Украинская идея политической теории и публицистики М. Драгоманова

Землеробство України все більше втягувалося в товарний обіг, поступово перетворюючись у капіталістичне. З 1863 по 1902 р. у ринковий обіг в Україні надійшло понад 25,6 млн десятин приватновласницької землі. Причому більшість її купували поміщи-ки-дворяни. Але значна частина земель переходила і до землевласників інших станів. За період з 1827 по 1905 р. поміщики українських губерній продали особам недворянського стану майже 6 млн десятин землі, що становило понад третину загальної площі дворянського землеволодіння.

Земля, яку втратили поміщики, переходила до рук купців, духівництва, міщан та селян. Більша частина поміщицьких земель була продана заможним селянам, які з 1877 по 1905 рр. придбали у дворян близько 4,5 млн десятин і збільшили своє землеволодіння у 4 рази.

Наприкінці XIX ст. значну частину сезонних робіт у господарствах поміщиків і заможних селян українських губерній, зокрема південних і правобережних, уже виконували за допомогою різних машин.

Південь України став головним районом виробництва товарного зерна, правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру лівобережні — зерна, тютюну і частково цукру. Капіталізм поступово втягував у свою сферу тваринництво та всі інші галузі сільського господарства України.

Україна, незважаючи на колоніальну політику царату, щодо економічного розвитку займала в Російській імперії одне з перших місць. Вона випереджала інші райони за видобутком вугілля, виплавкою чавуну, виробництвом цукру. Україна належала до тих окраїн царської Росії, які в промисловому відношенні мало чим відрізнялися від центру імперії, хоч її економіка значною мірою мала однобокий характер.

Швидкий розвиток капіталізму в промисловості та сільському господарстві, суттєві зміни, що відбулися під його впливом у структурі суспільства, наявність численних пережитків кріпосництва — все це поглиблювало соціальні суперечності, було причиною незгасаючої боротьби в місті і на селі.

Внаслідок реформи 1861 р., проведеної в інтересах поміщиків, економічне становище основної маси селянства значно погіршилося. Протягом 60—90-х рр. середній селянський наділ в Україні

зменшився з 4,6 до 1,9 десятий, а багато селянських дворів володіло ділянками від 0,5 до 1,5 десятин. На Полтавщині й Чернігівщині було чимало сіл, де селянський наділ не перевищував 0,15—0,25 десятин.

Гострого характеру набрала боротьба трудового селянства протягом 70-х рр., яка, особливо в губерніях Правобережної України, була спрямована проти розверстування угідь, на відстоювання селянами своїх прав.

Антипоміщицький селянський рух ще більше посилився у 90-х рр. XIX ст. За неповними даними, лише протягом 1890— 1900 рр. в Україні відбулося понад 150 заворушень селян.

Надзвичайно важкими були умови життя та праці робітників, особливо виснажливою і небезпечною — робота в кам'яновугільних шахтах. Вона тривала у дві зміни, кожна — по 12 годин. На деяких підприємствах робочий день перевищував 15 годин. На фабриках і заводах все ширше застосовували жіночу і дитячу працю. Заробітна плата залишилася на низькому рівні. Шахтарі Донбасу здебільшого жили в землянках, робітники цукрових заводів — у тісних, вогких і брудних казармах, які кишіли паразитами. На підприємствах не було служб охорони праці, дуже часто траплялися нещасні випадки. За далеко не повними даними, протягом 1864—1899 рр. на промислових підприємствах України загинуло 3300 і скалічено понад 16 тис. робітників.

Важкі економічні та політичні умови життя спонукали робітників до боротьби проти фабрикантів і заводчиків. Спочатку, особливо в 60—70-ті рр., виступи набирали форми заворушень. Другою, вищою формою боротьби були страйки. Тільки протягом 1880—1894 рр. в Україні відбулося 97 страйків і 13 заворушень. Загальне число учасників страйків становило 29 тис. осіб.

Робітничий рух в Україні у пореформний час розвивався, набував нового досвіду, набирав усе організованішого та цілеспрямованішого характеру. Будучи спрямованим проти соціального гноблення трудового народу, він, однак, залишив поза увагою розв'язання національного питання.

Царат здійснював у найгрубіших формах політику національно-колоніального гноблення України, не визнавав існування українського народу, придушував його культуру. Так, один з ідеологів великодержавного шовінізму, редактор "Московских ведомостей"

Катков на сторінках своєї газети доводив, що Україна "ніколи не була окремою державою... Малоросійської мови ніколи не було і, незважаючи на всі зусилля українофілів, до цього часу не існує".

