Правовий статус дипломатичного представництва: питання теорії та практики

На основі аналізу нормативної  бази робиться висновок, що питанню  забезпечення приміщеннями дипломатичних  представництв України за кордоном приділяється велика увага. Проте, незважаючи на чітке нормативне закріплення порядку оренди та придбання приміщень для дипломатичних представництв, існує нагальна необхідність детальної юридичної регламентації  для забезпечення вищий максимально можливого рівня їх безпеки. Така необхідність підкріплюється зростанням кількості протиправних посягань з боку терористичних та інших злочинних організацій.

РОЗДІЛ 2

Теоретичні  та практичні аспекти функціонування постійного дипломатичного представництва

 2.1. Встановлення дипломатичних відносин та заснування дипломатичних представництв

 Встановлення дипломатичних відносин регулюється безпосередньо нормами дипломатичного права як підгалузі права зовнішніх зносин. Видатний вчений К.К. Сандровський вказував, що право зовнішніх зносин – це система норм і принципів міжнародного права, що регулюють на погодженій загальнодемократичній основі офіційні зв'язки і відносини між суб'єктами міжнародного права, які встановлюються і підтримуються їхніми органами зовнішніх зносин. Причому він зазначав, що “ці норми, переважно звичаєво-правові, поступово створили відносно стійку й самостійну за предметом регулювання спільність, яка в наш час є однією з найбільш упорядкованих із точки зору кодифікації й прогресивного розвитку галуззю міжнародного права — право зовнішніх зносин” [101, c. 46]. У свою чергу дипломатичне право, яке входить до предмету права зовнішніх зносин на правах підгалузі, являє собою сукупність міжнародно-правових норм, які визначають правове становище і діяльність дипломатичних представництв держав, акредитованих у країнах їхнього перебування.

 Відповідно до ст. 2 КДЗ встановлення дипломатичних відносин між державами і заснування постійних представництв здійснюється за взаємною згодою. Слід розрізняти дипломатичні відносини від дипломатичних контактів, які носять разовий, конкретно-цільовий характер [25, 101, c. 48; 156, 157]. Доктриною міжнародного права дається визначення дипломатичних відносин. Дипломатичні відносини – це такий вид відносин, який регулюється за допомогою представницьких органів та мирних засобів зовнішніх зносин одного суб’єкта міжнародного права з будь-яким іншим суб’єктом міжнародного права [78, 201]. Зрозуміло, що відсутність дипломатичних відносин не є перепоною для підписання міжнародних договорів між двома державами з метою співпраці в різних сферах. Таке твердження випливає зі ст. 74 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р., де вказується, що «припинення або відсутність дипломатичних або консульських зносин між двома або більше державами не перешкоджає підписанню договорів між цими державами» [27]. У практиці міжнародного права існують випадки, коли держави визнають одне одного de facto, що не тягне за собою встановлення дипломатичних відносин, зовсім інший випадок – визнання de jure, що тягне за собою обмін дипломатичними представництвами. Між двома державами повинні існувати дипломатичні відносини. Ці відносини є інструментом забезпечення миру між відповідними державами, які не ведуть військових дій [177]. За своєю сутністю дипломатичні відносини мають безстроковий характер, встановлюються на невизначений час.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

 Закінчення місії дипломатичного агента відповідно до ст. 43 КДЗ наступає: а) з ініціативи держави, що акредитує, — у разі переведення дипломата на інше місце служби, виходу його у відставку та ін; б) з ініціативи держави перебування у випадку її відмови визнавати відповідного дипломатичного агента співробітником представництва, а саме: якщо держава, яка акредитує, відмовиться виконати або не виконає протягом певного строку своїх зобов'язань, які передбачено п. 1 ст. 9 КДЗ, то держава перебування може відмовитися визнавати таку особу співробітником представництва. Зобов'язання держави, що акредитує, полягають у необхідності відізвати відповідну особу або припинити її функції в представництві, якщо вона оголошена державою перебування персоною нон грата.

 Відмова визнавати дипломата співробітником представництва означає, що віднині він буде розглядатися державою перебування лише як приватна особа зі всіма наслідками, які з цього випливають, та з припиненням надання привілеїв та імунітетів.

 2.2. Функціональні завдання дипломатичного представництва та

засоби їх здійснення

 Доволі важливим питанням нашого дослідження є функції дипломатичного представництва, а також засоби їх здійснення. Відповідно до частини 1 статті 3 КДЗ функції дипломатичного представництва полягають у наступному:

1. представництво акредитуючої держави на території держави перебування;
2. захист у державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян у межах, які не суперечать принципам і нормам міжнародного права;
3. ведення переговорів з урядом держави перебування;
4. спостереження усіма легітимними засобами певних обставин та подій у державі перебування та повідомлення про них уряду акредитуючої  держави;
5. заохочення дружніх відносин між акредитуючою державою та державою перебування та розвиток їхнього співробітництва в галузі економіки, культури та науки. Одразу слід зазначити, що цей перелік функцій не є вичерпним, але в такий спосіб відображено основні напрямки реалізації завдань дипломатичного представництва [102].

