Поняття та предмет міжнародного економічного права

Ця  Угода укладається строком на п’ять років і автоматично  продовжуватиметься на наступні однорічні періоди, якщо жодна з Договірних Сторін не повідомить письмово іншу Сторону про припинення дії цієї Угоди щонайменше за шість місяців до закінчення строку її дії.

Здійснено в  м. Анкарі 4 травня 1992 р. у двох примірниках, кожний українською та турецькою  мовами, причому обидва тексти мають  однакову силу.

За Уряд України За Уряд Турецької Республіки

Друга група договорів  — оплатні і безоплатні. Практика міжнародного економічного співробітництва та зовнішньоекономічних відносин свідчить про те, що переважно договори укладаються на взаємовигідній, оплатній основі. Це відповідає одному із уже згадуваних загальних принципів міжнародного права — принципу взаємовигоди. У межах оплатних договорів, коли одна зі сторін отримує якусь користь, вона повинна забезпечити іншій стороні відповідну, як правило, еквівалентну вигоду. Так, протягом семи місяців 1992 р. тривали дискусії щодо оплати газу, який повинен надходити з Туркменістану в Україну. Врешті-решт, у вересні 1992 р. був підписаний договір на поставку газу без урахування витрат на його транспортування.

Безоплатними називаються договори, для яких не характерна взаємна компенсація. Інколи їх називають ще добродійними, або благодійними, договорами. Це договори дарування, безвідсоткової позики, звільнення від оплати боргу, надання безоплатних послуг та ін.

Якщо розглядати договори та зовнішньоекономічні угоди (контракти) з погляду яких-небудь фактичних обставин, то їх можна поділити на формальні, реальні та консесуальні.

До формальних договорів слід віднести такі, для укладення яких, крім взаємної згоди сторін, потрібне дотримання певної форми. Відповідно до чинного в багатьох країнах законодавства недотримання форми договору веде до визнання його недійсним з усіма негативними наслідками, що випливають з цього. Як правило, згода, до якої дійшли сторони, має бути викладена у письмовому документі, який підписується сторонами, а якщо це передбачено законодавством, то й зареєстрована у відповідних державних органах (нотаріаті, суді та деяких інших). У Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 6) зазначено, що форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом її укладення. Угода, яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною через недодержання форми, якщо додержані вимоги законів України.

Реальними визнаються договори, в основі яких лежить не лише досягнення згоди, а й їх гарантоване виконання. До цієї групи договорів відносять, наприклад, договори позики, застави, зберігання. Проте в законодавстві Швейцарії, Польщі, Угорщини та Югославії чітко простежується тенденція ігнорування існування поняття реального договору, нехтування необхідності відмежування реальних договорів від консенсуальних. І це слід враховувати при укладенні договорів із суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності цих країн.

Консенсуальні договори — це такі, за якими з усіх суттєвих умов досягнута згода сторін. Вони вважаються укладеними і набирають чинності не в момент виконання, а в момент досягнення згоди.

Існує й інша, набагато ширша, класифікація міжнародних  договорів.

Міжнародні економічні договори можна поділити на кілька видів і за їхнім змістом. Розглянемо окремі види цих договорів.

Торговельні договори (інколи вони мають ще й інші назви, а саме: «договір про торгівлю і мореплавство», «договір про торгівлю і судноплавство», «торговельна угода» тощо) встановлюють принципи торговельно-економічних відносин між двома країнами, а також закріплюють певні норми (правила), що створюють правову базу таких відносин. У межах цих договорів вирішуються питання митного збору, торговельного мореплавства, транспорту, діяльності торговельних представництв та іншої діяльності юридичних та фізичних осіб на території відповідної держави.

Угоди про  товарообіг укладаються між урядами країн. У них обумовлюються найменування (асортимент) і кількість товарів, які поставляються з однієї країни в іншу протягом відповідного періоду, інші питання.

Угоди про товарообіг тісно пов’язані з угодами  про платежі, в яких визначено  порядок їх здійснення.

Угоди про  економічне і технічне співробітництво, як правило, мають комплексний, дещо універсальний і довгостроковий характер, оскільки в їх межах здійснюється діяльність зовнішньоекономічного характеру в різних галузях економічного і промислово-технічного співробітництва. Прикладами таких угод можуть бути угоди про економічне і технічне сприяння в будівництві підприємств та інших об’єктів.

