Шпаргалка по "Правознавству"

 

 

 

 

 

 

16.Види юридичної  відповідальності

Залежно від галузевої  структури права розрізняють такі види юридичної відповідальності: конституційну, матеріальну, дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову, кримінальну.

Конституційна — настає за порушення норм Конституції України. Маючи високий ступінь нормативної концентрації та ціннісної орієнтації, норми Конституції є нормами прямої дії. Питання про притягнення суб'єкта  до конституційно-правової відповідальності вирішується судом.

Матеріальна— настає за вчинене майнове правопорушення, шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації робітниками та службовцями при виконанні ними своїх трудових обов'язків. Притягає до відповідальності адміністрація підприємства. Захід матеріальної відповідальності — грошове стягнення. Правозастосовний акт — наказ.

Дисциплінарна  — накладається адміністрацією підприємств установ, організацій внаслідок вчинення дисциплінарних проступків: 1) відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку; 2) в порядку підпорядкованості; 3) відповідно до дисциплінарних статутів і положень. Реалізується виключно в рамках службової підпорядкованості . Засоби дисциплінарної відповідальності: догана, пониження в посаді, звільнення. Правозастосовний акт — наказ.

Адміністративна — накладається за адміністративні правопорушення органами державного управління  до осіб, що не підпорядковані їм по службі. Заходи адміністративної відповідальності — попередження, штраф, адміністративний арешт, позбавлення спеціальних прав (наприклад, прав водія) і т.п. Правозастосовний акт — рішення.

Цивільна — настає з моменту правопорушення — невиконання договірного зобов'язання майнового характеру у встановлений строк або виконання неналежним чином, заподіяння позадоговірної шкоди  або здоров'ю чи майну особи. Її особливість полягає у добровільному виконанні правопорушником відповідальності без застосування примусових заходів. Державний примус використовується у разі виникнення конфлікту між учасниками цивільних правовідносин. Питання про притягнення суб'єкта  до цивільно-правової відповідальності вирішується судом, арбітражним судом або адміністративними органами держави за заявою учасника правовідносини або потерплого. Заходи цивільно-правової відповідальності — відшкодування майнових втрат, скасування незаконних угод, штраф, пеня та інші міри, які полягають у примушуванні особи нести негативні майнові наслідки. Правозастосовний акт — постанова.

Кримінальна  — настає за вчинення злочинів, вичерпний перелік яких міститься в КК кодексі, тобто встановлюється лише законом, настає з моменту офіційного обвинувачення, реалізується виключно в судовому порядку. Заходи кримінальної відповідальності — жорсткі заходи кримінального покарання, які впливають на особу винного і позбавлення волі, виправні роботи без позбавлення волі та ін.; застосовуються лише в судовому порядку. Правозастосовний акт — вирок.

Види юридичної відповідальності залежно від її функцій поділяють на: 1. Правовідновлюючу  — примус, як правило, не виявляється; має місце добровільне виконання правопорушником відповідальності. Державний примус застосовується у разі виникнення конфлікту між учасниками правовідносин. 2. Штрафну  — примус проявляється: а) в обмеженні прав особи, яка притягається до відповідальності (позбавлення права обіймати певні посади); б) у накладенні додаткових обов'язків обтяжуючого характеру (штраф).

У радянському суспільстві України, як і країн СНД, все було одержавлено і головне значення надавалося штрафній (каральній) відповідальності. Нерідкими були ситуації, коли громадянин, чиї права були порушені протиправними діями працівників державних організацій і підприємств, замість відшкодування шкоди і збитків одержував повідомлення про те, що на винних накладено дисциплінарні стягнення. В умовах переходу до формування цивільного суспільства і правової держави зросло значення правовідновлюючої відповідальності. У разі, якщо правопорушенням заподіяно шкоду правам громадянина або об'єднанням громадян, першочерговим завданням є відновлення порушених прав, відшкодування шкоди за рахунок правопорушника.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

17.Поняття та  джерела конституційного права.

  Сукупність норм права, які визначають засади народовладдя, економічної і політичної організації суспільства, взаємовідносин держави з конкретною особою, загальний устрій держави та основні засади функціонування державних органів складають провідну галузь національного права — конституційне право.