 До прийняття КДЗ, у доктрині міжнародного права класично функції дипломатичного представництва визначалися в загальній формі як переговори, спостереження захист за громадянами своєї держави, їх захист. До 1961 року ані в кодифікаційних проектах, ані у двосторонніх міжнародних договорах функції дипломатичного представництва не знаходили свого відображення. На той час вважалося, що визначення функцій дипломатичного представництва відноситься до компетенції акредитуючої держави. Саме тому регламентація діяльності дипломатичного представництва в країні перебування містилася в законодавчих актах держав, які визначали правове положення дипломатичного представництва [118, c. 8].

 Слід визнати, що такий шлях визначення функцій дипломатичного представництва містив в собі певні недоліки і міг спричинити певні непорозуміння між акредитуючою державою та державою перебування. Так, наприклад, невизначеність функцій дипломатичного представництва могла породжувати випадки, коли одна держава втручається у внутрішні справи іншої, чим порушує один із принципів міжнародного права. З іншого боку, необхідність чіткого визначення функцій дипломатичного представництва виникла з появою нових завдань перед дипломатичним представництвом у державі перебування, що було обумовлено розширенням та розвитком різноманітних економічних, культурних та інших зв'язків між державами.

З іншого боку, дипломатичне представництво не є єдиним зовнішньополітичним  органом, який наділений функцією ведення  переговорів. Досить часто держави  направляють спеціальні місії для  вирішення тих чи інших конкретних питань, що виникають між двома державами і саме в результаті проведення переговорів вирішуються різнобічні аспекти зовнішньополітичної діяльності [191].

 Надзвичайно зросла сьогодні й роль інформаційної функції. Посольства завжди були важливим каналом задоволення потреби в пізнанні й розумінні різних боків життя інших держав. Але в наш динамічний і такий, що потребує відповідальних рішень час, різко підвищилася ціна інформації, яку надають посольства. Інформаційні обміни, продиктовані віяннями часу, сприяють розвиткові інтеграційних процесів між державами і поглибленню взаєморозуміння між народами, і тут багато залежить не лише від працівників засобів масової інформації, а й від дипломатів, які покликані створювати для цього належні політико-правові передумови у відносинах між державами [206].

 Таким чином, інформаційні потоки рухаються у двох напрямах. З одного боку, це збирання інформації, що стосується держави перебування, з наступним передаванням її до центру, з іншого — поширення офіційної інформації, яка надходить через посольство від держави, яка акредитує. Діяльність у обох напрямах має вестися лише за допомогою законних засобів, що спеціально підкреслюється в п. 1 "д" ст. 3 КДЗ. Легальні, відкриті джерела інформації визначаються законами і правилами країни перебування. Відбиваючи практику, що склалася, Віденська конвенція 1961 р. (п. 2 ст. 41) закріплює принцип, згідно з яким "усі офіційні справи з державою перебування, які ввірені уряду державою, що акредитує, ведуться з міністерством закордонних справ держави або через це міністерство, або з іншим міністерством, щодо якого мається домовленість, або через це інше міністерство [101] ".

 Важливо зазначити, що в деяких країнах певні засоби та способи збору інформації можуть бути заборонені законодавством і встановлено кримінальну відповідальність за відповідні дії як за шпіонаж у різних проявах [179]. Зрозуміло, що дипломати володіють дипломатичними привілеями та імунітетами, тому максимум, що може бути застосовано до них – це оголошення персоною нон грата. Але такі інциденти можуть негативно впливати на взаємовідносини двох держав, викликати політичні непорозуміння. Тому дипломат перед приїздом до країни перебування повинен ретельно ознайомитись із законодавством цієї держави, особливо в частині, що стосується порядку збору та використання інформації [191, c. 42].

 На наш погляд, було б доцільно розробити окремий факультативний протокол до КДЗ, який би містив перелік законних способів збору інормації. Держави, які б підписали зазначений протокол, повинні були б внести відповідні зміни у своє законодавство. На наш погляд, до законних способів збору інформації співробітниками диппредставництва можна віднести наступні:

1. отримання інформації через ЗМІ країни перебування та іноземні видання;
2. відвідування відкритих конференцій, офіційних прийомів, лекцій, виставок, оглядів, що проводяться в країні перебування тимчасово або на регулярній основі;
3. подорожування по країні (у дозволений спосіб та за заздалегідь погодженим з відповідними органами державної влади маршрутом) з метою огляду та фіксації (за погодженням) інформації, що цікавить;
4. отримання інтерв’ю в осіб, що володіють необхідною інформацією, що не становить державної, службової, конфіденційної або будь-якої іншої таємниці, яка охороняється від розголошення відповідними правовими нормами країни перебування;
5. отримання макетів виробів, схем-малюнків будь-якого виробу, приладу, якщо це прямо не заборонено правовими нормами країни перебування;
6. отримання інформації від осіб за відповідну плату у спосіб та в обсязі, які не заборонені законодавством країни перебування.

