Правовий статус дипломатичного представництва: питання теорії та практики

2.3. Структура та персонал дипломатичного представництва. Дипломатичний корпус

 Для здійснення своїх функціональних завдань дипломатичне представництво повинно мати певний штат співробітників, які будуть їх виконувати.

 Відповідно до статті 7 КДЗ держава акредитування може вільно призначати членів дипломатичного персоналу. Таке право випливає із суверенної влади держави. Як правило, членами представництва призначаються громадяни держави, яка акредитує. Існують також випадки, коли з тих чи інших причин членами дипломатичного представництва призначаються громадяни країни перебування або навіть громадяни третьої держави. В такому випадку необхідна згода держави перебування. Таке положення фактично дещо обмежує права держави акредитування, а з іншого – надає можливість державі перебування контролювати призначення на посади в представницькі органи дипломатичних установ іноземних держав своїх громадян.

 Досить важливим є питання кількісного складу співробітників дипломатичної установи. Стаття 11 КДЗ вказує, що питання кількості співробітників дипломатичного представництва вимагає взаємоузгодження між державою перебування та державою, що акредитує співробітників. Фактично можна виділити три критерії, які визначають кількість персоналу дипломатичного представництва: загальний аспект («кількість, яка є розумною та нормальною»); урахування умов та обставин у країні перебування; потреби відповідного представництва [191, c. 105]. Як бачимо, навіть потреби представництва можуть бути не враховані з огляду на умови та обставини в країні перебування. Держава перебування може навіть відмовити в прийомі тих чи інших осіб без їх дискримінації. Таке положення Конвенції є дуже важливим, адже захищає інтереси слабких держав у відносинах з більш потужними [61, 65].

 КДЗ виокремлює три категорії членів дипломатичного представництва:

глава місії;

члени персоналу представництва;

приватні домашні робітники.

 До вказаних категорій доцільно також додати членів сімей співробітників дипломатичних представництв, яким акредитуюча держава надає особливий статус. Таким чином, на основі узагальнення можна зробити висновок, що до складу дипломатичного представництва входять:

У КДЗ не існує норми, яка б  визначала правовий статус дипломатичного корпусу. Таким чином, регулювання  його діяльності здійснюється на основі звичаїв.

 Підводячи підсумки, маємо підкреслити, що роль дипломатичного корпусу визначено в процесі історії, і його існування не залежить ані від волі держави перебування, ані від самих членів цього дипломатичного корпусу. І навіть якщо роль цього інституту в більшості  випадків полягає у реалізації церемоніальних функцій, його існування все ж таки підкреслює історичне значення дипломатії та правовий статус дипломатичних агентів [105, 136, 147].

 Таким чином, аналіз таких важливих, з точки зору дипломатичного права понять, як структура дипломатичного представництва та дипломатичний корпус, виявив недоліки у правовому регулюванні, тавтологію дефініцій, що дають підстави казати про необхідність подальшого вдосконалення цих категорій, як з правової, так і з соціально-політичної точки зору. На наш погляд, визначити поняття «дипломат», слід безпосередньо в тексті КДЗ, належним чином узгодивши його з іншими категоріями. Незважаючи на роль звичаєвих норм у дипломатичну праві, їх вплив слід поступово зменшувати, шляхом врегулювання відповідних питань на рівні міжнародних договорів. В такому разі, можна буде здійснювати ефективнішу протидію порушенням прав дипломатичних співробітників, а також інших співробітників дипломатичного представництва з боку держави перебування.

2.4. Особливості організації внутрішньої роботи дипломатичного представництва

 В процесі детального вивчення проблем організації роботи дипломатичного представництва можна дійти висновку, що досконала організація роботи сприяє ефективності його діяльності. Однак, що важливо, функціонування дипломатичного представництва, та ефективність роботи залежить від наступних факторів:

1. Чітке визначення завдань, що стоять перед дипломатичним представництвом;
2. Наявність досвідченого керівника, здатного правильно розподілити обов'язки серед співробітників дипломатичного представництва та забезпечити ефективний контроль за їх виконанням;
3. Професійно підготовлені працівники, які фактично й виконують внутрішню роботу дипломатичного представництва;
4. Здатність керівника забезпечити увесь особовий склад представництва необхідними засобами для виконання своїх обов'язків.

