Поняття та предмет міжнародного економічного права

У процесі укладення  договорів велике значення мають  застереження, які формулюються при підписанні, ратифікації, офіційному підтвердженні, прийнятті або затвердженні договору або ж приєднанні до нього. Відповідно до ст. 19 Конвенції, застереження не робляться у випадку, коли вони прямо заборонені договором, або коли вони чітко виражені договором і в їх число не входить дане застереження, або коли застереження не сумісне з об’єктом і метою договору. Ці застереження можуть бути прийнятими або проти них можуть бути відповідні застереження. Прийняття застереження або заперечення проти нього має бути зроблене в письмовій формі і доведене до відома відповідних держав або міжнародних організацій.

Договір набуває  чинності в порядку і згідно з  датою, які передбачені безпосередньо у самому договорі або узгоджені між учасниками договору. За відсутності такого положення або домовленості договір набуває чинності, як тільки буде виражена згода всіх держав і організацій, що брали участь у переговорах.

Кожен чинний міжнародний  договір є обов’язковим для його учасників і повинен ними добросовісно виконуватись. Держава як учасник  договору не може посилатись на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання цього договору. Це саме стосується і міжнародної організації, яка так само не може посилатися на правила даної організації для виправдання невиконання цього договору (ст. 26—27).

Загальним правилом є  те, що договір не створює зобов’язань або прав у третій державі або третій організації без їх на це згоди. Така згода має бути висловлена у письмовій формі, і це повинно випливати із правил відповідної організації.

Договір може бути змінений за загальною згодою його учасників. Це є загальним правилом.

Конвенція також  містить норми, які стосуються нечинності договорів. Причому держава не має права посилатися на ту обставину, що її згода на обов’язковість для неї договору була виражена в порушенні того чи іншого положення її внутрішнього права, яке стосується компетенції укладати договори. Це саме стосується і міжнародної організації. Договори можуть бути недійсними (нечинними), коли вони були укладені внаслідок помилки, обдурювання, підкупу представника держави або міжнародної організації, їх примусу, погрози силою або шляхом її застосування. Договір також є не чинним, якщо на момент укладення його він суперечить нормі загального міжнародного права. (ст. 48—53).

Конвенція передбачає умови  припинення договору або призупинення його дії (ст. 54—64). Так, припинятися договір може за згодою його учасників або відповідно до положень договору, 
а також у зв’язку з денонсацією або виходом із договору.

Призупинення дій договору може бути відповідно до положень договору або за згодою всіх його учасників. Договір може також бути призупинений за згодою лише окремих його учасників, але за умови, коли це передбачено або не забороняється договором, коли це не впливає на користування іншими учасниками своїми правами, що закріплені у даному договорі, або на виконання ними своїх обов’язків. Він може бути також призупинений, коли це буде несумісним з об’єктом і цілями договору. Припинення договору або призупинення його дії може бути на основі укладення наступного договору, або внаслідок його порушень (ст. 59—60).

Крім того, підставою  для припинення договору або виходу з нього є неможливість його виконання, якщо ця неможливість є наслідком  безповоротного зникнення або знищення об’єкта, який необхідний для виконання  договору. Якщо така неможливість є лише тимчасовою, то на неї можна посилатися як на підставу лише для призупинення дії договору.

Конвенція містить інші норми, які стосуються депозитаріїв, повідомлень, виправлень, реєстрації тощо.

Однією з важливих умов успішної зовнішньоекономічної діяльності є вміння правильно укладати договори (контракти). Адже в міжнародні економічні відносини сьогодні вступає дедалі більше суб’єктів, і ця діяльність не є предметом лише спеціалізованих зовнішньоекономічних організацій, де зосереджена значна кількість професіоналів, які займаються проблемами міжнародних економічних договорів. Нині самостійними суб’єктами зовнішньоекономічних відносин нерідко виступають підприємства, об’єднання та інші господарські системи, для яких ця справа є лише одним із напрямів їхньої діяльності.

У даному параграфі увага  буде зосереджена на укладенні не лише міждержавних економічних договорів (угод), а й зовнішньоекономічних договорів (угод) між окремими підприємствами, організаціями.