Ці погляди цілком поділяли царський уряд і його сановники. Так, міністр внутрішніх справ П. Валуєв у 1863 р. у листі до міністра народної освіти писав, що "ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може". В тому ж році було видано розпорядження царя, яким категорично заборонено видання українською мовою книг "навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу". Дозволено друкування, та й то після суворої цензури, лише кількох творів красного письменства.

Наслідком цих дискримінаційних заходів царату було скорочення кількості друкованої продукції, яку видавали українською мовою в Росії: у 1864 р. — 12 книг і брошур, 1865 — 5, 1866 — жодної, у наступні три роки — по 2 книги, у 1870 р. — 5.

В Україні з 1863 р. по 1872 р. вийшла лише одна книга українською мовою. У скрутному становищі перебувала й періодична преса. Намагання діячів української культури організувати стабільне видання періодики на національній основі наштовхувалося на традиційний опір самодержавства.

Ще реакційнішим і ганебнішим був так званий Емський указ Олександра II, виданий у 1876 р. і спрямований проти української мови як найважливішого чинника національного розвитку народу. Цим указом суворо заборонили ввозити в межі імперії, без спеціального на те дозволу головного управління в справах друку, будь-які книги та брошури, видані за кордоном українською мовою. Не дозволяли також театральні вистави українською мовою, друкування текстів до музичних творів.

Правда, театральні вистави українською були дозволені у 1881 р., але водночас висловлено стільки застережень і обмежень, що від цього дозволу, по суті, нічого не змінилося.

Колонізаторська політика царського уряду яскраво виявилася і в його ставленні до народної освіти. Викладання в школах українською мовою було заборонено, що вело до суцільної неписьменності.

Важке економічне становище, політичне безправ'я, національне гноблення викликали посилення національно-визвольного руху в Україні. До нього долучилася переважно інтелігенція, національні почуття якої завдяки освіченості, природно, посилювалися. Багато наукових та культурно-освітніх діячів надавали важливого значення формуванню національної свідомості у своїх співвітчизників, пробудженню в народу почуття самоповаги.

Після скасування кріпацтва представники української інтелігенції почали виступати не поодинці, а згуртовано. Відсутність демократичних свобод у Росії змушувала їх об'єднуватися у напівлегальні або нелегальні суспільно-політичні організації — громади. Вони, зазвичай, не мали чітких програм і статутів, але провадили велику культурно-освітню діяльність серед широких народних мас, спрямовану проти антиукраїнської політики царату. Такі організації виникли в кінці 50-х на початку 60-х рр. XIX ст. у Києві, Харкові, Чернігові, Одесі та інших містах України. Громадівці організовували недільні школи, видавали популярні брошури українською мовою (лише за 8 місяців 1861 р. їх було розповсюджено більш як 12 тис. примірників), вивчали історію й етнографію України, складали українсько-російський словник.

Перша громада була створена в стінах Київського університету з таємного гуртка "хлопоманів" (так називали недоброзичливці тих, хто присвятив себе справі визволення українського народу). Ідеологом "хлопоманства" став Володимир Антонович (1830— 1908) — випускник історико-філологічного факультету Київського університету 1860 р., згодом професор, видатний дослідник історії України від найдавніших часів до кінця XVIII ст. Походив він з родини збіднілого польського шляхтича. Ще навчаючись в Одеській гімназії, а потім в університеті, В. Антонович захопився, з одного боку, гуманістичними творами французьких просвітителів XVIII ст. Монтеск'є, Руссо, Вольтера та інших, з іншого — поезіями Т. Шевченка, українськими козацькими літописами XVII ст. Стратегічною метою "хлопоманів" було ліквідувати царат, наслідки кріпацтва, встановити демократичну республіку на основі добровільного співжиття українців, росіян, поляків. Реалізацію задумів гуртківці почали з поширення освіти серед українських селян, піднесення їхньої національної та політичної свідомості. Регулярне відвідування хлопоманами сіл завершилося для деяких з них арештами. Гурток припинив існування.

Ідеї громаді в ці в знайшли відображення на сторінках громадсько-політичного і літературно-художнього щомісячника "Основа", що виходив у Петербурзі в 1861—1862 рр. за редакцією В. Білозерського. Це був єдиний легальний україномовний друкований орган у Росії. В ньому поряд із творами ліберального характеру друкували твори українських письменників демократичного напряму, зокрема неопубліковані за життя поезії Т. Шевченка, а також цінні історико-етнографічні матеріали.

