Поняття та предмет міжнародного економічного права

Наступним, на нашу думку, досить вагомим методологічним принципом гармонізації законодавства нашої держави з міжнародним правом є положення ст. 9 Конституції України, де записано: «Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». Реалізація цього конституційного положення дає можливість постійно розширювати межі національного законодавства України, збагачувати його за рахунок норм і принципів міжнародного права, які конкретизовані, уніфіковані та закріплені у міжнародних договорах і віддзеркалюють правові надбання світової цивілізації. Безумовно, це значною мірою сприяє поступовому зближенню національного законодавства нашої держави з міжнародною правовою системою, ліквідації існуючих між ними суперечностей. А якщо взяти до уваги, що в цьому напрямку діють й інші держави світу, то можна дійти висновку, що міжнародне право стає своєрідним «спільним знаменником», який об’єднує всі національні правові системи.

Таким чином, через втілення в законодавстві України норм і принципів міжнародного права наша держава практично гармонізує свою правову систему не лише з міжнародно-правовою системою, а й з національними правовими системами держав світу. За роки незалежності нашої держави її органами державної влади укладено понад 2 тис. міжнародних (міждержавних, міжурядових та міжвідомчих) договорів. Участь Верховної Ради України у цьому процесі регламентовано п. 32 ст. 85 Конституції України, згідно з яким вищий законодавчий орган нашої держави уповноважений надавати згоду на їх обов’язковість. Реалізуючи свої конституційні повноваження, парламент України ратифікував або дав згоду на приєднання до 580 міжнародно-правових актів з питань розширення та активізації міжнародних політичних і зовнішньоекономічних зв’язків нашої держави, отримання міжнародних позик і кредитів, захисту прав і свобод людини і громадя- 
нина, діяльності України в рамках міждержавних організацій,  
направлення підрозділів Збройних сил України до іншої держави чи допуску підрозділів збройних сил інших держав на територію України тощо.

Зокрема, Верховна Рада України  ратифікувала 41 міжнародний договір України про дружбу, взаємну допомогу та співробітництво з іншими державами, 49 договорів, спрямованих на встановлення, розвиток та поглиблення співпраці нашої держави з країнами світу в галузі економіки та торгівлі, 34 — на взаємодію України з міжнародними фінансовими організаціями, 44 — на уникнення подвійного оподаткування, 37 — на заохочення та взаємний захист інвестицій, 17 — на введення режиму вільної торгівлі, 15 — на регулювання міжнародних перевезень пасажирів та вантажів.

Ратифікаційна діяльність парламенту України має тенденцію  до зростання. Якщо Верховною Радою  України І скликання було ратифіковано 52 міжнародні договори (у перший рік її діяльності — 2, у другий — 22, у третій — 28), то парламентом ІІ скликання — вже 241 (у перший рік його функціонування — 25,  
у другий — 73, у третій — 80, у четвертий — 63), а ІІІ скликання — 287 (відповідно 55, 101, 49, 82).

Разом з тим вищий законодавчий орган України ратифікував або надав згоду на приєднання до 209 багатосторонніх угод, укладених у рамках Організації Об’єднаних Націй, Співдружності Незалежних Держав, Ради Європи, Організації Чорноморського економічного співробітництва, Організації з питань безпеки та співробітництва в Європі та інших міждержавних об’єднань. Зокрема, Верховна Рада України І скликання затвердила 24 такі угоди (у перший рік діяльності — 1, у другий — 8, у третій — 15), ІІ — 73 (у перший рік діяльності — 11, у другий — 19, у третій — 22,  
у четвертий — 21), а ІІІ скликання — 112 (відповідно 15, 44, 26, 27). Це свідчить про серйозну ратифікаційну роботу парламенту нашої держави, що дає можливість розглядати міжнародні договори не лише як джерело міжнародного права, а й як джерело права України. Але щоб міжнародні договори стали реальною складовою системи законодавства України, необхідно докласти чимало зусиль для належного узгодження їх з даною системою. Основну роль у вирішенні цього завдання має відіграти вищеназваний Закон «Про міжнародні договори України». Аналіз його з позицій сьогодення свідчить, що він потребує вдосконалення. У зв’язку з цим 26 грудня 2002 р. Верховна Рада України прийняла його нову редакцію.