 Одним із найактуальніших завдань, яке стоїть перед будь-яким дипломатичним представництвом, є збір необхідної інформації про політичне та економічне становище в країні перебування, про актуальні події, які в ній відбуваються, а також правильна оцінка та обробка отриманої інформації [64, c. 221]. Це являє собою основу діяльності дипломатичного представництва й саме такий складний процес повинен бути забезпечений правильною організацією внутрішньої роботи посольства або місії [132, 165, 209, 221]. Іншою сферою діяльності посольства є офіційні прийоми, протокольні зустрічі. І тут важливу роль відіграє досконала організація роботи, правильний розподіл обов'язків між працівниками, здатність забезпечити необхідний рівень таких прийомів.

 Досить важливим питанням залишається сфера забезпечення безпеки функціонування дипломатичного представництва. У цьому процесі значну роль відіграє офіцер безпеки та підлеглі йому чергові коменданти. Актуальність цього питання особливо посилилась в процесі зростання загрози світового тероризму, захоплення дипломатів у якості заручників. Саме тому організація роботи в цій сфері вимагає досконалого вивчення.

 Як бачимо, існує декілька сфер, де забезпечення правильної організації внутрішньої роботи є вкрай необхідним для нормального функціонування дипломатичного представництва.

 Підводячи підсумки, можна зазначити, що питання оптимізації організації внутрішньої роботи дипломатичного представництва має важливе практичне значення. Не важко помітити, що ефективність діяльності будь-якої державної установи залежить, перш за все, від правильної розстановки її робочої сили, визначення строків та роз'яснення механізмів виконання поставлених завдань, контроль під час усього процесу. У зв'язку із цим важливо на початкових етапах роботи молодого співробітника в посольстві чи місії приділяти необхідну кількість часу для ознайомлення його з колом функціональних обов'язків, визначення напрямків діяльності, роз'яснення різноманітних особливостей роботи, що виконується. Як свідчить практика, така увага не завжди приділяється у необхідному об'ємі і носить формальний характер [22, 24].

 Інше питання – фахова підготовка та перепідготовка співробітників відомства закордонних справ. Керівництву МЗС України було б доцільно звернути увагу на перепідготовку кадрів, виходячи з тих умов, які зумовлюються сучасними змінами в дипломатичній службі. Усе більшого значення набувають новітні технології, передача інформації, її швидке осмислення та прийняття адекватних рішень [207, 209].

 Новий час диктує нові умови роботи. Саме тому має відбуватися не лише пристосування до цих нових реалій дипломатичних відносин, але і їх повноцінне використання в дипломатичній діяльності. На нашу думку, переосмислення організації дипломатичної роботи має відбуватися шляхом урахування досягнень у різноманітних галузях, зокрема, у психології комунікації, управлінні персоналом, методиках швидкого опанування іноземних мов, використанні інформаційних технологій та ін. Лише таким способом можна підвищити ефективність організації роботи не лише в дипломатичних представництвах, але й у центральному апараті відомства закордонних справ.   

 Висновки  до другого розділу

Аналіз норм КДЗ у частині, що регулює питання заснування дипломатичного представництва, вказує на певні недоліки. Не визначено, з якого часу, у разі орендування дипломатичним представництвом будівлі для своїх офіційних цілей, воно набуває правового статусу «приміщення представництва». Уважаємо, що врегулювання даного питання можливо шляхом введення норми в КДЗ, яка б чітко передбачала, що в разі оренди будівлі для офіційних цілей іноземного дипломатичного представництва, воно набуває статусу «приміщення дипломатичного представництва» одразу після підписання договору оренди та виконання внутрішньодержавних процедур його засвідчення в державних органах країни перебування. Саме з цього моменту виникає зобов'язання держави перебування забезпечувати охорону такого представництва.

1. На основі проведеного аналізу практичної діяльності дипломатичних представництв робиться висновок щодо наявності двох напрямків оптимізації їх роботи: 1) підвищення ефективності управління дипломатичним та адміністративно-технічним персоналом дипломатичного представництва; 2) оптимізація отримання, обробки, передачі інформації. У першому випадку оптимізація має відбуватись шляхом урахування нових життєвих реалій, зокрема, через застосування нових мотиваційних пропозицій для співробітників, а також через застосування психолого-педагогічних методів, спрямованих на укріплення морально-психологічного клімату в колективі представництва. Другий напрямок оптимізації має забезпечуватись шляхом використання сучасної оргтехніки, а також професійною підготовкою співробітників дипломатичного представництва до використання нових технічних засобів.

