Поняття та предмет міжнародного економічного права

Розділ 1

Поняття та предмет 
міжнародного економічного права

1. Міжнародні  економічні відносини, 
їх зміст і значення

іжнародні економічні відносини є  складовою системи існуючих міжнародних  відносин. Поняття «міжнародні відносини» досить широке. Воно включає в себе насамперед міждержавні відносини, в яких суб’єктами виступають держави та їх об’єднання як носії публічної влади. Суб’єктами цих відносин можуть бути також і міжнародні організації, зокрема економічні, та ін.

Як і будь-які суспільні  відносини, міжнародні відносини є відносинами надбудовного характеру. Аналіз наукової літератури з цього питання дає можливість зробити висновок про те, що під міжнародними (міждержавними) відносинами слід розуміти відносини, які виходять за межі держав і виникають між ними. Ці відносини, як відомо, регламентуються нормами міжнародного права.

Міждержавні економічні відносини виникають і встановлюються передусім між державами як політичними формами організації суспільства, що виражають обумовлену економічним ладом певну політичну владу економічно пануючого класу або всього народу. Вони можуть виникати також, як уже зазначалося, і між державами та міжнародними організаціями, між міжнародними організаціями.

Отже, міжнародні економічні відносини — це особлива форма суспільно-виробничих зв’язків між окремими державами, між державами та міжнародними організаціями, між міжнародними організаціями. 

За своїм змістом  міжнародні економічні відносини є  складними. Це обумовлено, по-перше, значною кількістю країн, їх угруповань і міжнародних організацій, які є суб’єктами міжнародних економічних відносин. По-друге, на складність і характер цих відносин істотно впливає і суспільно-політичний устрій країн або їх угруповань. Цілком зрозуміло, що певні особливості в економічних відносинах існували (й існують ще й сьогодні) між країнами з різним соціально-економічним устроєм.

На земній кулі налічується  нині понад 220 суверенних та незалежних держав, як великих, так і малих. Рівень їх економічного розвитку різний. Країни світу можна поділити на економічно розвинуті та ті, що розвиваються. Як відомо, до найбільш економічно розвинутих країн належать США, Японія, ФРН, Італія, Франція, Велика Британія та деякі інші, які протягом 90-х років ХХ ст. виробляли та експортували майже 2/3 світового обсягу промислової продукції. Серед країн, що розвиваються, виділяються такі «ключові», як Бразилія, Мексика, Китай та Індія, обсяг промислової продукції яких дорівнює обсягу всіх інших держав цієї групи, разом узятих. Важливо зазначити, що на території країн, що розвиваються, мешкає приблизно 75 % населення землі, яке постійно перебуває у вкрай скрутному економічному становищі. Тому Організація Об’єднаних Націй (ООН), інші міжнародні структури спрямовують свої зусилля на розвиток саме цих країн.

Але, незважаючи на рівень розвитку держав, кожна з них, вирішуючи свої внутрішні, а тим більше зовнішні проблеми, вступає в економічні відносини з іншими державами та міжнародними економічними організаціями. Це зумовлюється значною кількістю чинників, серед яких, окрім рівня розвитку економіки, можна виділити міжнародний поділ праці, природні та кліматичні умови, географічне положення, доступ до морських шляхів, наявність трудових ресурсів тощо. Наприклад, якщо взяти до уваги такий чинник, як міжнародний поділ праці, то можна виділити країни, які є провідними у галузі машинобудування (США, Німеччина, Франція тощо), комп’ютерної техніки (США, Японія, Південна Корея тощо), добування та перероблення нафти (держави ОПЕК — Алжир, Венесуела, Габон, Еквадор, Індонезія, Ірак, Іран, Катар, Кувейт, Лівія, Нігерія, Об’єднані Арабські Емірати й Саудівська Аравія) тощо. Якщо ж брати до уваги кліматичні умови, то ми знаємо, що тільки обмежене коло держав може вирощувати оливу (країни Середземномор’я), чай (Індія, Китай, Шрі-Ланка), каву (Бразилія, Колумбія), какао (Гана, Бразилія), соняшник (Україна, Росія) тощо. Інші держави, які не вирощують цих сільськогосподарських культур, змушені їх купувати. Отже, природні та кліматичні умови багатьом країнам не дають змоги вирощувати певні сільськогосподарські культури, а це значить, що ці умови є відповідним чинником, що сприяє виникненню міжнародних економічних відносин як з приводу виробництва, так і закупівлі цих культур.

Слід зазначити й  те, що необхідність вступу в міжнародні економічні стосунки між країнами обумовлює і наявність відповідних природних запасів, що міститься в надрах тієї чи іншої країни. Так, є країни, які мають величезні запаси нафти, газу. До таких можна віднести Алжир, Венесуелу, Ірак, Іран, Кувейт та ряд інших країн Африки, Азії та Латинської Америки, об’єднаних в єдину організацію експортерів нафти, відомою за назвою ОПЕК. Наявність наприклад, достатньої кількості нафти та газу в Російській Федерації і відсутність потрібної кількості їх в Україні є однією з причин міжнародного співробітництва між ними.

