Правовий статус дипломатичного представництва: питання теорії та практики

Інститут  законодавства Верховної Ради України

 

На правах рукопису

 

 

Музика  Андрій Ігорович

 

УДК _____________

 

Правовий статус дипломатичного представництва: питання теорії та практики

 

Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право

 

Дисертація  на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

 

 

               Науковий керівник

                                                               Іванов Юрій Анатолійович,

         кандидат юридичних наук,

доцент

КИЇВ – 2009

 

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. Теоретико – правові основи створення та діяльності

дипломатичних представництв.

1. Правовий статус дипломатичних представництв в науці міжнародного права.
2. Історія становлення та розвитку міжнародно – правового регулювання діяльності дипломатичних представництв.
3. Співвідношення міжнародного та національного правового регулювання в сфері діяльності дипломатичних представництв.

Розділ ІІ. Загальна характеристика дипломатичних відносин та їх здійснення дипломатичними представництвами.

1. Встановлення дипломатичних відносин та заснування дипломатичних представництв.
2. Мета та завдання дипломатичного представництва та засоби їх реалізації.
3. Організація діяльності дипломатичних представництв.

Висновки до другого  розділу

Розділ ІІІ. Дипломатичні привілеї та імунітети : поняття, становлення, закріплення в актах міжнародного та національного рівня.

1. Привілеї та імунітети дипломатичного представництва як органу акредитуючої держави.
2. Привілеї та імунітети співробітників дипломатичного представництва.

Висновки до третього розділу

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

 

Актуальність теми. Однією з визначальних тенденцій розвитку світової цивілізації на сучасному етапі є глобалізація, концепція якої базується на інтеграційній економічній, культурологічній, екологічній, демографічній цілісності та взаємозалежності людського суспільства. Вирішення глобальних проблем людства сьогодні неможливо без тісної співпраці на всіх рівнях, в першу чергу – на міждержавному.

Основною формою встановлення та підтримання  офіційних відносин між державами  відповідно до норм міжнародного права і практики міжнародного співробітництва є дипломатичні відносини, покликані сприяти розвитку дружніх стосунків між державами, забезпечувати мир, дружбу та безпеку народів. Встановлення та розвиток дипломатичних відносин між державами та іншими суб’єктами міжнародного права забезпечується цілою гамою засобів, з дотриманням напрацьованих світовим співтовариством норм і принципів міжнародного права. А їх втілення в життя забезпечується з допомогою різного роду інституційних механізмів. Одним із найбільш важливих серед них є дипломатичні представництва – постійні органи зовнішніх зносин держави, що знаходяться на території іншої держави. Дипломатичні представництва, виступаючи від імені держави, що їх заснувала,  мають широкі повноваження в усіх політичних та інших питаннях, що виникають у міждержавних взаєминах.

Для України роль і значення дипломатичних  представництв на сучасному етапі  особливо підвищується в зв’язку  з активізацією процесів європейської та євроатлантичної інтеграції, а також в контексті реалізації власних інтересів розбудови демократичної правової держави, в тому числі в зовнішньополітичній сфері.

Правове регулювання функціонування дипломатичних представництв здійснюється нормами як міжнародного, так і національного права.

Загальний правовий статус дипломатичних  представництв, права та обов'язки їх  співробітників визначаються кодифікованими нормами міжнародного дипломатичного права. Основним міжнародним договором, який регулює дипломатичні відносини, є Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року (далі - КДЗ). До інших міжнародних договорів, які також мають регулятивний вплив на дипломатичні відносини, належать: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року, Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, 1973 р. та деякі інші.

Міжнародне дипломатичне право  створювалось в часи відсутності  міжнародних інститутів, які були б здатні забезпечити його функціонування. Міжнародно-правовий аспект регулювання відповідних відносин традиційно носив саморегулюючий, координаційний характер, і лише останнім часом в зв’язку з появою наднаціональних органів Європейського Союзу, як стверджується в літературі, він почав набувати ознак субординаційного процесу. При цьому відзначається, що внутрішньодержавний аспект регулювання дипломатичних відносин у свою чергу має спрямованість на реалізацію норм дипломатичного права через державні органи і регулюється національним правом.

Майже півсторіччя, що минуло з часів  прийняття основного міжнародно-правового  акта, яким регулюється діяльність дипломатичних представництв, поставило  нові завдання перед теорією та практикою  організації та функціонування дипломатичних  представництв, зокрема, в зв’язку з необхідністю впорядкування правового статусу цих органів та правового положення їх працівників, вдосконалення деяких функцій дипломатичних представництв, забезпечення безпеки їх діяльності тощо. Звертає на себе увагу  зростаюча невідповідність правового регулювання відповідних відносин новим геополітичним, економічним та соціальним змінам у світі. Актуальність теми зумовлена всезростаючим тяжінням до вирішення питань між суб'єктами міжнародного права виключно дипломатичними шляхами; наявністю «білих плям» в законодавстві, що регулює дипломатичні відносини і в деяких випадках стає перепоною на шляху реалізації законних прав суб'єктами дипломатичного права; важливістю приведення національного законодавства України, що регулює дипломатичні відносини, у відповідність з міжнародним правом. Потребує вдосконалення також законодавство, що регулює питання охорони дипломатичного представництва з урахуванням всезростаючої терористичної загрози. Почуття незахищеності з боку держави перебування не дає можливості дипломатичному представництву повністю та якісно реалізовувати поставлені перед ним завдання, а через це страждають інтереси держави, яку представляє посольство чи місія, створюються дискомфортні умови життєдіяльності їх працівників. Вирішення цих та інших питань вимагає комплексного наукового дослідження. Водночас слід констатувати, що в сучасній вітчизняній науці міжнародного права не приділяється достатньої уваги відповідним проблемам.