Здійснюючи підготовчу роботу щодо укладення договорів, слід передусім з’ясувати інтереси сторін, щоб потім чітко їх відбити у змісті контракту. Причому тут потрібно домагатися розумного поєднання своїх інтересів з інтересами іншої сторони (контрагента). Велике значення має і врахування ризику як з економічного, так і з юридичного погляду. Якщо мати на увазі юридичні аспекти цієї справи, то насамперед необхідно врахувати зміст відповідних норм права, які застосовуватимуться для регулювання відносин, що можуть виникнути в межах відповідного договору.

Визначаючи умови договору, слід намагатися по можливості знизити  ризик витрат у разі невиконання  договірних зобов’язань партнером, а для цього необхідно мати відповідну інформацію про його платоспроможність  та комерційну репутацію. Потрібно передбачити і варіанти порушення зобов’язань з боку контрагента, а також спосіб захисту своїх інтересів. Наприклад, якщо є підозра, що партнер є неплатоспроможним або може таким стати, то слід отримати від нього банківську гарантію.

Вживаючи заходів щодо зниження непередбачених негативних наслідків з боку іноземного партнера (контрагента), перед укладенням договору слід зважити і свої можливості щодо виконання належним чином своїх майбутніх зобов’язань.

Необхідно враховувати  також і те, що бурхливий розвиток зовнішньоекономічних відносин, народження нових форм співробітництва, договорів не дає можливості адекватно й своєчасно відображати ці та інші зміни у законодавстві. У зв’язку з цим зростає значення саме договірного урегулювання відносин, особливо у разі відсутності законодавства. Якщо немає відповідного нормативного акта, який регулює договірні відносини в певній галузі міжнародного економічного співробітництва, то краще у договорі детально урегулювати взаємні права та обов’язки сторін, ніж звертатися до суду або арбітражу.

Детальне розроблення  і погодження умов договору вимагає  значних затрат часу, і щоб його якось зекономити, слід використовувати типові контракти, в яких закріплені загальні для даного виду положення. Звичайно, вони потребують у кожному конкретному випадку подальшої спеціалізації, адже неможливо на всі випадки життя створити один універсальний контракт.

Важливе значення має і те, хто готує проект контракту  як основу договірних відносин. Практика зовнішньоекономічного співробітництва засвідчує, що у більш вигідному становищі перебуває саме та сторона, яка розробляє проект договору. Не слід забувати і про інтереси партнера, домагаючись збалансування договірних умов, дотримуючись розумних меж, адже пред’явлення завищених вимог до контракту (наприклад, надання додаткових гарантій) може викликати збільшення вартості послуг, товарів тощо.

При укладенні  контрактів важливим є вибір країни, право якої може бути використаним для регулювання відносин між  сторонами. Це може бути (за взаємною згодою) право країни, яка представлена однією із сторін, або право інших держав, якщо виникають суттєві суперечності в правових нормах країн, що укладають договір. У даному випадку можна використовувати, наприклад, загальні умови Європейської економічної комісії, в яких відбито зміст правових норм таких країн, як Австрія, Бельгія, Великобританія, Данія, Італія, Голландія, Норвегія, ФРН, Фінляндія, Франція, Швеція і Швейцарія (форма № 188). Загальні умови широко застосовуються у договірній практиці багатьох західних країн.

Необхідною умовою успішного міжнародного економічного співробітництва є високий професіоналізм тих, хто займається питаннями договірної роботи. Якщо договір складається безграмотно з юридичного погляду, то це, як правило, завдає значної майнової шкоди.

Трапляються контракти, в яких досить детально викладені зобов’язання сторін, але не сказано про відповідальність у разі їх невиконання, хоч це не означає, що її не існує. Тому краще зробити застереження щодо відповідальності, її меж у контракті. У цьому переконує такий приклад. Одна із організацій України уклала з іноземним партнером договір на поставку товарів, у якому не передбачалася відповідальність постачальника (продавця). Але товар був поставлений з грубим порушенням строків. На основі чинного законодавства покупець — іноземний партнер — висунув вимогу відшкодувати йому завдані збитки, які значно перевищили вартість самого товару. Коли б у даному випадку у договорі були обумовлені межі відповідальності, то це б істотно поліпшило становище українського продавця.

