Лекции по "Інформаційнім ресурсам"

У кінці 1960-х рр. при  міністерствах почали виникати адміністративні інформаційні центри, які стали відомими під абревіатурою ГІОЦ – Головний інформаційний обчислювальний центр. В основному вони займалися збиранням і обробкою статистичної інформації свого міністерства чи відомства.

Такі ж, лише менші за масштабом, інформаційні чи довідково-інформаційні центри почали з’являтися у кожному підприємстві, організації, фірмі.

Зараз інформаційні центри охоплюють усі сфери діяльності – правову, кадрову, ЗМІ, фінансову, політичну, рекламну, комерційну тощо.

Особливості функціонування інформаційних центрів. Спочатку між органами інформації і бібліотеками виникла гостра конфронтація. Інфоцентри зразу ж почали розвиватися на автоматизованій основі. Бібліотеки ж виявились більш консервативними установами, в той час активно опиралися від спроб впровадження автоматизації. Нові технології впроваджувались у бібліотечну діяльність дуже повільно, під впливом інфоцентрів. Психологічний рубіж перед новою технікою був подоланий лише у середині 1970-х рр.

Штучне протиставлення інфоцентрів і бібліотек викликало серйозну стурбованість у світі, і в 1975 р. ООН рекомендувала «повсюди стимулювати об’єднання бібліотек і документальних служб». Багато країн взяли до уваги цю рекомендацію. Наприклад, у США зараз діють більше 10 тисяч інфоцентрів, інтегрованих з бібліотеками в єдині установи.

По-іншому відбувався цей  процес у нашій країні: у нас  було вдвічі більше, чим у США, інфоцентрів, але половина з них мала в своєму складі бібліотеки як структурні підрозділи, три тисячі функціонувало окремо від бібліотек, третина ж бібліотек виконувала одночасно функції органів НТІ. Держава інвестувала оснащення ЕОМ органи НТІ, а бібліотеки залишились осторонь. Повільно і в дуже малих масштабах автоматизувалися лише провідні бібліотеки. З розпадом СРСР більшість органів НТІ і вся інформаційна система розпалися.

Бібліотеки ж і інші документальні системи з тисячолітньою  історією довели свою живучість.

Інфоцентри, на відміну  від бібліотек, самі створюють документи: інформаційно-аналітичні звіти, оглядову інформацію. Вони широко спеціалізуються на наданні фактографічної інформації, у формі, що потрібна абоненту. При цьому вони здобувають інформацію без допомогою бібліотек, і таким чином стають одночасно і генералізацій ними, і термінальними документальними системами.

Інфоцентри обслуговують колективного користувача, тобто юридичних  осіб, тоді як бібліотеки здебільшого  працюють з контингентом фізичних осіб.

За масштабами інфоцентри всеохоплюючі – від глобальних (типу Інтернета) через міжнародні, всеукраїнські, великі комплекси до підрозділів інформаційних служб окремої фірми.

Інфоцентри розглядають  інформацію як товар, і цим радикально відрізняються від бібліотек, що бачать у ній культурну цінність. Підхід же інфоцентрів визначає постановку їх діяльності: їх послуги платні, у них процвітає ринковий підхід до надання інформації , їм властиві оперативність і супероперативність на базі новітніх технологій, у них розширюється приватний сектор.

Інфоцентри на відміну  від інших документальних систем орієнтуються на актуальну, можна сказати швидкісну, тематику, хронологічна глибина їх відомостей дуже мала.

Закон про бібліотечну  справу передбачає взаємодію бібліотек  з органами НТІ, архівами тощо.

Робота в НТІ фінансується державою, оскільки система державна.

 

 

Контрольні  запитання:

 

1. Коли виникли інформаційні центри як самостійні соціальні інститути?
2. Охарактеризувати розвиток НТІ.
3. Які особливості функціонування НТІ у порівнянні з бібліотеками.

 

 

 

Лекція 18

 

Документні  ресурси інформаційного профілю

 

• Електронні бази даних
• Національна електронна бібліотека
• Переваги електронної бібліотеки.

