Украинская идея политической теории и публицистики М. Драгоманова

Для України особливу вагу мало відродження сільського господарства. Систему кооперації, яка була достатньо розвиненою, за більшовиків було вщент зруйновано. В умовах НЕПу створювалися акціонерні товариства, як, наприклад, «Селодо-помога». До 1923 р. у селянських господарствах України було зосереджено понад 9 % земельного фонду республіки (31 млн десятин). Цього ж року було запроваджено єдиний сільськогосподарський податок: заможні господарства сплачували 5,6 % прибутку, середні — 3,5 %, бідняцькі — 1,2 % або ж зовсім не сплачували його. Останнє обумовлювалося не економічною доцільністю, а політичними розрахунками — створити на українському селі прошарок населення, підданого більшовикам.

Проте заміна збитковими колгоспами і радгоспами приватного селянського господарювання не могла дати бажаного результату, й хоча на середину 20-х років валовий збір зерна в Україні досяг довоєнного рівня, на ринок його поступило набагато менше. До того ж навіть голодного 1922 р. більшовики продали за кордон 13,5 млн пудів українського хліба, вирученими коштами за який Москва розпорядилася на власний розсуд.

Позитивним здобутком НЕПу в Україні стало зростання кредитної кооперації. Сформована мережа сільськогосподарського кредиту складалася з Укрсільбанку, його місцевих філій та тисяч сільськогосподарських кредитних спілок і товариств. Було засновано спеціалізовані кредитні товариства «Добробут», «Кооптах», «Плодоспілка» та інші, які навіть експортували конкурентоздатну на європейському ринку продукцію. У цілому, до кінця 20-х років кооперацією в Україні було охоплено 3,1 з 5,1 млн існуючих тоді господарств.

Таким чином, нова економічна політика сприяла економічному відродженню української економіки, яке, на жаль, було призупинене сталінським «стрибком в індустріалізацію».

http://www.grinchuk.lviv.ua/referat/1/1502.html

УКРАЇНСЬКА НАЦIОНАЛЬНА IДЕЯ В ТЕОРЕТИЧНIЙ СПАДЩИНi М. МIХНОВСЬКОГО

В.П. Ситник

Kиївський нацiональний унiверситет iм. Тараса Шевченка, Україна

У статтi аналiзується розвиток самостiйницької концепцiї української нацiональної iдеї в теоретичнiй спадщинi М. Мiхновського. Розглянуто причини її виникнення та ставлення до неї представникiв українського полiтикуму кiнця XIX - початку XX ст.

Нацiональна iдея - це основний принцип життєдiяльностi певної нацiї, який вiдображає її iсторичну долю у зв'язку сучасного з минулим i майбутнiм. Змiст нацiональної iдеї вiдображає наявний стан суспiльства (нацiї) як необхiдний наслiдок його попереднього iсторичного поступу та формулює основну мету подальшого нацiонального розвою, вказуючи шляхи й засоби її досягнення.

Українська нацiональна iдея в тiй формi, у якiй вона постала на початку XX ст., сягає своїм корiнням в попереднi пiвстолiття української iсторiї. Саме тодi утворюється Кирило-Мефодiївське братство, яке ставить на порядок денний питання української державностi у формi федерацiї слов'янських народiв на засадах рiвноправностi кожного з її суб'єктiв.

Велике значення для формування української нацiональної iдеї мала творчiсть братчикiв: поезiя Т. Шевченка, науковi працi М. Костомарова, проза П. Кулiша та iн.

З розгромом Братства український нацiональний рух втрачає попередню активнiсть. Проте вже з кiнця 1850-х рокiв у рiзних мiстах України з'являються так званi Громади, якi об'єднують найбiльш активних на той час українських патрiотiв. Громади займалися переважно культурно-просвiтницькою дiяльнiстю, уникаючи полiтичної. Але навiть така дiяльнiсть насторожувала царський уряд, який видає низку заборон, спрямованих проти українства, головними з яких є сумнозвiснi Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р. Останнє викликало цiлком справедливе обурення української нацiональної елiти i, звичайно, вiдштовхнуло її вiд центральної влади. З цього часу вiдбувається поступова радикалiзацiя українського нацiонального руху (i, вiдповiдно, бiльш активна розробка української нацiональної iдеї). Цьому значною мiрою також сприяли зв'язки пiдросiйського українства з Галичиною та факт виступу польських повстанцiв у 1863 р., з якими значна частина української елiти була солiдарною [1].

