Інноваційні проекти

     Довгостроковий комерційний кредит. Надається на термін реалізації інноваційного проекту. Умови кредитування узгоджуються безпосередньо між банком і підприємством-позичальником, на що значною мірою впливають перспективність і комерційна привабливість проекту, яку банк аналізує у процесі ознайомлення із бізнес-планом його реалізації, а також фінансовий стан і ділова репутація позичальника.

     Лізинг. Це один із способів інвестування інноваційних проектів, коли компанія, що має вільні фінансові кошти, може брати участь у фінансуванні підприємницьких проектів інших фірм, коштів яких для їх повного фінансування недостатньо. Застосовують тоді, коли йдеться про освоєння великих технічних новацій, що вимагає придбання дорогого обладнання.

     Використання лізингу для інвестування інноваційних проектів є вигідним для всіх учасників лізингової угоди. Для лізингодавця це один із способів ефективного вкладення капіталу, ризик втрати якого невисокий, оскільки обладнання перебуває на балансі лізингодавця протягом усього терміну дії договору оренди. Лізингоотримувач має змогу одержати устаткування і почати нове виробництво без великих одноразових витрат, які на першому етапі покриває лізингова компанія, а також зменшити базу оподаткування і податкові платежі, оскільки лізингові платежі відносять на собівартість продукції (послуг) [10, с. 37-42].

     Форфейтинг. Це фінансова операція, що перетворює комерційний кредит на банківський. До нього вдаються з метою акумулювання фінансових коштів при реалізації інноваційного проекту, якщо інвестору для цього бракує коштів. Терміни погашення векселів, які при цьому підписує інвестор, рівномірно розподілені у часі, що дає змогу отримати відстрочку по платежах і гарантії банку щодо їх забезпечення.

     Форфейтинг як банківська технологія використовується для фінансування спільних інноваційних проектів. Механізм форфейтингу використовують у фінансових операціях із метою швидкої реалізації довгострокових фінансових зобов'язань і в експортних операціях для сприяння надходженню наявних грошей експортеру, що надав кредит іноземному покупцеві.

     Франчайзинг. Він є найповнішою фінансовою схемою залучення інвестиційних ресурсів у процес тиражування інноваційних проектів, що пройшли апробацію ринком. Власник запатентованої інноваційної ідеї, що є основою його бізнесу, за договором франшизи передає право на її використання іншій організації, водночас беручи на себе фінансові витрати на становлення бізнесу на новому ринку, його консалтинговий і маркетинговий супровід. Франчайзинг поєднує переваги кредиту і лізингу, мінімізуючи стратегічний ризик для франчайзі і прискорюючи торговельну експансію (розширення) франчайзера [11, с. 3-17].

     Іноземні прямі інвестиції. Їх залучають для реалізації масштабних проектів, пов'язаних з технологічним оновленням виробництва, реорганізацією та диверсифікацією діяльності тощо. Завдяки впровадженню сучасних технологій, в ефективному використанні яких зацікавлені іноземні партнери, останні можуть радикально поліпшити конкурентні позиції підприємства. В Україні ці інвестиції залучають у приватизаційні процеси. Поширенішим є спільне інвестування інноваційних проектів вітчизняними та іноземними інвесторами на правах дольової участі (спільне підприємство). Однак обсяги залучення іноземних інвестицій в Україні нині недостатні, що зумовлено несприятливим інвестиційним кліматом і невисокою привабливістю для іноземних інвесторів більшості вітчизняних підприємств.

     Випуск облігацій. Це спосіб залучення інвестицій на платній основі. За облігаціями, на відміну від акцій, провадиться фіксована виплата відсотків протягом встановленого терміну дії, по завершенні якого облігації погашаються. У розвинутих країнах облігації є поширеним джерелом залучення капіталу, яке передбачає відносно низькі відсоткові ставки, оскільки ризик втрати капіталу невисокий. В Україні випуск облігацій — явище рідкісне і дуже дороге, оскільки необхідно виплачувати інвесторам (покупцям облігацій) високі відсотки для покриття їх ризиків.

