Украинская идея политической теории и публицистики М. Драгоманова

Разом із тим ця, на перший погляд, вузькостанова боротьба оживила в колишній Гетьманщині українську історичну традицію. Вона відродила інтерес до «рідної минувшини», спонукала до дослідження та навіть ідеалізації свого минулого, надихнула українську громадськість на високі патріотичні почуття.

ІСТОРИЧНІЇ ДЖЕРЕЛО

Які почуття мали учасники цього руху, свідчить лист Василя Полетики до свого однодумця Адріяна Чепи: «Як приємно працювати для слави і добра Батьківщини! Наші власні почування, свідомість, що ми були небайдужі до справ Батьківщини, служать нам нагородою... Щасливі будемо, як побачимо нових людей, що з таким самим запалом будуть захищати права, вольності та свободи своєї Батьківщини. І навпаки, ми повинні відвернути з огидою свій погляд від погубоносних зрадників Батьківщини, шкідливих егоїстів».

Ідея народності. Наступною підоймою українського національного відродження стало утвердження у свідомості провідних верств ідеї народності. Вона виникла в Західній Європі в другій половині XVIII ст. Першими зі слов'ян її опанували чехи. Наприкінці століття ідея народності знайшла відгук у серцях українців, що проявлялося в інтересі до народних традицій і звичаїв, народної мови й поезії, релігії, історичної минувшини.

ІДЕЯ НАРОДНОСТІ - ідея відстоювання становища (статусу) та гідності народу — його культури, історичних надбань.

Справжніми віхами національного відродження та втілення ідеї народності в літературі стали публікації славнозвісної поеми «Енеїда» Івана Котляревського, яка дала початок новій українській літературі, і його п'єс — «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», які започаткували новий український театр.

Національна ідея в суспільно-політичному русі України

Ідея народності стала важливим кроком у суспільно-політичному поступі України. Провідні верстви українського суспільства пройнялися повагою до українства. Його мова, життя, побут і творчість уже не сприймалися освіченим українським дворянством як «занадто прості й грубі». Ідея народності допомогла їм усвідомити свою єдність, подивитися на себе як на самобутній народ із героїчним минулим, високою культурою, вишуканою мовою й загальнолюдськими ідеалами. Під впливом ідеї народності кращі представники провідних верств українства усвідомили, що народом є не тільки вони, а й простий люд.

Українське шляхетство почало вкладати нове розуміння і в поняття «батьківщина». Тепер воно означало: усі землі, заселені нашим народом. А тим часом у Європі стали поширюватися ідеї Великої французької революції і, зокрема, ідея «прав народу» — культурних і політичних. Під її впливом українські патріоти дуже швидко усвідомили, що ці права нероздільні, а всією повнотою культурних прав можна скористатися, лише здобувши права політичні.

НАЦЮНАЛЬНА ІДЕЯ - це доповнення культурних прав народу політичними, ідея відновлення власної держави для захисту господарських інтересів та культурної самобутності народу.

Усвідомивши потребу доповнити культурні права українського народу політичними, тодішнє українське громадянство перейшло від ідеї народності до національної ідеї. її центральним питанням стало відродження власної держави як головного політичного права кожного народу, а також головного політичного знаряддя захисту всіх своїх прав та інтересів.

«Історія русів»

Найвизначнішим твором, пройнятим українською національною ідеєю, стала «Історія русів». Припускають, що автором цієї праці був член новгород-52  сіверського гуртка українських автономістів. Час написання — 1760-1820 pp.У зв'язку з боротьбою за дворянські права історичні дослідження на Лівобережній Україні набули надзвичайної популярності.

Невідомий нам автор виклав «Історію русів» не як замилуваний минувшиною «любитель малоросійської старовини», не як стурбований небезпекою покріпачення шукач дворянства. Він постав перед нами як політик, один із перших поборників української національної ідеї.