Українське суспiльство на початку 1890-х рокiв уже не задовольняється самою лише культурницькою роботою. Нове поколiння свiдомих українцiв готове йти далi - стати на шлях радикальної полiтичної боротьби. У 1891 р. виникає Братство тарасiвцiв, яке об'єднує активних українцiв рiзних полiтичних поглядiв (вiдомих у майбутньому самостiйникiв, соцiал-демократiв, лiбералiв, есерiв та iн.). iдея державностi в них трактується у формi автономiї. У 1897 р. постає Всеукраїнська безпартiйна органiзацiя (ВБО), яка стане останньою вiхою на шляху до створення українських полiтичних партiй.

1890-тi роки чiтко розмежували рiзноманiтнi полiтичнi напрями, що зародилися на територiї Надднiпрянщини в попереднiй перiод.

Одним iз таких напрямкiв, що виник наприкiнцi XIX - на початку XX ст., стало українське полiтичне самостiйництво, фундатором якого був М. Мiхновський. Вiдтодi змiст української нацiональної iдеї збагатився однiєю з найважливiших своїх складових - вимогою боротьби за власну самостiйну державу.

Термiн "самостiйництво" як такий, пiд яким розумiли полiтичну боротьбу за повну самостiйнiсть України, з'явився пiсля виходу в 1900 р. брошури М. Мiхновського "Самостiйна Україна", що повинна була стати програмою щойно створеної Революцiйної української партiї (РУП). Самостiйництво виступило альтернативою пануючого на той час автономiзму. Своєю появою воно започаткувало полiтичну дискусiю щодо форми української державностi та шляхiв її досягнення. В iсторичнiй лiтературi часто можна зустрiти критику, спрямовану проти самостiйникiв iз приводу того, що їхнi iдеї нiбито були завчаснi, оскiльки для реалiзацiї їх на той час ще не визрiли умови, та що вони руйнували єдиний революцiйний табiр тощо. Подiбнi зауваження як сучасникiв тих подiй, так i представникiв наступних поколiнь, на погляд автора, не є обiрунтованими.

Поява самостiйництва не була чиєюсь авантюрою - чи то окремої особи, чи то полiтичної сили, а тим бiльше якоїсь iншої держави. Кiстяк своєї iдеологiї воно побудувало на кращих традицiях українського нацiонального руху другої половини XIX ст. Тому iдеї цi не могли бути завчасними, їх просто не сприймали носiї тодiшнього українського революцiйного руху. Проводячи агiтацiйну роботу серед українських мас, українськi революцiонери, перебуваючи пiд сильним впливом автентичного марксизму та загальноросiйських революцiйних течiй, формували свiдомiсть пересiчного громадянина пiд протилежним, а то й ворожим самостiйництву кутом зору (соцiалiзм та автономiзм-федералiзм).

Але якби полiтично активнi українцi зосередили свою увагу на принципах самостiйництва й таким чином побудували свою агiтацiйну роботу, простий український народ, безперечно, пiдтримав би їх, свiдченням чого можуть бути часи Першої свiтової вiйни та революцiйних подiй 1917 - 1920 рр., коли українськi автономiсти пiд тиском внутрiшнiх i зовнiшнiх полiтичних обставин змушенi були-таки взяти на озброєння тi iдеї, проти яких до революцiї так запекло виступали, а носiїв цих iдей глумливо висмiювали як вiдсталих вiд умов сьогодення та (що найбiльш абсурдно) реакцiйних людей.