Важливе значення при укладенні зовнішньоекономічних договорів має тлумачення тих термінів, які в них використовуються.  
У Законі України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» у ст. 1 дається визначення найбільш типових термінів, які вживаються в процесі здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Зокрема, роз’яснюються такі терміни, як валютні кошти, демпінг, експорт, імпорт, квоти, ліцензії, митне регулювання та ін.

Реальність протоколів, листів про наміри, меморандумів, угод тощо, їх обов’язковість залежать від того, як до цього ставляться сторони, котрі ці документи підписали. Чітко відмежувати декларації від реальних зобов’язань буває інколи просто неможливо.

У тих випадках, коли, наприклад, зовнішньоторговельна угода оформляється одним документом (договором, контрактом) або іншими документами, що підписуються одночасно, то тут проблем, як правило, мало. Але в багатьох випадках такі угоди укладаються через пошту, телеграф, телекс, що викликає певні непорозуміння.

Як відомо, в укладенні договору беруть участь дві сторони: оферент (сторона, яка виступає з пропозицією укласти договір) і акцептант (сторона, яка повинна дати згоду на укладення  
договору).

Укладаючи договір про  зовнішньоекономічну діяльність, слід дотримуватися встановлених законодавством вимог, інакше договори будуть недійсними. Відповідно до ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» суб’єкти насамперед повинні бути здатними укласти такий договір. Складаючи його текст, вони мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій.

Зовнішньоекономічний  договір укладається у письмовій  формі (якщо інше не передбачене законодавством або міжнародним договором України), підписує договір особа, яка має таке право згідно з посадою відповідно до установчих документів, та особа, яку уповноважено на це відповідним документом, виданим за підписом керівника.

Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладання, а форма угод з приводу будівель та іншого нерухомого майна, розташованого на території України, — законами України.

Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укладання, якщо сторони не передбачили інше. За відсутності погодження між сторонами відносно права, яке має застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів, застосовується право країни, де заснована або має основне місце діяльності сторона, яка є продавцем у договорі купівлі-продажу; наймодавцем — у договорі майнового найму; ліцензіаром —  
у ліцензійному договорі про використання виключних або аналогічних прав; експедитором — у договорі транспортно-експедиційного обслуговування; страхувальником — у договорі страхування; кредитором — у договорі кредитування; дарувальником —  
у договорі дарування; поручителем — у договорі поруки; заставником — у договорі застави.

У цій статті вирішуються питання застосування права і щодо інших договорів. Так, до зовнішньоекономічного договору про створення спільного підприємства застосовується право країни, на території якої спільне підприємство створюється й офіційно реєструється.

5. Міжнародні  економічні договори 
між державами та міжнародними 
економічними організаціями

Як зазначалося раніше, однією з організаційних форм міжнародного економічного співробітництва держав є співробітництво з міжнародними економічними організаціями, що зазвичай здійснюється на договірних засадах.

Спрямованість договірної правоздатності як держав, так і  міжнародних економічних організацій  спостерігається у різних сферах. Тому загальний поділ всієї маси зазначених договорів можна здійснити за кількістю сфер, галузей, що ними охоплюються, на дві групи. До першої групи слід віднести такі договори, які використовуються державами для забезпечення стосунків міжнародними економічними організаціями в окремих сферах та галузях. Другу групу договорів становлять угоди комплексного характеру, які регулюють міжнародні економічні відносини відразу в кількох сферах і галузях співробітництва.

Розгляд першої із зазначених груп можна, наприклад, розпочати з договорів, які укладаються у сфері валютно-фінансових відносин. Останні становлять значну частину стосунків держав з міжнародними економічними організаціями.

Серед цих договорів, які регулюють міжнародні відносини  між зазначеними суб’єктами стосовно безповоротного надання коштів (грантів), надання позики, надання коштів, кредитів на пільгових умовах, а також гарантійні угоди. Отже, більшість договорів між державами та міжнародними економічними організаціями у валютно-фінансовій сфері за своїми умовами мають характер фінансової допомоги.