 

Електронні бази даних  не є окремим інформаційним центром, а немов розчинилися серед  них, оскільки розкривають усі можливі галузі знання і сфери діяльності. Їх особливе становище пояснюється електронним виглядом документів, з яких вони складаються.

У банкові даних, чи банку  документів, міститься інформація з  будь-яких питань. Цей банк можна  порівняти з набором звичайних  документів на паперовому носії. На відміну  від банків, у базі даних, крім власне документів, заради яких вона створена, в автоматичному режимі функціонує ряд програм: обробки цих документів, пошуку, додатків, змін, перегляду і трансляції. Самі ці програми теж є документами, проте іншого порядку, подібно до того, як бібліотечний каталог не є фондом, а ключем до бібліотечного фонду і без нього користування фондом ускладнюється. Без комп’ютерних програм користування банком даних повністю виключається. Тому у повсякденному житті користуються висловом «база даних» (БД), хоча є документальні системи, які займаються збиранням інформації для ЕОМ як самостійним видом документа безвідносно до банків даних.

В базу даних входять  також апаратні засоби, що забезпечують доступ до усієї інформації.

Впорядкування обліку і  реєстрація баз і банків даних почалось у нашій країні в середині 1990-х рр. на державному рівні. Виявилось, що створення документів, які сприймаються машиною, здійснюється стрімкими темпами.

За типом зареєстрованих БД велику частину складають фактографічні  БД. Для населення основним джерелом відомостей є ЗМІ. Інформаційні продукти і послуги у електронному вигляді надають також рекламні агенції, бібліотеки, ринок медіа продуктів, інформаційно-довідкових та інформаційно-аналітичних послуг, комп’ютерних телекомунікаційних мереж і пейджингового зв’язку.

Інформрегістр фіксує лише невелику частину реально існуючих ДР. Завдання державної важливості полягає у повній їх інвентаризації і обліку як майна чи інтелектуальної  власності. 

Національна електронна бібліотека

Гігантські обсяги накопичених документів, їх зростання, різноманітний за багатьма ознаками характер збереження і розповсюдження, відсутність уніфікованого доступу до них створюють істотні проблеми у використанні ДР.

Усвідомлення вказаних проблем, підкріплене змінами в галузі розвитку сучасних інформаційних технологій і засобів передачі даних, призвело до необхідності шукати нові підходи і вирішення, які стосуються створення «сховищ» інфоресурсів, їх організації, способів доступу до них. У загальному такі підходи почали трактувати як створення цифрових, чи електронних бібліотек. Це не бібліотека у сучасному розумінні.

Електронна/ цифрова  бібліотека – це вид розподіленої документальної системи, в якій знаходяться  документи безвідносно до їх фізичного  місцезнаходження і юридичної належності (бібліотекам, архівам, музеям тощо) у електронній формі, причому єдиний інтерфейс доступу до них забезпечується програмними засобами з одного пункту через глобальні інформаційні мережі.

Хоча слово «бібліотека» у назві цієї документальної системи дуже умовне, у всьому світі обрали саме його. Ця система повинна мати єдину робочу технологію, а найкращими, найбільш повними, раціональними є методи комплектації, обробки, розміщення, зберігання і використання документів, а також технологічні прийоми, розроблені стосовно бібліотек.

База даних бібліотеки складається із текстових, іконічних, звукових, відео документів. Електронна бібліотека може забезпечувати доступ і до власних електронних ресурсів, представлених зазвичай на оптичних дисках, і до ресурсів сторонніх організацій. Що мають програмні засоби, включаючи мережні протоколи. У останньому випадку мова йде про такий різновид електронної бібліотеки, яка неофіційно називається віртуальною бібліотекою.

Електронний документний  ресурс представляє собою інтеграцію усіх відомих видів документів.

Переваги електронної  бібліотеки. Найбільш відчутні такі:

• Надання користувачам якісно нових можливостей роботи з великою кількістю документів.
• Забезпечення доступу до інформації, що існує виключно в електронній формі.
• Отримання інформації незалежно від часу і місця її перебування.
• Істотне підвищення оперативності надання документів.
• Можливість доступу до різнорідних електронних ресурсів в середовищі одного екрану завдяки єдиному інтерфейсу.
• Запобігання погіршенню фізичного вигляду оригіналів. Оскільки вони виводяться з обігу, стаючи страховими масивами документів.
• Полегшення і прискорення обслуговування користувачів.
• Розширення доступу до особливо цінних документів.
• Оперативний пошук потрібної інформації за ім’ям, словом, фразою.
• Можливість отримання високоякісною копією потрібного матеріалу.
• Економічність збереження великих масивів у мінімальному фізичному просторі.