Не менш важливим у  загальнотеоретичному плані є також  питання про набуття чинності міжнародними договорами з участю нашої держави, особливо тими, що визначають систему прав та обов’язків людини і громадянина. Вище зазначалося, що відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства нашої держави. З цього випливає, що на них повинен поширюватися той самий порядок набуття чинності, як і на закони та інші нормативно-правові акти України. Даний порядок закріплений у ст. 57 Основного Закону, згідно з якою закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, не є чинними. Отже, як у такому випадку розглядати чинність міжнародно-правових договорів, зокрема ратифікованих Верховною Радою України, якщо вони у належний спосіб не доведені до відома громадян нашої держави? Адже ще у 1993 р. Законом України «Про міжнародні договори України» встановлено, що вони повинні публікуватись у «Відомостях Верховної Ради України», парламентській газеті «Голос України» та «Зібранні діючих міжнародних договорів України», чиє видання мало забезпечити Міністерство закордонних справ України. Але, як не прикро, ця вимога названого Закону тривалий час практично не виконувалась, через що міжнародні договори належно не оприлюднені.

Крім того, варто звернути увагу на те, що під час подання  до Верховної Ради України на ратифікацію  міжнародних договорів не подаються  одночасно, як того вимагає вказаний Закон (п. 8 ст. 7), проекти законів про ратифікацію та зміни до законодавчих актів, які повинні забезпечувати гармонізацію національного законодавства нашої держави з міжнародним правом. І це слід належним чином визначити в законопроекті про регламент Верховної Ради України.

У процесі гармонізації національного законодавства з  міжнародним правом не можна не враховувати ту обставину, що система останнього поділяється на публічне та приватне право, властиві їм галузі, правові інститути та норми. Безумовно, це викликає певні труднощі, якщо брати до уваги, що подібного чіткого поділу як законодавчої, так і правової системи у нашій та ряді інших європейських держав не існує, хоча в юридичній науці вже є певні теоретичні розробки зазначеного питання. Звичайно, при його вирішенні не потрібен поспіх. Адже практично неможливо автоматично поділити правову систему будь-якої країни на публічне та приватне право. Це особливо стосується тих держав, де зародження, розвиток і становлення правових систем відбувалися за характерних саме для цих держав історичних, національних умов, які не передбачали, а то й не могли передбачити (наприклад, враховуючи особливості розвитку соціально-економічних систем конкретних країн) поділу національного права на публічне та приватне. Тому виникає необхідність здійснення ґрунтовних досліджень зазначеної проблеми як на рівні національної, так і на рівні міжнародної правової науки.

Досить непростим, з  нашої точки зору, є і питання  практичної реалізації норм і принципів  міжнародного права, які стали частиною національних правових систем. Усі знають, що практично в усіх державах реалізація норм матеріального права будь-якої галузі забезпечується, як правило, розвитком відповідних процесуальних галузей, їх норм. Наприклад, відомо, що цивільне, кримінальне, адміністративне та деякі інші галузі права кореспондують з відповідними процесуальними галузями (цивільно-процесуальним, кримінально-процесуальним, адміністративно-процесуальним правом тощо). Якщо вести мову про міжнародне право, то його норми та принципи не завжди реалізуються через відповідні процесуальні норми. У ряді випадків їх просто немає. Що роблять у такому разі держави, зокрема Україна? Їх законодавчі органи вимушені спеціально розробляти і впроваджувати у національне законодавство або пристосовувати до нього певні існуючі процесуальні норми, які забезпечували б реалізацію норм і принципів міжнародних договорів, що стали частиною правової системи конкретної країни. Отже, наявність процесуального механізму реалізації міжнародних принципів і норм слід також ураховувати під час розв’язання загальних проблем гармонізації законодавства з міжнародно-правовою системою. І це, як нам уявляється, є досить значущою проблемою, на яку повинна бути звернута увага вчених-юристів, зокрема нашої держави.

Безумовно, з’ясування і  практичне вирішення проблем  гармонізації законодавства України з міжнародним правом є одним із важливих завдань не лише Верховної Ради України, а й інших державних органів, їх посадових осіб, наукових установ, учених. Слід зрозуміти, що побудувати досконалу національну законодавчу систему без урахування міжнародного права сьогодні практично не може жодна держава, тому що немає такої, яка б не здійснювала тією чи іншою мірою міжнародне співробітництво. Ось чому від рівня узгодженості національних правових систем з міжнародним правом багато в чому залежать рівень міжнародного співробітництва будь-якої держави світу та її авторитет.

