Правовий статус дипломатичного представництва: питання теорії та практики

На основі емпіричного методу в  роботі наводяться практичні приклади, а також узагальнені дані, що мають достатню доказову силу та висвітлюють окремі особливості проблеми дослідження в той або інший період часу, у тій або іншій країні або у світовому масштабі.

Розділ 1

Теоретико – правові  основи створення та

діяльності дипломатичних  представництв

  1.1. Розвиток міжнародно-правових наукових досліджень правового статусу постійних дипломатичних представництв у науці міжнародного права

У вітчизняній науці міжнародного права до дослідження питань правового  статусу дипломатичних представництв в різних аспектах звертались такі правознавці-міжнародники, як І.П. Блищенко, В.Н Дурденевський, Д.Б Левін, К.К. Сандровський та ін. В своїх роботах вчені розглядали питання стосовно проблематики правового регулювання статусу дипломатичних представництв. Зокрема, І.П. Блищенко та В.Н. Дурденевський у своїй роботі «Дипломатическое и консульское право» запропонували комплексний підхід до визначення місця та ролі дипломатичного права в системі міжнародного права.  Важливе значення в цій роботі становить розгляд дипломатії не лише як певного виду діяльності держави на міжнародній арені, але і як особливої форми реалізації інтересів певної країни в міжнародно-правовому полі. Основні теоретичні положення зазначеної праці характеризуються вираженою політизованістю і тому не можуть бути повною мірою прийнятними для вирішення основних завдань нашого дослідження. Разом з тим, понятійний апарат роботи (зокрема, визначення дипломатії) може бути використаний для виокремлення кола відносин, що мають становити предмет дипломатичного права.

Для системного теоретичного розроблення  підгалузі дипломатичного права, значний  інтерес становлять також монографічні роботи, що пропонують свій погляд на предмет  нашого дослідження з точки зору міжнародного права в цілому, або  розкривають проблематику окремих інститутів дипломатичного права. До таких праць зокрема відносяться наукові твори Д.Б. Левіна «Дипломатический иммунитет», «Международное право, внешняя политика и дипломатия» та інші. В них розкриваються питання ролі дипломатичного права у міжнародних відносинах, визначаються основні проблемні питання, які становлять інтерес не лише для науки міжнародного права, але й для практичного розвитку двосторонніх та багатосторонніх відносин міждержавного характеру. Окрему увагу привертають розробки вченого стосовно дипломатичних привілеїв та імунітетів [82, 83, 84, 85, 86,].

Важливими для розкриття окремих  аспектів функціонування дипломатичних  представництв стали напрацювання відомих вітчизняних юристів-міжнародників  Г. Тункіна, С. Черниченко, І. Лукашука. В роботах зазначених дослідників привертається увага до питань, поставлених перед дипломатичним правом десятки років тому на які досі не отримано відповідей [89, 90, 158, 159, 170,171, 172].

Досить важливим та концептуально  новим стало монографічне дослідження Л. Дембінські «Сучасне право дипломатії: зовнішні місії держав та міжнародні організації». У зазначеній праці розглядається питання створення, функціонування, а також правового статусу представництв за кордоном. Окремо вивчається проблематика дипломатичних представництв, їх склад, правовий статус співробітників представництва. Важливим для науки дипломатичного права є підхід до визначення усієї сукупності представництв, які функціонують за кордоном. Вчений пропонує вживати термін «зовнішні місії» (external missions) для позначення усіх видів представництв. На його думку, вживання такого терміну є найбільш раціональним та допомагає уникнути незрозумілостей під час дослідження суті та змісту діяльності будь-яких представництв за кордоном [191].

 Досить актуальною та доволі ґрунтовною є робота американського юриста М. Харді «Сучасне дипломатичне право» [201]. У цій роботі на основі глибоких теоретичних досліджень пропонуються визначення основних термінів, які пов’язані з питаннями правового статусу дипломатичних співробітників, їх функціональних обов’язків; розглядається проблематика функціонування дипломатичного представництва в сучасних умовах. Аналіз зазначеного дослідження показує, що зарубіжною наукою здійснюється активне дослідження проблематики правового статусу дипломатичних представництв. Разом з тим слід зауважити, що певні підходи, запропоновані для вирішення певних практичних та теоретичних питань, не можуть бути повністю застосовані у вітчизняних умовах, наприклад, для заповнення певних прогалин у законодавстві, що регулює діяльність дипломатичних представництв як державних органів на території іноземної держави. У зв’язку із цим у роботі ми намагалися застосовувати відповідні підходи лише з урахуванням національного законодавства та інших вітчизняних реалій.