РОЗДІЛ 3

ПРАВОВИЙ СТАТУС СПІВРОБІТНИКІВ ДИПЛОМАТИЧНИХ ПРЕДСТАВНИЦТВ: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПИТАННЯ

3.1 Поняття дипломатичних привілеїв  та імунітетів та теорії їх  походження

 Важливою складовою нашого дослідження є привілеї та імунітети дипломатичного представництва як органу іноземної держави та особисті привілеї та імунітети співробітників дипломатичного представництва.

 Ураховуючи стрімкий розвиток міжнародних відносин, геополітичні зміни, на певному етапі назріла необхідність кодифікації норм міжнародного права, які регулювали існуючі на рівні етичних норм привілеї та імунітети співробітників дипломатичних представництв. КДЗ стала важливим міжнародно-правовим актом, який не лише детально та якісно врегулював правовий статус дипломатичного представництва та його співробітників, але й став основним, базисним документом, на який спираються при розв'язанні міжнародних спорів у сфері зовнішніх зносин.

 У науці міжнародного права питання привілеїв та імунітетів співробітників дипломатичного представництва посідає чільне місце. Велика кількість проблемних питань була розглянута як вітчизняними, так і зарубіжними науковцями. Серед них: Д.Б. Левін, І.П. Бліщенко, В.М. Дурденевський, А.А. Ковальов, К.К. Сандровський, Ю.Г. Дьомін, М. Харді, Л. Дембінські, Б. Мурті.

 Багато з питань, які підіймалися науковцями 30-40 років тому, є актуальними й зараз. Це пов'язано з тим, що не було вироблено чітких механізмів вирішення проблемних питань, а якщо й було, то багато з них вже застаріли і тому не можуть бути повністю адаптовані до сучасних світових процесів. З іншого боку, аналіз попередніх досліджень є вкрай важливим, адже він дає змогу більш комплексно підійти до вирішення поставлених завдань, врахувати помилки попередників, а найголовніше – відслідкувати еволюцію наукової думки в сфері дипломатичного права.

Наступною доктриною є теорія представницького характеру, яка також була розроблена Гроцієм. «Тому що, відповідно до міжнародного права, - писав Гроцій, - посол представляє особу свого монарха, він перебуває нібито поза територією тієї держави, у якій виконує свої функції. Звідси витікає, що він не зобов'язаний дотримуватись законів країни, у яку він направлений [33, c. 430]». Оскільки посол представляв у всіх зносинах з іншими країнами свого монарха, над яким жоден інший правитель не міг мати влади відповідно до принципу суверенної рівності, це й давало послу звільнення від місцевої юрисдикції. До взаємовідносин суверенних монархів застосовувався принцип: par in parem non habet imperium, що означає – рівний над рівним влади не має. У часи абсолютизму вважалося, що посол – це alter ego свого монарха й він персоніфікує його особу. Шляхом поєднання цих двох уявлень виникла «представницька теорія» дипломатичного імунітету, а точніше – теорія представницького характеру посла, яка, в умовах існування постійних посольств, повинна була пояснювати не лише церемоніальні привілеї послів, але і їхній імунітет від юрисдикції місцевих органів влади. Загалом теорія представницького характеру посла була достатньою для обґрунтування церемоніальних привілеїв посла, але для обґрунтування імунітету від юрисдикції вона потребувала додаткової юридичної аргументації. Тому ця теорія в юридичній літературі розвивалася частіше за все в поєднанні з формулою екстериторіальності посольства [83]. Слід відмітити, що на противагу теорії екстериторіальності, теорія представницького характеру не була результатом теоретичних розробок, а повністю відбивала реальності тієї історичної епохи, коли посол представляв не державу в цілому як суб'єкт міжнародного права, а лише його главу – феодального монарха часів абсолютизму [141, c. 157].

Всі аргументи, які заперечують  теорію представницького характеру, можна  згрупувати наступним чином:

• теорія суперечить історичним фактам: імунітет глави держави встановився пізніше, ніж імунітет посла, і тому не може слугувати поясненням його заснування;
• відповідно до теорії представницького характеру імунітет, яким користуються дипломатичні представники, є наслідком суверенітету держави, і тоді він повинен поширюватися не лише на цих представників, але й на будь-який публічний орган за кордоном, що насправді не має під собою ніяких юридичних підстав. Тому можна стверджувати, що теорія представницького характеру не в змозі виділити специфічні ознаки дипломатичного імунітету як особливого міжнародного інституту;
• відповідно до теорії представницького характеру дипломатичний імунітет, який є частиною імунітету держави, пов'язується не стільки з особистістю дипломатичного представника, скільки з його діями, які скоюються від імені держави, і тому цей імунітет стосується лише офіційних дій представника і не поширюється на неофіційні дії [83].