     Особливості податкового законодавства можуть створювати додаткові вигоди підприємствам, що використовують кредитування для інвестиційних цілей. Вибір джерел інвестування інноваційних проектів і програм значною мірою залежить від умов надання кредитів. Наприклад, вітчизняні підприємства можуть скористатися послугами вітчизняних та іноземних банків; портфельних інвесторів — приватних фондів; портфельних інвесторів — фондів допомоги; стратегічних інвесторів. Кожен із них здійснює власну політику щодо умов надання кредитів.

     Вітчизняні банки. Вони обізнані із специфікою та умовами ведення бізнесу у країні найкраще, розуміють вітчизняну фінансову звітність і систему бухгалтерського обліку, можуть запропонувати консультації щодо зниження витрат фінансування, посилаючись на власний досвід. Водночас ці банки остерігаються ризику і вимагатимуть істотного забезпечення кредитних угод.

     Іноземні банки. Фінансування за рахунок їх позичкових коштів можливе на триваліший період і за нижчою вартістю, ніж вітчизняних. Крім того, іноземні банки мають доступ до більших обсягів капіталу. Однак вони надто розбірливі у виборі підприємств, яким можуть надати кредит, і воліють кредитувати виробничі, комунальні, телеко-мунікаційні підприємства, а також експортні галузі. Збільшення кількості іноземних банків в Україні (через їх філії) останнім часом розширило коло підприємств, які можуть скористатися їх послугами.

     Портфельні інвестори. Це інвестиційні фонди (приватні фонди і фонди допомоги), фонди венчурного капіталу, пенсійні, страхові фонди тощо. Вони намагаються об'єднати доходи від виплати дивідендів і від підвищення вартості основних засобів (підвищення вартості акцій). Зазвичай не претендують на контрольний пакет акцій, але хочуть мати право голосу в управлінні підприємством, у яке інвестують кошти (голосування на зборах акціонерів, представництво в раді директорів).

     Фонди допомоги. Ці інвестиційні інститути підтримують іноземні уряди. Зазвичай вони інвестують кошти у розмірі від 50 тис. до 3 млн. дол. США, тобто займаються інвестуванням малих і середніх, а також дочірніх підприємств. Вони працюють безпосередньо із суб'єктами підприємництва.

     Як свідчить практика, фонди допомоги більше інвестують у період політичної та економічної нестабільності. На прийняття ними рішень про інвестування впливають політичні фактори.[11, с. 9-16]

     Стратегічні інвестори. Серед них виокремлюють: компанії, які працюють у тій самій галузі, що й підприємство, у яке вони інвестують; їх мета — розширити існуючі напрями своєї діяльності; компанії, що працюють в іншій галузі промисловості, але намагаються краще використовувати свої активи; фінансово-промислові групи, що прагнуть розвивати стратегічні зв'язки.

     Стратегічні інвестори здебільшого оцінюють вартість акцій підприємства вище, ніж портфельний інвестор. Вони налаштовані на довгострокове співробітництво і прагнуть мати значні повноваження при прийнятті стратегічних і оперативних рішень; можуть вдаватися до непопулярних заходів, пов'язаних з реорганізацією, зміною стратегії підприємства.

     Іноземні стратегічні інвестори намагаються створити канали збуту на закордонних ринках і шукають підприємства, що утримують значну частку ринку або мають конкретні права на її частку. Крім того, вони мають на меті організувати виробництво з низькою собівартістю, знайти висококваліфіковану й відносно недорогу робочу силу. Іноді стратегічний інвестор може знайти нову технологію, одержати вигоду від взаємодії з підприємствами в інших країнах, зокрема можливість продажу продукції (якщо це постачальник) чи готове джерело сировини і матеріалів (якщо це покупець).

     Найкращим напрямом інвестиційної діяльності для стратегічних інвесторів є підприємства середнього розміру, особливо коли сума інвестицій забезпечує одержання права голосу при прийнятті найважливіших оперативних рішень.

     Публічна емісія акцій і облігацій. До неї вдаються відомі великі підприємства, акції яких мають попит. Додатковий їх випуск і реалізація на фондовому ринку дає змогу підприємству диверсифікувати склад акціонерів (при тому, що жоден інвестор не має контрольного пакета акцій), збільшує ліквідність проданих акцій і є відмінною рекламою для підприємства у разі успіху. Однак публічна емісія акцій потребує додаткових витрат, пов'язаних з високою вартістю підготовки і витратами на емісію, рекламу тощо. Крім того, заздалегідь невідомо, скільки грошей буде отримано, якщо тільки акції не розміщені попередньо в одного чи декількох покупців. В Україні такий спосіб залучення фінансових коштів поки що застосовують рідко.

