та жанри освітнього телебачення

Освітня телепередача – це фактично наочний посібник для тих, хто вивчає ту чи іншу наукову дисципліну в рамках існуючих навчальних програм школи, вузу, системи підвищення кваліфікації. Такі передачі та телефільми зазвичай чітко диференціюються за віковими категоріями і навчальним групам, для яких призначені. Навчальні фільми, на відміну від науково-популярних і хронікально-документальних, розраховані не на універсальну, а на спеціальну аудиторію з обов’язковим використанням методичних вказівок при підготовці сценаріїв.

Мета освітніх телепередач – оновлення і поглиблення знань глядачів. Такі передачі мають самостійне значення в тій чи іншій галузі науки, культури, мистецтва, суспільного життя. Вони ведуть глядача від однієї теми до іншої в певній послідовності, заснованої на логіці та історії наукового пізнання [17, с. 87].

Науково-популярне телебачення покликане інформувати про найважливіші події в світі науки і техніки, пропагувати новітні наукові досягнення, організовувати боротьбу за нові наукові ідеї, напрями, винаходи, просвіщати, виховувати естетичні смаки (програми про музику, літературу, театр, живопису і т. д.). Головна мета науково-популярного телебачення – формування у глядачів об’єктивної картини світу, наукового світогляду.

Культурно-просвітницька діяльність засобів телебачення багато в чому пов’язана з особливостями сприйняття людиною аудіовізуальної інформації. Так, для освоєння знань, особливо природно-наукових, людина повинна навчитися мислити поняттями, в той час як телебачення має властивість поширювати інформацію образами. Пошук та створення оптимального поєднання понятійного і образного способів освіти і є, по суті, творчий процес створення телепередачі. Пошук поєднання обох способів наукової інформації веде і до особливого виду телевізійного монтажу, який підпорядковується логічним законам послідовного викладу наукових даних з присутністю елементів естетичного та емоційного начал. Ці особливості концептуального характеру лежать в основі визначення жанрів просвітницьких передач.

Аудиторія освітніх передач змінюється щороку: школяр, стаючи студентом, дивиться інші передачі, будучи фахівцем – треті і т.п. Звідси – нові можливості для повторення передач, раніше пройшли в ефір: для нової

аудиторії вони стануть прем’єрами [16, с. 102].

Децентралізація просвітницького та навчального мовлення привела до появи місцевих, регіональних програм, які транслюються на школу в конкретних містах, селищах і селах, а також до широкого використання відеофільмів і відеозаписів з проблем науки.

У країні зроблені спроби створення за прикладом багатьох розвинених держав телеканалу з прямим мовленням у навчальних закладах та школах при дистанційному навчанні студентів і школярів. Але програма телеканалу повинна бути тісно пов’язана і узгоджена з шкільною програмою і педагогічною наукою.

Естетика прямого телебачення, збагативши виражальні можливості сучасної журналістики, не могла не позначитися і на виразних засобах науково-популярного мовлення. Пряме телеспостереження за явищами природи або науковим експериментом в лабораторії тепер збагатилося новою, більш досконалої, технікою, що дозволяє авторам передачі домагатися так званого ефекту присутності, як би співучасті глядача в подіях, що відбуваються на екрані. Ряд безсумнівних успіхів науково-популярного мовлення останнього часу пов’язаний з жанром науково-публіцистичного нарису, який набуває все більшого поширення.

«Предмет інформації конкретний, найчастіше поодинокий: тільки факт, тільки подія, але не логічно поєднана ланцюг їх, а його право на розповсюдження серед масової аудиторії визначається ступенем актуальності». Тому, як правило, інформація злободенна, прив’язана до конкретного часу. У публіцистичних же формах наукової популяризації розглядається ланцюг фактів, що представляють собою явище. «А критерієм цих форм, мірою їх права на існування в програмах має бути масштаб узагальнень і висновків, які в них містяться» [3, с. 136].