Угоди про  науково-технічне співробітництво передбачають діяльність зовнішньоекономічного характеру на основі дво- і багатосторонніх договорів у конкретних галузях науки і техніки.

Довгострокові програми розвитку промислового і науково-технічного співробітництва — різновид, як правило, двосторонніх договорів, розрахованих на тривалу перспективу в окремих напрямах або галузях співробітництва.

Кредитні угоди — договори, в яких визначаються основні умови та принципи надання міждержавних кредитів.

Угоди про  режим інвестицій укладаються між окремими країнами і визначають порядок усіх видів майнових цінностей, що вкладаються у відповідні підприємства, галузі економіки.

Податкові угоди спрямовані на усунення подвійного оподаткування товарів, послуг, що надаються в межах економічного та науково-технічного співробітництва.

Міжнародна договірна  практика виробила й інші види договорів та угод, більш детальна характеристика яких буде дана в інших розділах підручника.

4. Міжнародно-правове регулювання 
порядку укладення міжнародних 
економічних договорів

Розглядаючи це питання, передусім  слід зазначити, що у міжнародному праві  не існує особливого, спеціального порядку укладення міжнародних  економічних договорів. Усі відносини, що виникають у цьому процесі, регламентуються міжнародно-правовими актами щодо укладення міжнародних договорів взагалі. І це цілком зрозуміло, адже міжнародні економічні договори є одним із видів міжнародних договорів, і тому на них повинен насамперед поширюватися загальний порядок їх укладення та виконання. Окремі особливості, які стосуються міжнародно-економічних договорів, визначаються в основному загальними міжнародно-правовими актами.

Як відомо, міжнародні договори (угоди) мають першочергове значення у справі організації міжнародного співробітництва  у політичній, економічній, соціальній, культурній та гуманітарних сферах. Це пов’язано з тим, що вони є основними джерелами міжнародного права, зокрема міжнародного економічного права, і засобом формування мирних відносин між державами, націями, незалежно від відмінностей державного чи суспільного устрою.

До міжнародно-правових актів, що стосуються укладення міжнародних договорів  між державами, а також між  державами та міжнародними економічними організаціями, належать Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. (вона стосується укладення лише міжнародних договорів між державами) та Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 травня 1986 р.

Віденська Конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. регламентує широкий спектр питань, пов’язаних з укладенням, набранням чинності, застосуванням міжнародних договорів та ін. Відповідно до цієї Конвенції регулюються і питання міжнародних договорів, зокрема й економічного характеру. Названа Конвенція набрала чинності 27 січня 1980 р. Якщо давати загальну характеристику цього важливого міжнародно-правового акта, то вона зводиться до такого.

Конвенція складається  з 8 частин, у яких об’єднано 85 статей.

У першій частині «Вступ» (ст. 1—5) визначається сфера застосування Конвенції, тлумачаться відповідні терміни тощо.  
Зокрема зазначається, що вона застосовується до договорів, які укладаються між державами. Згідно з Конвенцією під договором слід розуміти міжнародну угоду, яка укладена між державами у письмовій формі і регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься така угода в одному, двох чи кількох взаємозв’язаних між собою документах, а також незалежно від її назви.

У частині другій «Укладення і набрання договором чинності» (ст. 6—25) говориться про те, що кожна держава наділена правоздатністю укладати договори. Від її імені можуть укладати договори особи, які уповноважені на це. Водночас у Конвенції зазначається, що ряд осіб через їхні функції можуть укладати договори без наявності таких повноважень. До них належать глави держав, глави урядів, міністри закордонних справ, глави дипломатичних представництв, представники, які уповноважені державами представляти їх на міжнародних конференціях або у міжнародних організаціях, або в одному з їхніх органів.

Тексти договорів приймаються  за згодою всіх держав, які беруть участь у його складанні. Якщо ж договір приймається на міжнародній конференції, то за нього повинно проголосувати дві третини держав, які присутні на ній і беруть участь у голосуванні. Згода держави на обов’язковість для неї договору може бути виражена підписанням договору, обміном документами, які становлять договір, його ратифікацією, прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього або іншим способом. Договір набирає, як правило, чинності у порядку і в строк, який передбачено у ньому або погоджено між державами, що брали участь у переговорах.