     Підприємницьким суб'єктам слід вдумливо ставитися до вибору інвестора, оскільки від цього залежить не лише можливість реалізації інноваційного проекту із бажаними результатами, а й перспективи розвитку підприємств.

     Отже, для реалізації інноваційних проектів можна використовувати різні джерела фінансування. Кожне з них має свої переваги і недоліки, тому прийняття рішення щодо їх вибору слід ретельно обґрунтовувати. [7, с. 116-120] 

5 Ризики інноваційних проектів та їх особливості 

     В економічній літературі проблеми ризику займають одне з центральних місць. Великий внесок у розробку теорії ризику внесли американські економісти Г. Маркович, У. Шарп, Ф. Найт, Г. Бірман, С. Шмідт.

     Ризик можливий при прийнятті рішень про  фінансування наукових робіт, пов'язаних з розробкою принципово нової  продукції. В умовах ринку посилюється  залежність між величиною ризику і фінансовими можливостями інвестора.

     Інноваційні проекти відносяться до категорії  найбільш високого ризику для інвестицій, тому при пошуку інвестицій з комерційних  джерел ініціатору інноваційного проекту  потрібно реально оцінити свої шанси. [9, с. 340-341]

     Залежно від ступеня завершеності досліджень і характеру результатів НДДКР  інноваційні проекти поділяються  на такі категорії.

     1. Інноваційні проекти, пов'язані  виключно з просуванням готового  інноваційного продукту.

     2. Інноваційні проекти з незавершеною стадією впровадження.

     3. Інноваційні проекти з незавершеною  стадією ДКР.

     4. Інноваційні проекти з незавершеною  стадією НДР.

     5. Інноваційні проекти з незавершеною  стадією пошукових досліджень.

     Як  правило, залучення коштів в інноваційні  проекти з комерційних джерел можливо при наявності реального результату НДДКР. Проекти, пов'язані з просуванням готового інноваційного продукту, - найбільш привабливі для інвестицій. Більш ризикованими проектами є проекти, орієнтовані на просування нової технології. Для таких проектів складніше розробити маркетингову концепцію. Найбільші проблеми з фінансуванням виникають за проектами з незавершеною стадією НДР і незавершеною стадією пошукових досліджень. При проведенні пошукових досліджень можливі негативний результат, що може бути наслідком неправильного напряму досліджень, помилкової постановки завдання, помилок у розрахунках, а також ситуація, коли дослідження не завершено у встановлені терміни. При проведенні НДДКР іноді спостерігаються помилки в оцінці термінів їх завершення; порушення стандартів і вимог сертифікації; отриманні непатентоспособного результату.

     Ризик інноваційних проектів враховує імовірнісний характер очікуваного результату в  умовах невизначеності.

     Іншими  словами, ризик інноваційних проектів – невизначеність, що залежить від прийнятих рішень, реалізація яких відбувається тільки з плином часу.

     Оцінка  ризику є частиною будь-яких підприємницьких  рішень, у тому числі і пов'язаних з інноваційними проектами. Інноваційні  проекти залежать від капіталовкладень в окремі галузі, підприємства, виробництва.

     До  зовнішніх ризиків відносять  загальноекономічний, ринковий, соціально-демографічний, природно-кліматичний, інформаційний, науково-технічний і нормативно-правової види ризику. При цьому причини, що зумовлюють зовнішньоекономічний, ринковий, природно-кліматичний, інформаційний, науково-технічний і нормативно-правові види ризику, полягають у діях суб'єктів зовнішнього середовища, а також внутрішнього, тому вони відносяться до категорії змішаних.

     Змішані ризики пов'язані з діяльністю розробників інноваційних проектів.

     Підстави  класифікації економічних внутрішніх ризиків підприємства бувають наступними. за можливістю передбачення, умисне створення ситуації ризику, з причин виникнення, за місцем виявлення, за часом виявлення, за винуватцями виникнення, за тривалістю дії, за методам виявлення, за способами мінімізації наслідків, по етапах виробничого циклу, за виробничими умовами, за місцем знаходження продукції, за типом організації виробництва, за рівнем цін на вироблену продукцію, за типом продукції.