Гнів консервативних сил Російської імперії та царського уряду викликала культурно-освітня й наукова діяльність інших громадівців, прозваних "українофілами" за їхню вірність і відданість інтересам рідного народу.

Власті звинувачували громади в українському сепаратизмі, а після горезвісного "валуєвського циркуляру" (липень 1863 р.) розпустили їх. Багатьох громадівців було заслано. Через десять років український національний рух, який знову очолив В. Антонович, відновився. На початку 70-х рр. XIX ст. його центром став Київ. Гурток київської інтелігенції, що іменувався "Стара громада", продовжував видавати літературу українською мовою.

Із найактивніших, найавторитетніших, найдосвідченіших діячів руху з'їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду (В. Антонович, М. Драгоманов, О. Русов, П. Чубинський та ін.) — центральний керівний орган "федеративного об'єднання громад" усієї України. Це було тим більш необхідним у зв'язку з утворенням нових громадівських молодіжних гуртків, члени яких охоче йшли на контакти з революційно-народницькими організаціями, нерідко вели спільну з ними агітаційно-пропагандистську роботу. "Стара громада" також прагнула того, щоб її вплив поширювався й на молодогромадівців.

Київські громадівці з 1873 р. започаткували плідну роботу через Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Члени цієї наукової установи глибоко вивчали економіку, історію, географію, етнографію, фольклор України, підготували й надрукували низку фундаментальних видань з цих галузей науки, організували демографічні та соціально-економічні обстеження населення Києва і Південно-Західного краю (тобто Правобережної України), провели 1874 р. в Києві III Всеросійський археологічний з'їзд, у якому взяли участь вітчизняні та закордонні вчені.

Провідну роль у цій багатогранній діяльності, що вже стала виходити за межі ліберального культурництва, відіграли представники демократично налаштованої інтелігенції. У пошуках найреалістичнішого ідеалу соціальної та національної справедливості вони старанно студіювали соціалістичні вчення західноєвропейських мислителів.

Південно-Західний відділ Російського географічного товариства став серйозною науковою організацією в справах українознавства, розширивши можливості і напівлегальних громад. Інтелігенція, яка згуртувалася навколо відділу (М. Драгоманов, О. Кістяківський, М. Лисенко та ін), заснувала свій орган — газету "Киевский телеграф", мала і друкарню, видавала дешеві книжки, які продавали у місцевій книгарні. Наполеглива фольклорно-етногафічна діяльність великого колективу професіоналів та аматорів увінчалася семитомною працею "Трудьі етнографическо-статис-тической експедиции в Западно-Русский край", що вийшла за редакцією П. Чубинського. Він приїхав в Україну в 1869 р., відбувши адміністративне заслання (з 1863 р.) в Архангельській губернії, куди був висланий за участь у таємному товаристві, яке ставило своєю метою повалення російського самодержавства і створення суспільства на демократичних засадах. В одному з документів повідомляється, що П. Чубинського було покарано за розповсюдження відозви українською мовою, а також за влаштування походу студентів і селян на місце поховання Т. Шевченка. П. Чубинський написав вірш "Ще не вмерла Україна", який передає національне прагнення українського народу середини минулого століття. Цьому віршеві, якого поклав на музику композитор М. Вербицький, судилося довге життя. Він став національним гімном України.

Наукова, просвітницька, культурницька діяльність української інтелігенції непокоїла царських чиновників, їх турбував не тільки розвиток національних тенденцій, а й зростання громадсько-політичної та революційної активності суспільства під впливом Географічного товариства. У зв'язку з цим голова Археографічної комісії М. Юзефович повідомляв у Петербург, що "розбійницькі зграї, озброєні і в масках, які з'являються в краї, не що інше, як початий народжуваної у спокушених умах гайдамаччини". Він пропонував урядові вжити не часткових заходів, а загальних, радикальних, які б могли викоріняти причини подібних дій. М. Юзефович висунув ідею ліквідувати Київський відділ Російського географічного товариства, додавши, що поки М. Драгоманов і П. Чубинський будуть тут, "ніякі заходи не припинять руху, який виник з їхньої ініціативи".

У відповідь на доноси платних і безплатних агентів поліції в 1875 р. було створено спеціальну антиукраїнську Комісію. Вона працювала недовго і дійшла висновку, "що допустити окрему літературу на простонародному українському говорі, — це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хоч би й у далекій будучності, України від Росії". Вона вирішила розпустити київський відділ Географічного товариства, а його активних членів і співробітників репресувати. Результатом праці названої комісії став ганебний царський указ, який підписав 18 травня 1876 р. Олександр П.