Важливим при організації  міжнародних економічних відносин є і географічне положення  країн, унаслідок якого одні мають  доступ до моря, інші — навпаки. Ті країни, які не мають такого доступу, вимушені, використовуючи інші шляхи сполучення, що пролягають через територію відповідних країн, перевозити свої вантажі, щоб мати доступ до водних транспортних артерій. В основі таких відносин, що виникають при цьому між країнами, лежить принцип свободи відкритого моря, відповідно до якого всі держави і народи мають рівні права на користування світовим океаном. Як свідчить ст.1 Женевської конвенції 1958 р. «Про відкрите море», під «відкритим» морем розуміють усі частини моря, які не входять як до територіальних, так і до внутрішніх вод якої-небудь держави і якими можуть користуватися різні держави з метою здійснення судноплавства, рибальства, добування біологічних і мінеральних ресурсів, проведення наукових досліджень, прокладення підводних кабелів і трубопроводів тощо.

З огляду на ці та інші чинники держави вступають у певні відносини або безпосередньо, або через створені для цього угруповання країн, міжнародні економічні організації. Економічна ефективність таких міжнародних відносин за сприятливих політич- 
них умов може бути надзвичайно високою. Наприклад, така маленька держава, як Люксембург, для забезпечення функціонування своєї промисловості змушена імпортувати вугілля, кокс, залізну руду, машини та обладнання, нафтопродукти, тканини та зерно. Експортує вона переважно сталевий прокат, добрива та цемент і має валовий національний продукт, який дорівнює приблизно 41 тис. дол. США на душу населення. Для порівняння:  
у США цей показник становить 24 тис. дол. США, у Франції — близько 22 тис.

Подібні приклади свідчать, що в умовах зростаючої інтернаціоналізації світового господарства економіка окремої країни багато в чому залежить від рівня розвитку економіки інших держав. Будучи складовою світової економіки, вона не може успішно розвиватись у відриві від неї, тому виникає потреба в узгодженні зовнішньоекономічної політики різних країн і стратегії щодо її реалізації.

Одночасно слід зауважити, що розвиток міжнародного економічного співробітництва сприяє не лише функціонуванню національного господарського механізму. Таке співробітництво, а це підтверджує і практика міжнародного життя, дає змогу підтримувати і зміцнювати мир на Землі, створювати систему міжнародної економічної безпеки, уникати певною мірою військових конфліктів під час розв’язання спірних питань. Іншими словами, міжнародне економічне співробітництво є реальною матеріальною основою зміцнення миру.

Отже, можна зробити висновок, що нині важливою передумовою реалізації економічного потенціалу будь-якої держави, а також найголовнішою гарантією забезпечення її національної безпеки стає активна участь цієї держави у міжнародному економічному співробітництві на основі належного дотримання принципів і норм міжнародного права, всебічного розвитку передусім міждержавних торговельних зв’язків та взаємопроникнення економік. Сказане повною мірою стосується й України, адже загальновідомо, що країни, які з будь-яких причин опинилися поза межами міжнародних економічних структур, поступово витісняються зі світових ринків, що врешті-решт веде до втрати ними спочатку економічної, а потім і політичної незалежності.

2. Україна як суб’єкт міжнародного 
економічного співробітництва

Вирішення Україною, як і будь-якою іншою державою, важливих соціально-економічних, політичних та інших завдань практично  неможливе без її участі у міжнародному економічному співробітництві, в діяльності міжнародних організацій без урахування світового досвіду, досвіду становлення і розвитку окремих країн. З огляду на це участь нашої держави у міжнародному співробітництві, зокрема і в міжнародному економічному співробітництві, на основі норм і принципів міжнародного права є досить важливою. Цілком зрозуміло, що таке співробітництво України з країнами світу, міжнародними організаціями є вагомою умовою успішного розв’язання багатьох проблем не лише зовнішньополітичного, зовнішньоекономічного характеру, а й внутрішнього.

Ураховуючи це, у ст.18 Конституції  України закріплено положення про те, що зовнішньополітична діяльність нашої держави спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальнови- 
знаними принципами і нормами міжнародного права. Раніше у прийнятій 2 липня 1993 р. Постанові Верховної Ради України «Про Основні напрямки зовнішньої політики України» було зазначено, що широкомасштабні торговельні, виробничі та фінансові відносини нашої держави з іншими країнами та її співробітництво з міжнародними економічними організаціями є важливим чинником вітчизняного економічного розвитку і прискорення науково-технічного прогресу. Варто зауважити, що вже з перших років незалежності Україна розпочала активний пошук своєї ніші у системі міжнародного та зовнішньоекономічного співробітництва, вжила заходів щодо забезпечення його відповідними законодавчими актами. Нині його основні напрямки визначаються та регулюються укладеними нашою державою міжнародними угодами та її національним законодавством. Так, Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. визначив порядок експорту та імпорту товарів, капіталів і робочої сили, реалізації різних форм наукової та науково-технічної кооперації, міжнародні засади фінансових операцій та інвестиційної діяльності, спільного підприємництва як на території України, так і поза її межами. А Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. регулює широкий спектр питань, що стосуються укладення і виконання міжнародних договорів з участю нашої держави.