Що ж стосується "шкiдливостi" самостiйництва як одного з чинникiв, що заважав монолiтностi єдиного революцiйного фронту Росiйської iмперiї, то варто зважити на те, що самостiйники не переймалися справами загальноросiйського революцiйного табору, оскiльки стрижнем їхньої дiяльностi було питання нацiонального визволення, i, тiльки досягнувши останнього, можна було, на їх погляд, розгортати програму соцiальних перетворень. М. Мiхновський ще в 1902 р. у своїй працi "Робiтницька справа в програмi УНП" доводив тодiшнiм революцiонерам, що iз самого лише факту скинення самодержавства українство нiчого не виграє, якщо не здобуде цiлковитої державної самостiйностi. А не здобувши нацiонального визволення, Україна стане жертвою ще бiльш жорстоких випробувань, нiж переживає їх пiд владою самодержавного царя: "Горе тiй зневоленiй нацiї, що дочекається панування демократизованої нацiї. Тодi панування буде належати усьому народу завойовнику, а не окремим станам чи особам його. Буде демос-пан i демос-раб" [2, с. 139]. Виходячи з останнього, робиться висновок: "Поки ще в пануючих нацiях скрiзь панує розладдя, ворожнеча i боротьба мiж рiзними суспiльними верствами, то нацiям зрабованим ще є змога скористати з цього i вибитися на волю. Коли ж в ворожому таборi пануючої нацiї запанує тиша i згода, себто коли по знищенню верств i привiлеїв запанує демократiя, тодi боротися буде зайво i не потрiбно. Демократiя високої нацiональної культури, узброєна по вимогам вищої технiки, буде силою непереможною, i пiд її п'ятою нацiя-раб роздавлена буде цiлком i назавжди. Хто не мiг визволитися, коли в таборi ворогiв йшло безладдя, суперечка i боротьба, той тим бiльше не визволиться, коли в ворожому таборi запанує згода (видiлено мною. - В.С.). i буде ймення тiєї нацiї викреслене з книги життя" [2, с. 140].

Однак, закликаючи українськi полiтичнi кола перейматися своїми власними, а не сусiднiми нацiональними проблемами, М. Мiхновський як провiдник самостiйникiв не ворогує з "рiдними" опонентами, не використовує стосовно них методiв "чорного пiару", як зараз модно висловлюватися. Вiн цiлком свiдомий того, що збудувати сильну українську державу можна лише за умови консолiдацiї всiх частин української нацiї, а щоб швидше досягнути цього, потрiбно об'єднати зусилля всiх українських полiтичних сил незалежно вiд того, iнтереси яких соцiальних верств вони захищають.

Проте нерозумiння цих простих iстин призводило до досить рiзких випадiв у бiк М. Мiхновського та його прибiчникiв. Полiтичну декларацiю РУП "Самостiйна Україна", внаслiдок збiльшення прiрви мiж автономiстами та самостiйниками й виходу останнiх iз партiй в 1902 р., першими буде визнано як непотрiбну, а то й шкiдливу, а її появу - помилковою. Проте це зовсiм не так. Насправдi "Самостiйна Україна" сприяла стратифiкацiї українського полiтикуму й загалом українського суспiльства. Завдяки їй члени гетерогенної РУП змогли визначитися iз власною полiтичною орiєнтацiєю, зайнявши ту чи iншу позицiю щодо неї. Опоненти "Самостiйної України" почали активно видавати свої матерiали, у яких подавали власне тлумачення тих проблем, на якi було звернено увагу на сторiнках брошури.

Що стосується "Самостiйної України" як самостiйної ланки у формуваннi української нацiональної iдеї, то вона вiдiграла, безумовно, фундаментальну роль у становленнi iдеологiї самостiйництва. У цiй працi проглядається чiтка логiка концептуального бачення М. Мiхновським проблем нацiонального самоствердження українського народу та шляхiв їх вирiшення.

"Самостiйну Україну" автор розпочинає з констатацiї того факту, що кiнець XIX ст. позначився загостренням нацiонального чинника у вiдносинах мiж окремими нацiями свiтового спiвтовариства, а саме мiж пiдлеглими та пануючими нацiями. Розглянувши окремi епiзоди з iсторiї протистоянь деяких нацiй, М. Мiхновський резюмує: "...шлях до розв'язання єдино можливий, певний i хосенний показали нацiї, що вже повстали проти чужого панування, в якiй би формi полiтичного верховенства воно не виявлялося, i цей шлях є противний Гааiськiй конференцiї" [3, с. 13].