Предметом конституційного права є особливе коло державно-політичних відносин владарювання.

Усі суспільні відносини, що врегульовані конституційним правом, поділяються на кілька видів: відносини політичного характеру, найважливіші відносини, що складаються в економічній сфері суспільства, взаємовідносини людини і громадянина з державою, які знаходять своє відображення в основах правового статусу цих суб’єктів, відносини, пов’язані з організацією і функціонуванням органів державної влади, відносини, пов’язані з державним і територіальним устроєм країни, відносини, що визначають засади місцевого самоврядування.

Під методами конституційно-правового регулювання розуміється сукупність прийомів, способів і засобів, що дозволяють упорядковувати суспільні відносини, які складають предмет конституційного права. Серед таких методів провідне місце посідає встановлення, яке полягає у визначенні у відповідних нормах повноважень відповідних суб’єктів, а також методи зобов’язання, дозволу та заборони.

Внутрішньою формою цієї галузі права є система конституційного права, яка розкриває внутрішні взаємозв’язки між її елементами — нормами та інститутами.

Конституційно-правовий інститут — це відокремлена підсистема конституційно-правових норм, що регулює групу однорідних за своїм змістом суспільних відносин, які належать до предмету конституційного права.

Конституційно-правові  норми — це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин. Особливість цих правових норм визначається специфікою врегульованих ними суспільних відносин, джерелами, в яких вони закріплені, вищою юридичною силою щодо інших правових норм, особливим механізмом реалізації, в якому бере участь особливе коло суб’єктів. Норми конституційного права, як правило, складаються лише з диспозицій, хоча це не заперечує наявності в структурі деяких з них гіпотез і санкцій. Серед конституційних норм чимало спеціалізованих: загальних, дефінітивних, норм-принципів, установчих, гарантуючих, оперативних, колізійних; розподіляються залежно від змісту, який визначається відповідними видами суспільних відносин, що входять до предмету галузі. За призначенням у механізмі правового регулювання конституційно-правові норми поділяються на матеріальні і процесуальні. Матеріальні норми безпосередньо врегульовують суспільні відносини, наприклад, визначають правовий статус державних органів. Процесуальні норми визначають форми реалізації матеріальних норм, тобто конкретизують порядок, способи діяльності державних органів. Процесуальні норми насамперед регулюють законодавчий і виборчий процеси, а також інші процедурні положення. Особливе значення вони набувають у діяльності Конституційного Суду України.

За терміном дії норми конституційного права поділяються на постійні і тимчасові, за просторовим принципом — на такі, що діють на території усієї України або лише на певній частині.

За формою закріплення  бажаної поведінки суб’єкта, на якого розрахована дія норми, вони можуть носити імперативний або диспозитивний характер.

Імперативні норми у категоричній формі визначають чітко визначену поведінку суб’єктів, диспозитивні — надають суб’єктам можливість вільного вибору виду поведінки на їх розсуд.

Під конституційно-правовими відносинами розуміють суспільні відносини, суб’єкти яких під час взаємодії один з одним наділяються відповідно до конституційно-правових норм взаємними правами та обов’язками.

Провідне місце у  структурі конституційних правовідносин  мають їх суб’єкти. Насамперед це фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які, в свою чергу, можуть мати спеціальний правовий статус. Так, деякі громадяни України вступають у конституційні правовідносини як державні службовці (службові особи місцевого самоврядування) або народні депутати. Серед суб’єктів виокремлюють юридичні особи — підприємства, установи, організації різних форм власності (в т. ч. політичні партії, громадські організації) та органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Крім того, особливим суб’єктом виступає Українська держава. Також існують суб’єкти, які вступають лише у конституційно-правові відносини — народ України, адміністративно-територіальні одиниці, територіальні громади, виборчі комісії та деякі інші.

Об’єктами конституційно-правових відносин можуть бути політичні блага, дії уповноважених і зобов’язаних суб’єктів, речі та інші майнові блага, природні об’єкти, поведінка та результати такої поведінки суб’єктів відносин, особисті нематеріальні блага людини, духовні цінності.