 Підводячи підсумки, слід зазначити, що незважаючи на чималу кількість наукових праць з питань правового статусу дипломатичних представництв, можна констатувати відсутність на поточний момент комплексного дослідження, в якому було б охарактеризовано роль та місце дипломатичного права в сучасних глобалізаційних та євроінтеграційних процесах; виявлено  основні, прогалини та недоліки дипломатичного права, особливо в тій частині, що стосується привілеїв та імунітетів дипломатичних співробітників; визначено  особливості відповідальності співробітників дипломатичного представництва за скоєні правопорушення на території держави перебування. Нашим дослідженням ми спробуємо певним чином поліпшити існуючий стан справ у цій сфері, зосередивши свою увагу на розв’язанні відповідних правових проблем, з урахуванням прогресивного розвитку міжнародного права,.

 1.2. Становлення та сучасний стан міжнародно-правового регулювання діяльності дипломатичних представництв

 Дипломатичним правом регулюються питання офіційної діяльності суб'єктів міжнародного права в сфері зовнішніх зносин. Серед цих питань: регламентація зовнішніх зносин держав, форми їх представництва за кордоном, питання дипломатичного етикету, підготовка та створення дипломатичних актів, їх класифікація, підготовка дипломатичних кадрів [154, c. 5]. До джерел дипломатичного права належать міжнародні звичаї та договори, рішення міжнародних конференцій та організацій. Окремими вченими зазначається, що відповідні звичаї та договори мають універсальний характер, а правотворчі рішення міжнародних організацій вважають спеціальним джерелом [91].

 Дипломатичне право входить до права зовнішніх зносин на правах підгалузі. До права зовнішніх зносин входять також інші складові частини, а саме: консульське право, право спеціальних місій, дипломатичне право міжнародних організацій [101, c. 40, 46]. Як нами вже було зазначено вище, саме на такому поділі права зовнішніх зносин на підгалузі побудовано наше дослідження. Разом з тим, не всі дослідники погоджуються із запропонованим включенням дипломатичного права до предмету права зовнішніх зносин, підкреслюючи, що в більшості країн під «правом зовнішніх зносин» розуміється галузь не міжнародного, а національного права [101, c. 39]. На нашу думку, зазначене питання має не лише доктринальний характер, але й практичний, адже обумовлює відповідну юрисдикцію держави та/або міжнародних органів. Вважаємо, що дипломатичне право доцільно включати до права зовнішніх зносин, при цьому підкресливши ускладненість цієї галузі міжнародного права нормами національного законодавства, які, безумовно, можуть відрізнятися в залежності від країни, де вони застосовуються. Джерелами дипломатичного права є міжнародно-правові звичаї, багатосторонні міжнародні договори та двосторонні угоди держав. Додатковими джерелами дипломатичного права є акти внутрішнього законодавства, які регулюють правовий статус і сферу діяльності дипломатичних представників відповідної держави за кордоном, а також можуть регламентувати діяльність іноземних дипломатичних представників на території держави перебування [152, c. 56]. До багатосторонніх договорів відносяться, зокрема, Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 1961 року; Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів від 1973 року. Деякі дослідники до джерел дипломатичного права відносять також Гаванську конвенцію про дипломатичних чиновників від 1928 року; Гаванську конвенцію про дипломатичний притулок від 1928 року; Віденську конвенцію про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру від 1975 року; Конвенцію про привілеї та імунітети ООН від 1946 року; Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН від 1947 року [154, c. 5]. Першу конвенцію деякі дослідники називають основною, базисною і це цілком зрозуміло, адже саме в ній кодифіковано найважливіші норми, покликані врегулювати дипломатичні відносини [150, 191, c. 8-14].

 Не менш важливу роль відіграють двосторонні угоди держав, які визначають правове регулювання дипломатичних відносин між двома суверенними утвореннями. У більшості випадків такі угоди носять конкретний характер і націлені на регулювання чітко визначених Сторонами питань у зовнішній сфері. До таких документів, наприклад, можна віднести:  Угоду (у формі обміну нотами) між Урядом України та Урядом Держави Ізраїль про надання багаторазових в'їзних віз терміном до трьох років для громадян обох держав, які відіграють значну роль у розвитку ділових відносин; Угоду між Міністерством закордонних справ України і Міністерством закордонних справ Грузії про підготовку дипломатичних працівників [160]; Консульська конвенція між Україною та Італійською Республікою [77] тощо. Суть подібних двосторонніх угод полягає у забезпеченні конкретизації правового регулювання дипломатичних, консульських відносин для потреб спілкування окремих двох держав. 