Теоретичною основою  роботи стали наукові праці таких вітчизняних вчених, як: І.П. Бліщенко, В.Г. Буткевич, Б.І. Гуменюк, В.Н. Денисов, Ю.Г. Дьомін, В.О. Зорін, Д.Б. Левін, І.І. Лукашук, В.М. Репецький, К.К. Сандровський, Г.І. Тункін. Крім того, в роботі автор спирається на науковий доробок інших дослідників відповідної проблематики, зокрема М.О. Баймуратова, Г.Л. Боброва, В.В. Блажея, В.М. Дурденевського, Г.С. Зикова, В.Г. Кардашева, О.А. Ковальова, М.І. Лазарєва, А.П. Мовчана, Ф.Ф. Молочкова, Б.А. Нечитайла, Л.В. Павлової, В.І. Попова, В.А. Романова, Г.Д. Руденка, О.П. Селянінова та інших. Водночас в дипломній роботі використані праці таких зарубіжних вчених, як Г. Гроцій, Р.П. Барстон, Л. Дембінські, К.Е.Джоргенсен, Б.С. Мурті, Л. Оппенгейм, М. Харді та інші.

Однак незважаючи на наявність певних досліджень з даної проблематики, існує виражена недостатність комплексного аналізу ключових питань дипломатичного права з урахуванням останніх правових, а також політичних, економічних та глобально-трансформаційних змін у суспільстві.

 Наукові дослідження проблем  правового статусу дипломатичних представництв повинні передувати практичній адаптації норм національного права до системи міжнародного права.

Основним зовнішньополітичним курсом України є інтеграція до такої  і структури, як ЄС. Перебіг цього процесу, його тривалість та якісний рівень значною мірою залежать від «мови» та засобів міждержавного спілкування, в першу чергу на дипломатичному рівні, що потребує розвитку як міжнародного дипломатичного права, так і послідовної імплементації його норм до національного законодавства України.

Мета і завдання  роботи. Метою дипломної роботи є підвищення ефективності регулювання правового статусу дипломатичних представництв шляхом усунення прогалин у міжнародному праві та національному законодавстві України, узгодження національного законодавства України в сфері дипломатичних відносин з міжнародним правом.

Для досягнення зазначеної мети перед роботою поставлено такі завдання:

• сформулювати бачення сутності права зовнішніх зносин, та дипломатичного права як його частини;
• визначити сучасний стан розробленості в науковій літературі питань правового статусу дипломатичних представництв;
• визначити місце національного дипломатичного права в системі права України;
• охарактеризувати роль дипломатичного права у сучасних світових глобалізаційних процесах та його вплив на процеси, пов'язані з євроінтеграцією України;
• дослідити регулююче значення основних міжнародних конвенцій, які встановлюють правовий статус дипломатичних представництв;
• виявити основні прогалини в дипломатичному праві, особливо в тій частині, що стосується привілеїв та імунітетів дипломатичних співробітників;
• вивчити можливість та доцільність нормативного закріплення та практичного впровадження інституту відповідальності співробітників дипломатичного представництва за скоєні правопорушення на території держави перебування;
• розглянути особливості організації та діяльності українських дипломатичних представництв у сучасних умовах;
• сформулювати рекомендації щодо вдосконалення міжнародно-правових актів, спрямованого на вирішення поставлених проблем;
• визначити шляхи підвищення ефективності законодавства України в сфері регулювання зовнішніх зносин.

Об’єктом  дослідження є врегульовані нормами міжнародного права та національного законодавства суспільні відносини у сфері організації та діяльності дипломатичних представництв. 

Предметом дослідження  є акти міжнародного права та національного законодавства з питань організації та діяльності дипломатичних представництв, практика їх застосування, праці вітчизняних та зарубіжних науковців з даного питання.

Методи дослідження. Методологічною основою роботи є загальнофілософський діалектичний метод, за допомогою якого право дипломатичних зносин розглядається як структура, що розвивається динамічно. Робота побудована на принципі методологічного плюралізму, що обумовило використання широкого спектру наукових методів і підходів при аналізі проблематики правового статусу дипломатичних представництв. Використовувалися загальнонаукові методи дослідження, а саме: формально-логічний, системного аналізу, структурно-функціональний, прогностичний та інші.

Так, формально-логічний метод покладений в основу побудови структури  дипломної роботи, визначення її основних елементів та взаємодії між ними. Метод системного аналізу забезпечив сприйняття дипломатичних представництв як цілісного об’єкта пізнання, дозволив розглянути їх організацію та діяльність в становленні та взаємодії з іншими правовими інститутами. Структурно-функціональний метод дозволив прослідкувати правовий зв’язок між функціями та структурою дипломатичних представництв та його відображення в міжнародному праві та національному законодавстві України. На основі методу прогнозування розроблені рекомендації та пропозиції щодо подальших напрямків розвитку правового статусу дипломатичних представництв, сформульовані перспективні підходи до реформування вітчизняного законодавства в сфері права дипломатичних відносин.

Крім загальнонаукових методів  у дисертації широко використані  спеціальні юридичні методи наукового  пізнання: формально-юридичний, метод компаративного (порівняльного) правознавства, історико-правовий, емпіричний та інші. За допомогою формально-юридичного методу проаналізований зміст міжнародно-правових актів, що регулюють дипломатичні відносини і здійснено дослідження їхньої імплементації до національного законодавства. За допомогою порівняльно-правового методу досліджується ефективність правового регулювання відносин щодо дипломатичних представництв в їх порівнянні з аналогічними інститутами інших держав та інтеграційних утворень. В окремих частинах роботи також використовується соціологічний метод дослідження, що дозволяє дослідити проблему з використанням даних конкретно-соціологічних досліджень.