Як бачимо, перелік  законних методів та способів збору  інформації співробітниками диппредставництва  носить рекомендаційний характер. Названі  способи є прийнятними для  багатьох країн світу і не суперечать їх законодавству. Разом з тим, певні країни можуть приєднатися та погодитись із зазначеним переліком з певними винятками, виходячи, перш за все, з власних інтересів у забезпеченні державної безпеки. Наприклад, в багатьох країнах Сходу заборонено фотографувати об’єкти оборонної промисловості не лише співробітникам диппредставництва, але й власним громадянам. У зв’язку з цим вивчення особливостей законодавства країни перебування є необхідною складовою підготовки майбутніх дипломатів.         

 Окрім названих традиційних, КДЗ включила до переліку нову (на момент прийняття) функцію. Сутність її виражена в преамбулі і в п. "є" ст. 3, відповідно до яких функція дипломатичних представництв полягає, зокрема, у заохоченні дружніх відносин між державою, що акредитує, і державою перебування і в розвитку їхніх взаємовідносин у галузях економіки, культури і науки — незалежно від відмінностей у їхньому державному та суспільному ладі. Ця формула, яка має компромісний характер, чималою мірою зобов'язана своєю появою пропозиції Румунії та Угорщини на конференції у Відні в 1961 р. включити до Конвенції (її преамбули) вказівку на забезпечення миру й розвиток співпраці між державами. Із приводу цієї функції доцільно зробити певні уточнення. По-перше, поняття «дружні відносини» означає, що за своєю суттю дипломатичне представництво має доброзичливий характер. Фактично, необхідна незначна, але явно виражена кількість доброзичливості лише для самого встановлення дипломатичних відносин. Існують випадки, коли держава в особі дипломатичного представництва змушена йти на не дуже приємні кроки, заявляти ноти протесту з приводу тих чи інших дій уряду держави перебування, але навіть в таких випадках обов’язок дипломатичного представництва зробити це в такій формі, щоб, з одного боку, були задоволені вимоги країни акредитації, а з іншого, не зіпсувались взаємовідносини.

 Інше уточнення стосується того, що дипломатичне представництво, реалізуючи свою функцію на заохочення дружніх відносин між акредитуючою державою та державою перебування, проявляє виважену ініціативу. У даному випадку така ініціатива не повинна розглядатися державою перебування як втручання в її внутрішні справи, а сприйматися з порозумінням. Як бачимо, для ефективної взаємодії на міждержавному рівні обидві сторони (дипломатичне представництво та держава перебування) повинні з повагою ставитися одне до одного та усіма засобами сприяти налагодженню справді ефективних, доброякісних взаємовідносин у зовнішньополітичній сфері.

Як бачимо, до функцій  консула віднесено значне  коло питань. Разом з тим, при відкритті консульства в країні перебування або запровадженні консульського відділу в дипломатичному представництві, слід також урахувати стан відносин з країною перебування і можливість збільшення вище перелічених відносин, адже ефективність виконання зазначених функцій є важливим фактором, який впливає на стан двосторонніх відносин з країною перебування [213]. Слід зазначити, що існує різниця в правовому статусі між консульським відділом в посольстві та самостійним консульством, яке діє в певному адміністративно-територіальному окрузі. Так, незважаючи на виконання консульських функцій дипломатичним співробітником посольства (наприклад, 3 секретар з консульських питань), його правовий статус співпадає з правовим статусом інших дипломатичних співробітників, які працюють в цьому диппредставництві. Зовсім інша ситуація з консульськими посадовими особами (наприклад, з віце-консулом), які можуть виконувати ті ж самі функції, що й співробітники консульського відділу посольства, але їхні привілеї та імунітети відрізняються від дипломатичних і є вужчими. Така ситуація пов’язана, в першу чергу, з безпосереднім правовим статусом консульської установи. З іншого боку, держави досить часто укладають між собою двосторонні міжнародні угоди, відповідно до яких статус консульських посадових осіб за об’ємом привілеїв та імунітетів прирівнюється до статусу дипломатичного персоналу.

 Підводячи підсумки із вищевикладеного, стає очевидним, що певні положення КДЗ мають прогалини. Багато важливих питань, зокрема, що стосується засобів реалізації функцій дипломатичного представництва, мають не завжди чітко визначений нормативний характер, а витікають із  звичаїв. Уряди іноземних держав дещо по-різному вирішують питання щодо забезпечення дипломатичним представництвам можливості реалізації своїх функцій на території країни перебування. На наш погляд, прогресивне дипломатичне право повинно все більше спиратись на кодифіковані норми, а не на звичаєві, хоча останні також повинні мати регулятивний вплив, але в сферах, що не мають суперечливого характеру і є загально прийнятними для більшості держав. І лише тоді, коли порушення конкретних, формально-визначених положень тягтиме за собою юридичну відповідальність держав, можна буде вести мову про формування гарантій забезпечення реалізації дипломатичним представництвом своїх функцій на території держави перебування.