 

Контрольні  запитання:

 

1. Охарактеризувати електронні бази даних.
2. Що містить поняття «Національна електронна бібліотека»?
3. Які переваги електронної бібліотеки?

 

 

Лекція 19

 

Документний ресурс персональних систем

 

• Особливості персональних ДР
• Види персональних ДР
• Взаємодія персональних і  суспільних ДР
• Утилізаційні документальні системи.

 

При всій масштабності ДР суспільного значення і користування основний їх масив складають все-таки персональні ДР. Вони на порядок вище за обсягом, чим суспільні. Персональні  ДР синкретичні. По суті, всі види документних ресурсів беруть початок саме з персональних ДР.

Персональні ДР полі функціональні, вони забезпечують усі різновиди  інформаційних потреб особистості. Вони підтверджують соціальний статус особистості, її юридичний, економічний, політичний, освітній стан, відносини  власності. Персональний ДР забезпечує задоволення культурних, навчальних, виробничих, рекреаційних і багатьох інших потреб особистості, членів родини.

Навіть у тих, хто  не збирає домашню бібліотеку, усіх документів нараховують десятками  і сотнями. У колекціонерів ДР в декілька десятків разів більший.

Персональні ДР характеризуються високою гетерогенністю, що наближає їх до архівів. Їх недоліки – стихійність  формування і звідси слабка впорядкованість.

Види персональних ДР

Документи почали супроводжувати людину ще в доісторичну епоху, з  моменту появи писемності. Першими з’явилися економіко-правові документи. Вони закріплювали право власності, фіксували позикові зобов’язання, акти купівлі-продажу тощо.

У випадку, коли у персональному  ДР накопичуються документи, що стосуються однієї особи, він називається особовим, чи персональним, коли двом і більше поколінням – фамільним. Якщо в ньому представлено документи членів родини, він є сімейним. Ресурс, який представляє власність особи і задовольняє її інформаційні потреби, але разом з тим представлений у суспільне користування, має статус особово-суспільного. Можливий і варіант навпаки. Інтернет є наскільки персональним, настільки і суспільним ресурсом.

Серед персональних ресурсів найбільш помітні архіви, особисті бібліотеки та інші спеціалізовані колекції.

Архіви. На кожного жителя ще до його народження заводять цілий  ряд юридичних документів. Вони супроводжують  його протягом життя і залишаються  потім. Більшість документів створює  кожна особа. Це дитячі малюнки, вітальні листівки, листи, шкільні зошити, студентські конспекти, щоденники, мемуари, фотографії, відеофільми тощо. У особистому архіві майже кожної людини збирається до ста одних лише найменувань документів.

Іноді вони мають значний  не лише особистий, але і суспільний інтерес.

Бібліотеки. Головним стимулом створення персональних бібліотек – їх висока надійність і оперативність: потрібний документ завжди поряд. Персональні бібліотеки послужили прообразом бібліотек суспільного користування; досить часто вони виростали саме із приватних книжкових колекцій.

Персональні бібліотеки заслуговують уваги і вивчення їх складу, тенденцій розвитку.

Частіш за все їх називають  особистими або домашніми, або ж  сімейними – у кожній цій назві  є  власний відтінок. Такими бібліотеками вважаються твори друку, що нараховують 50 примірників і вище, якщо вони поповнюються систематично і цілеспрямовано (тобто, коли книги для них купують хоча б раз у рік). Крім книг, у такому фонді можуть бути журнали, газети, а також відео-аудіозаписи та інші документи культурного, виробничого, наукового призначення.

Масове формування особистих  бібліотек почалося в 1960-і рр. для  цього з’явились політичні, культурні  і матеріальні передумови.

До кінця існування  СРСР власні книжкові зібрання мали 97% сімей.