Досить актуальним залишається  питання вдосконалення КДЗ в  частині, що стосується гарантування особистої безпеки співробітників дипломатичного представництва в умовах зростання світової терористичної загрози. Тому доповнення Конвенції відповідними положеннями є вкрай важливим.

 Насамкінець зауважимо, що в роботі проводиться аналіз міжнародних та національних засобів регулювання не лише як самостійних явищ, але й визначається їх зв’язок та взаємодія, шляхи взаємодоповнення та взаємовдосконалення.

Питанню системи національного законодавства України в сфері діяльності дипломатичних представництв присвячено наступний підрозділ нашої роботи.

 1.3. Система національного законодавства України в сфері діяльності постійних дипломатичних представництв

 Регулювання дипломатичної діяльності здійснюється не лише міжнародно-правовими засобами, але й на рівні національного законодавства. Досить правильно, на нашу думку, визначив роль та значення внутрішньодержавних нормативних актів Е.Я. Соловйов, який підкреслив їх важливе регулятивне значення [154, c. 6].

 Систему національного законодавства України в сфері діяльності постійних дипломатичних представництв складають Конституція України, Закони України, Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, Накази Міністерства закордонних справ України, а також нормативно-правові акти інших державних органів України, які мають відповідний вплив на регулювання діяльності дипломатичних представництв. Ці нормативно-правові акти згруповані нами відповідно до їх юридичної сили й не повинні суперечити один одному.

 У науці міжнародного права не завжди приділялося достатньої уваги вивченню саме національно-правових засобів регулювання дипломатичної діяльності. Досить часто в літературі просто перераховуються ті нормативні акти, які мають найбільший вплив на регулювання дипломатичних відносин [152, c. 57]. На наш погляд, недостатня вивченість цього питання призводить до ігнорування особливостей національного рівня правового регулювання, що часто має наслідком просте необмірковане дублювання у законодавстві положень ратифікованих Україною багатосторонніх міжнародних договорів, провокує виникнення суперечностей та прогалин законодавства. З огляду на це, вивчення з різних сторін системи національного законодавства в сфері діяльності дипломатичних представництв має важливе не лише теоретичне, але й практичне значення.

МЗС України у взаємодії з іншими державними органами має розробити відповідні рекомендації, які сприятимуть підвищенню рівня забезпечення безпеки дипломатичних представництв на території держави перебування. Такі рекомендації повинні включати в себе, перш за все, комплекс заходів, спрямований на попередження та усунення тих факторів, які можуть сприяти здійсненню терористичних актів поблизу дипломатичного представництва. У рекомендаціях слід також показати шляхи вирішення питання фінансового забезпечення передбачених заходів. Після досконалої розробки та внесення доповнень такі рекомендації мають бути закріплені на законодавчому рівні.

Висновки до першого розділу

Стан дослідження питання правового  статусу дипломатичних представництв  у науці міжнародного права вказує на наявність певних «білих плям» в теорії дипломатичного права. Зокрема, не існує єдиного погляду на доцільність чи недоцільність застосування терміну «право зовнішніх зносин» і виділення відповідної сукупності правових норм в окрему галузь міжнародного публічного права, із виділенням в її структурі підгалузей дипломатичного права, консульського права, права спеціальних місій та дипломатичного права міжнародних організацій. Досить часто до дипломатичного права включається право спеціальних місій, не дивлячись на те, що відповідна група правових норм, є кодифікованою окремо від норм дипломатичного права. В своїй роботі ми виборюємо точку зору необхідності визначення «права зовнішніх зносин» як галузі, до якої на правах підгалузі входить дипломатичне право.

1. Дослідження з питань правового статусу дипломатичних представництв традиційно характеризуються однобічним підходом до розкриття проблеми. Зокрема, відсутній порівняльний аналіз співвідношення міжнародного права з національним в аспекті, що стосується питання функціонування дипломатичного представництва. У дослідженні проведено порівняння норм міжнародного права з нормами внутрішньодержавного права України в частині, що стосується правового статусу дипломатичних представництв, виявлені суперечності та неузгодженості між ними та накреслено шляхи їх подолання..
2. Визначено необхідність поділу міжнародно-правових інструментів регулювання правового статусу дипломатичних представництв на основні та допоміжні. До основних слід віднести КДЗ, а до допоміжних, зокрема, Конвенцію про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 р.