У частині третій «Додержання, застосування та тлумачення договорів» (ст. 26—38) зазначається, що кожен діючий договір є обов’язковим для його учасників і повинен належним чином виконуватись. Договори зворотної сили не мають, обов’язкові для кожного учасника відносно всієї його території. Договори повинні тлумачитись добросовісно і відповідно до звичайного значення, якого слід надавати термінам договору в їх контексті, а також у світлі об’єкта і цілей договору.

Частина четверта «Поправки  до договорів і зміни договорів» (ст. 39—41) визначає загальне правило, відповідно до якого договір може бути змінений за згодою між учасниками.

Частина п’ята «Недійсність, припинення і призупинення дії договорів» (ст. 42—72) присвячена питанням дійсності  і збереження чинності договору, недійсності договорів (унаслідок помилки, обдурювання, підкупу або примусу представника держави, примусу держави через погрозу силою або її застосування, суперечності договору імперативній нормі загального міжнародного права).

У цій же частині закріплені норми, які стосуються призначення договору (призупинення договору або вихід із нього учасників відповідно до положення договору, або за згодою учасників; скорочення числа учасників багатостороннього договору, в результаті чого воно стає меншим від числа, яке необхідне для набрання чинності договором; призупинення дії договору відповідно до положення договору або за згодою учасників; денонсація договору або вихід із договору, який не містить положень про його призупинення, денонсації або виходу із нього; призупинення дії багатостороннього договору за згодою лише деяких учасників).

Віденська конвенція про право міжнародних договорів також передбачає, що припинення договору або призупинення його дії може бути внаслідок його порушення, неможливості його виконання, корінних змін обставин, розриву дипломатичних або консульських відносин, виникнення нової імперативної норми загального міжнародного права. У цьому самому розділі закріплені норми, що регулюють процедуру, якої потрібно дотримуватись щодо недійсності договору, судового розгляду, арбітражу та примирення, а також визначають наслідки недійсності, призупинення або припинення договору.

У розділі шостому  Конвенції «Інші постанови» (ст. 73—75) ідеться про випадки правонаступності держав, відповідальності держав, про  початок військових дій, дипломатичні та консульські відносини.

Розділ сьомий «Депозитарій, повідомлення, виправлення і реєстрація» (ст. 76—80) містить норми, які регламентують питання депозитаріїв договору, їхні функції, порядок виправлення помилок у текстах договору, реєстрації та опублікування договорів.

«Заключні положення» —  це назва восьмої частини Конвенції (ст. 81—85). У цій частині регулюються питання, пов’язані з підписанням, ратифікацією договору, приєднанням до нього, а також питання набрання чинності договором.

Важливим документом, що регулює міжнародні відносини  в процесі укладення міжнародних договорів за участі міжнародних організацій, є Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р. Вона складається із восьми частин, в якій об’єднано 86 статей. Ця конвенція застосовується до договорів, які вкладаються між однією або кількома державами і однією або кількома міжнародними організаціями. Крім того, вона регулює договори, які укладаються між міжнародними організаціями.

Право укладення цих  договорів від імені держави  надається особі, яка має відповідні повноваження, або особам, які представляють свою державу і яким немає потреби мати відповідні повноваження завдяки тим функціям, які вони виконують. До них належать глави держав, глави урядів, міністри закордонних справ, представники держав у міжнародних конференціях, міжнародних організаціях, а також глави постійних представництв при міжнародній організації. Що стосується міжнародної організації, то тут, як правило, від її імені виступає особа, що має відповідні  
повноваження.

Відповідне значення має питання щодо способів виявлення  згоди на обов’язковість договорів. Якщо вести мову про державу, то такими способами є підписання договору, обмін документами, які лежать в  основі договору, ратифікація договору, його прийняття, затвердження, приєднання до нього або інші способи, щодо яких є домовленість. Стосовно згоди міжнародних організацій щодо обов’язковості для неї договору, то вона може бути виражена підписанням договору, обміном документами, актом офіційного підтвердження, прийняттям договору, його затвердженням, приєднанням до нього або іншим способом, про який є домовленість.