2. Зближення  європейського права 
із законодавством України

Процес гармонізації та зближення правових систем, які  існують у європейському просторі, на нашу думку, потребуватиме цілеспрямованої та скоординованої діяльності різних держав і міжнародних організацій. Необхідно створити такі юридичні норми, які здатні забезпечити однакове регулювання наявних у європейських державах суспільних відносин. При цьому варто зауважити, що така робота сприятиме розвитку міжнародного співробітництва, попередженню виникнення різного роду юридичних колізій. Звичайно, правова уніфікація не обов’язково повинна мати універсальний характер. Вона може розмежовуватись як за цілями, так і за масштабами. За деякими напрямками суспільних відносин уніфікація може мати глобальний характер, а за іншими — охоплювати держави регіону або діяти в рамках певних міждержавних об’єднань.

Розглядаючи проблему створення  єдиного європейського правового поля, слід враховувати той факт, що у світі є кілька національних правових систем.

Як відомо, найстарішою  та найпоширенішою правовою системою є континентальна, яка властива і європейським країнам. Для неї характерні нормативна упорядкованість, структурованість джерел, усталені демократичні правові принципи, а також наявність чіткої юридичної техніки.

Головними носіями зазначеної системи є Німеччина, Франція  та ряд інших європейських держав. Вона тією чи іншою мірою існує  у багатьох країнах. В її центрі перебуває  людина із системою її суб’єктивних прав та інтересів, на базі яких формуються суспільні та державні інтереси.

У цілому, як ми знаємо, континентальна система складається з публічного і приватного права, які органічно  пов’язані та постійно взаємодіють. Приватне право регулює соціально-економічні відносини, спрямовані на реалізацію прав та обов’язків людини й громадянина, встановлює статус фізичних та юридичних осіб, забезпечує їх рівність у відносинах одна з одною тощо. Публічне право — це система норм і принципів, у яких відображаються державні, суспільні потреби, відносини та інтереси, без забезпечення яких неможливо задовольнити особисті інтереси, а також загальнозначущі інтереси суспільства у цілому.

До особливостей континентальної  правової системи належить її галузева класифікація. Як правило, система права ділиться на галузі, серед яких базовими є конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне право, а також цивільно-процесуальне та кримінально-процесуальне. У межах цієї правової системи велике значення надається питанням систематизації законодавства. Адже джерела континентального права мають стійку ієрархію, легко кодифікуються. Найбільшу ж юридичну силу, звичайно, має конституція.

До числа інших найвагоміших міжнародних правових утворень, що, як відомо, ефективно функціонують, слід віднести систему загального права, яке поширює свою дію на всі держави та міжнародні організації. Це ядро міжнародно-правової системи. Зауважимо, що, на відміну від континентального права, згадана система розвивалася не лише вченими-юристами, а й юристами-практиками. Загальне право створюється і змінюється зусиллями всіх суб’єктів, міжнародним співтовариством у цілому. Воно спирається на презумпцію універсальності дії його норм, оскільки є правом міжнародного співтовариства. Тому будь-яка держава зобов’язана його поважати.

У даний час з урахуванням  системи норм й принципів загального права функціонує багато національних законодавств (Великої Британії, США, Канади, Індії, Австралії, ряду африканських держав тощо). Проте в кожній з цих держав є багато специфічного, що віддзеркалює особливості розвитку, географічного положення тієї чи іншої країни, впливу на неї регіональних міжнародних структур тощо.

Нині спостерігається  чітка тенденція до зближення  окремих елементів вищеназваних правових систем за збереження і навіть деякого посилення їх специфіки.

Якщо вести мову про  Європу, частиною якої є і Україна, то слід зазначити, що в останні роки переважна більшість європейських держав, керуючись спільними та національними інтересами, спрямовують зусилля на побудову правової системи, яка регулюватиме функціонування принципово нового міждержавного формування — об’єднаної Європи. Ця правова система, що дістала назву «Європейське право», складається з численних конвенцій, угод, хартій, кодексів та протоколів до них, розроблених під егідою таких міжнародних регіональних організацій, як Рада Європи, Організація з питань безпеки та співробітництва у Європі, Європейський Союз тощо.

Особливістю Європейського  права є те, що воно виникло та активно розвивається на основі як континентального, так і загального права. Наприклад, питаннями забезпечення прав і свобод людини, якими в рамках Ради Європи відає Європейський суд з прав людини, котрий у своїй діяльності поєднує елементи як континентального, так і загального права. Зокрема, він досить активно використовує у своїй практиці правило прецеденту. Судові рішення обґрунтовуються ним виходячи не тільки з норм певних конвенцій, а й з принципів справедливості, природного права, моральних критеріїв, суспільної необхідності тощо. Держави — члени Ради Європи, зокрема Україна, зобов’язані визнавати обов’язковість юрисдикції цього суду.