Виникнення, зміна або  припинення конституційних правовідносин  пов’язується нормами права з  конкретними життєвими обставинами, які носять назву юридичні факти. Вони поділяються на правоутворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі.

Крім того, залежно від індивідуальної волі суб’єкта, юридичні факти поділяються на дії  і події. При цьому дії можуть носити правомірний і неправомірний характер.

Як джерела конституційного  права окремих країн можуть виступати  судові прецеденти, правові звичаї, нормативні договори та інші акти.

Основним джерелом цієї галузі права в нашій країні є  Конституція України, якій передував  тривалий конституційний процес. З часу становлення України як незалежної держави формування визначальних принципів Основного Закону почалось прийняттям 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України, яка була покладена в основу нової Конституції, ряду прийнятих законів України. Там же знайшло закріплення виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, були визначені об’єкти права власності народу, матеріальна основа суверенітету. За нашою державою визнавалось право на частку в загальносоюзному багатстві, зокрема алмазному та валютному фондах і золотому запасі. Передбачалось самостійне створення банкової, цінової, фінансової, митної, податкової системи, формування державного бюджету і впровадження власної грошової одиниці. Важливе значення для формування Конституції мав Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

18.Поняття та  заг. характер-ка Конституції України.

Конституція - політико-правовий документ, в якому знаходять свій концентрований, офіційний вираз  і закріплення головні, базові устої  суспільного і державного устрою: належність державної влади, характер власності, права і свободи громадян, національне - державний і адміністративне - територіальний устрій, а також система і принципи діяльності механізму здійснення повновладдя народу. Конституція - це особливий інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство по відношенню до всіх її актів. Вона оформляє національну систему права, стягує воєдино діюче законодавство, визначає основи законності і правопорядку в країні. Як юридичний документ, Конституція має бути викладена в чітких юридичних термінах, її положення не повинні суперечити одне одному.

Згідно з  теорією конституціоналізму конституції  поділяються на фактичні і юридичні. Фактична конституція — це реально існуючий суспільний і державний лад, основами якого є політика, економіка і духовне життя людини та її організацій. Юридична конституція — це нормативно-правовий акт, Основний закон держави, що є вершиною національного законодавства, в якому закріплюються основи суспільного і державного ладу, форми правління і державного устрою, основи політичного режиму, економічні засади суспільного життя, правовий статус людини і громадянина, порядок і принципи організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування. За юридичною формою конституції поділяються на писані та неписані. За способом прийняття конституції поділяються на даровані та народні. Вважається, що даровані народові конституції підготовлені і введені в дію одноособово главою держави або метрополією для своєї колонії. Народні конституції прийняті представницьким органом або затверджені безпосередньо народом шляхом референдуму.

За формою правління, яка існує у державі, конституції поділяються на монархічні та республіканські, залежно від форми територіального устрою — унітарні та федеративні, а відповідно до існуючого державного режиму — демократичні та недемократичні.

Відповідно до процедури внесення змін і доповнень до конституції вони поділяються на гнучкі і жорсткі. Якщо процедура зміни конституції не відрізняється від тієї, що передбачена для звичайних законів, то це гнучкі конституції. Переважна більшість сучасних конституцій є жорсткими, оскільки передбачають особливий, більш ускладнений, порівняно із звичайними законами, порядок внесення змін. Конституцію України слід віднести до жорстких конституцій, яка встановлює ускладнений, жорсткий порядок внесення змін до матерії Основного Закону. Вносити зміни до Конституції має право лише Верховна Рада України. Законопроект про внесення змін до Конституції, який може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, попередньо схвалюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, і вважається прийнятим, лише якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Конституція України  має ряд специфічних рис, що характеризують її сутність і зміст як Основного Закону держави, а саме: вона має найвищу юридичну силу порівняно з іншими нормативними актами, а також є базою для всього поточного законодавства. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй; Конституція характеризується стабільністю, яка забезпечується особливим порядком прийняття і внесення змін до неї; міжнародні договори не повинні суперечити Конституції України; існує особливий механізм реалізації норм Конституції та її правового захисту, в якому беруть участь, окрім інших, спеціальні органи конституційного судочинства.