Варто підкреслити, що Україна як суб’єкт  міжнародної спів- 
праці у сфері економіки об’єктивно має досить непогані позиції. Відомо, наприклад, що вона має вигідне для активної участі у світових торговельно-економічних відносинах географічне положення, за рівнем запасів та видобутку сировинних ресурсів входить до числа провідних держав світу. Їй належить чверть найродючіших чорноземів земної кулі. Високий інтелектуальний та загальноосвітній рівень населення, значний потенціал у високотехнологічних галузях промисловості забезпечують Україні місце у п’ятірці провідних космічних держав світу, дев’ятці країн, що випускають військово-транспортні літаки, а також її належність до світових лідерів експорту зброї та військово-технічних послуг. Наша країна — власник найпотужніших нафто- та газотранспортних магістралей світу.

Виходячи насамперед із потреби  забезпечення національних інтересів наша держава вживає заходів щодо налагодження міжнародного, зокрема економічного, співробітництва. Так, за майже 12 років незалежності вона налагодила відносини з 166 країнами, стала членом близько 100 міжнародних організацій, учасником майже 50 багатосторонніх економічних договорів, уклала і виконує понад 2 тис. двосторонніх угод. Активну участь бере Україна в роботі Конференції Організації Об’єднаних Націй з торгівлі та розвитку, Міжнародного торговельного центру, Європейської економічної комісії ООН, Багатостороннього агентства з інвестиційних гарантій, Світової організації інтелектуальної власності, Міжнародного агентства з атомної енергії, Програми розвитку ООН, ряду інших органів, фондів, програм та спеціалізованих установ, що входять до складу системи Організації Об’єднаних Націй. З урахуванням тенденцій глобалізації світової економіки Україна спрямовує свою діяльність у двох стратегічно важливих для неї напрямках.

Перший — це поступова інтеграція нашої держави в європейські та трансатлантичні структури з метою входження до європейського економічного простору. До головних завдань цього напрямку можна віднести передусім налагодження відносин з Європейським Союзом (далі — ЄС). За статусом та функціями згадане міжнародне об’єднання суттєво відрізняється від інших міжнародних організацій. У його рамках вирішуються питання як внутрішнього, так і зовнішнього економічного розвитку держав-учасниць. Країни, які бажають стати членом цього інтеграційного об’єднання наднаціонального характеру, повинні мати економіку, що відповідає певним ринковим критеріям. Що стосується нашої країни, то кризові явища в її економіці, недосконала правова база гальмують просування України шляхом ринкових реформ, а тому унеможливлюють її входження до ЄС у найближчі роки. Разом із тим перспектива розвитку відносин між Україною та ЄС існує і зараз. Підписання 14 червня 1994 р. Угоди про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (набула чинності у березні 1998 р.) створило для цього сприятливі умови. Можна констатувати і той факт, що ЄС також шукає шляхи зближення та поліпшення двостороннього співробітництва з Україною. Нині активно розвивається договірно-правова база економічних відносин Україна — ЄС, яка дає можливість регулювати їх на міжнародно-правовому рівні. Зокрема, були підписані: Угода про торгівлю текстильною продукцією (1993 р.); Тимчасова угода про торгівлю та питання, пов’язані з торгівлею, між Україною, з одного боку, та Європейським Співтовариством, Європейським Співтовариством з вугілля і сталі, Європейським Співтовариством з атомної енергії, з іншого (1995 р.); Угода про торгівлю деякими сталеварними виробами (1997 р.); Угода про співробітництво в галузі керованого термоядерного синтезу та в галузі ядерної безпеки (1999 р.); багатостороння Рамкова Угода про інституційні засади створення міждержавної системи транспортування нафти та газу (1999 р.). 11 червня 1998 р. Указом Президента України затверджена «Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу», а 10 грудня 1999 р. на Гельсінському саміті Європейської Ради вироблена «Спільна стратегія ЄС щодо України».

Постановою Верховної Ради України  від 17 січня 2002 р. були схвалені рекомендації за підсумками парламентських слухань  з питань реалізації державної політики інтеграції України до Європейського Союзу, а також ряд інших заходів щодо цього.

Безумовно, ці заходи сприяли суттєвому  розширенню сфери співробітництва  України та ЄС. Окреслилися такі його напрямки: торгівля та інвестиції; економіка, фінанси та статистика; енергетика, ядерні проблеми та навколишнє середовище; митне й прикордонне співробітництво, боротьба з «відмиванням» коштів і наркобізнесом; транспорт, телекомунікації, наука та технології; освіта і навчання; вугільна, сталеливарна, гірнича галузі промисловості та сировинні матеріали. За ініціативою України почалося обговорення питання про можливість створення у найближчі роки зони вільної торгівлі між нашою державою та ЄС. Разом з тим слід зазначити, що однією з головних передумов інтеграції України в ЄС є адаптація її законодавства до європейського права. Усе це повинно сприяти тому, що наша держава найближчим часом повинна стати асоційованим, а потім — повноправним членом Європейського Союзу.