Охарактеризувавши проблеми боротьби за нацiональнi права в загальносвiтовому вимiрi, М. Мiхновський стверджує: "Ми визнаємо, що наш нарiд теж перебуває у становищi зрабованої нацiї" [3]. Повертаючися знову до свiтового iсторичного досвiду, вiн аргументовано доводить, що матерiальний добробут пересiчного громадянина є безпосередньо залежним вiд ступеня самостiйностi його держави. "...Коли справедливо, що кожна нацiя з огляду на мiжнароднi вiдносини хоче виливатись у форму незалежної, самостiйної держави, - читаємо в роботi. - Коли справедливо, що тiльки держава одноплемiнного нацiонального змiсту може дати своїм членам нiчим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духового i осягнення найлiпшого матерiяльного гаразду; коли справедливо, що пишний розцвiт iндивiдуальности можливий тiльки в державi, для якої плекання iндивiдуальности є метою, - тодi стане зовсiм зрозумiлим, що державна самостiйнiсть є головна умова iснування нацiї, а державна незалежнiсть є нацiональним iдеалом у сферi мiжнацiональних вiдносин" [3, с. 13-14].

Свої основнi постулати iдеолог українського полiтичного самостiйництва черпав, як бачимо, не лише iз суто українського iсторичного досвiду, а не меншою мiрою з досвiду, накопиченого свiтовою спiльнотою. Синтез одиничного iз загальним i повинен був дати необхiдну для полiтичної боротьби за свободу свого народу формулу конкретної дiї, що й знаходимо на сторiнках "Самостiйної України".

Наближаючись щораз ближче до українських реалiй, М. Мiхновський ставить запитання: "...чи визволення нацiональне можливе для нас?" [3, с. 14]. i тут вiн змушений визнати разючу вiдмiннiсть мiж станом речей в Українi та становищем iнших поневолених нацiй, якi пiдняли прапор нацiональної боротьби. Для української нацiї змальований вище час ще не настав: "...за коном щось дiється, йде якась пильна праця, вiд часу до часу грюкотить грiм, але завiса ще не пiднялася. Антракт власне починається з 1654 року, коли Українська Республiка злучилася з московською монархiєю полiтичною унiєю. З того часу українська нацiя полiтично i культурно помалу завмирає. Старi форми життя зникають, республiканська свобода нiвечиться, нацiя знесилюється, гине, але потiм знов вiдроджується, з-пiд попелу старовини виникає iдея нової України, iдея, що має перетворитись у плоть i кров, прибрати конкретних форм" [3].

Визначивши таким чином причину тяжкого полiтичного становища української нацiї, Мiхновський запитує: "...яким правом росiйське царське правительство поводиться з нами на нашiй власнiй територiї, наче з своїми рабами? Яким правом вiдносно нас, тубiльцiв своєї країни, видано закон з 17 травня 1876 року, що засуджує нашу нацiональнiсть на смерть? На пiдставi якого права на всiх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росiян (москалiв) або змоскалiзуваних ренеiатiв? На iрунтi якого права з наших дiтей готують по школах заклятих ворогiв i ненависникiв нашому народовi? Через що навiть у церквi панує мова наших гнобителiв? Яким правом правительство росiйське здертi з нас грошi витрачає на користь росiйської нацiї, плекаючи i пiдтримуючи її науку, лiтературу, промисловiсть i т.д.? i нарештi найголовнiше, чи має право царське правительство взагалi видавати для нас закони, унiверсали та адмiнiстрацiйнi засади?" [3, с. 14-15]. У цих запитаннях лаконiчно охарактеризовано нацiональну полiтику царського уряду щодо України, наголошено на тотальному поневоленнi українського народу, яке охопило моральну, духовну, матерiальну сфери його iснування.

Аналiз позицiй "Переяславської конституцiї" породжує наступний висновок: "Держава наших предкiв злучилася з московською державою як "рiвний з рiвним" i як "вiльний з вiльним", каже тогочасна формула, цебто двi окремi держави, цiлком незалежнi одна вiд другої щодо свойого внутрiшнього устрою, схотiли з'єднатися для осягнення певних мiжнароднiх цiлей... в нiй (тобто в "Переяславськiй конституцiї" - В.С.) є всi тi прикмети, якi характеризують спiлку держав" [3, с. 15-17].