Усі події часів Київської Русі та Гетьманщини невідомий автор оцінював із погляду державної самостійності. Особливо підкреслював, що Україна протягом усієї своєї історії була незалежною державою, мала зв'язки з іншими країнами на засадах рівності. За руських князів вона була могутньою державою, але силу України підірвали монголо-татари. Щоб протистояти їхньому наступу, вона об'єдналася з Литвою, а потім з Польщею. Однак це не спричиняло залежності України. Наш народ вступав у добровільні об'єднання із сусідами як вільний і рівноправний. Коли ж його права порушила Польща, Б. Хмельницький розірвав із нею союз і поєднався з Москвою знову ж таки на засадах рівності та свободи. Коли ж і царі почали гнобити Україну, вона піднялася на свій захист, очолена І. Мазепою. Захисником прав української держави автор «Історії русів» вважав також І. Виговського, Ю. Хмельницького, Д. Многогрішного, П. Полуботка.

Цей твір поширювався в рукописних зразках і здобув велику популярність, сіючи зерна національної ідеї серед широкого загалу українства.

Українська автономістська ідея

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. найбільшу суспільну ініціативу проявляло українське дворянство — нащадки колишніх православних шляхтичів і козацьких старшин. На підставі «Жалуваної грамоти про вольності дворянства» 1785 р. вони звільнялися від обов'язкової державної служби, користувалися соціальними та економічними привілеями. Отримали також право збиратися на дворянські повітові й губернські зібрання.

Ці зібрання нагадували колишні з'їзди старшин і надихали учасників на мрії про відновлення української автономії. Найяскравішими були заходи, спрямовані на захист дворянських прав українських старшин заперечуваних рішенням «Герольдії». Дворянські зібрання Чернігівської та Полтавської губерній звернулися до царя з петиціями, підкріпивши свої претензії історичними доказами. Вони посилалися на грамоти польських королів, на договори українських гетьманів із Московією, доводили, що козацькі старшини ще наприкінці XVI ст. здобули всі права польської шляхти.

Д У М К А  В Ч Е Н О Г О

Історик українського дворянства Д. Міллер писав: «Серед дворянства висуваються постаті Чепи, Чарниша, Полетики, Милорадовича, Калинського, Марковича як добрих патріотів і завзятих оборонців дворянських інтересів. Усе це люди, які виховали свій патріотизм на вивченні історії України, збирали літописи й різні документи з історії краю. Свої заняття дворянським питанням вони вважають подвигом, розпочатим задля слави Батьківщини».

Лояльний (від. фр. loyal — вірний, чесний) — той, хто тримається в рамках законності, виконує вимоги й розпорядження влади.

Підкреслимо, що всі названі Д. Міллером особистості були «безсумнівними дворянами» і відстоювали ущемлені «Герольдією» історичні права козацьки    старшин і військових канцеляристів не з огляду на    економічні приватно-власницькі вигоди, а з моральних і патріотичних переконань. Зрештою, дворяни зуміли захистити свої привілеї і вмілими заходами подолати протистояння імперської «Герольдії».

Цим, власне, обмежується протистояння представників українського дворянства політиці російського уряду. Втілення своїх скромних прагнень вони пов'язували насамперед із лояльним ставленням до імперії. Саме в такий спосіб українські дворяни намагалися відновити козацьку армію. Зважаючи на воєнні загрози, що постали перед Російською імперією, українське дворянство допомагало організовувати козацьке ополчення, посідало в ньому офіцерські посади, витрачало на цю справу чималі власні кошти, сподіваючись, що після завершення війни цар дозволить перетворити ополчення на постійну українську армію.

Так, під час походу Наполеона на Москву українське дворянство організувало 23-тисячне козацьке охоче військо. Під час польського повстання 1831 р. дворянство знову взяло участь в організації 8-тисячного війська, забезпечивши його кіньми та іншими засобами. У 1855 р. під час Кримської війни українське дворянство знову брало участь в організації ополчення. Проте жодного разу російський уряд так і не пішов ні на які поступки щодо відновлення хоча б окремих проявів української політичної автономії.

Новгород-сіверський гурток

Водночас із лояльно налаштованими дворянами історики виокремлюють опозиційний автономістський рух. Його учасники не хотіли відмовлятися від широкої політичної автономії України. Вони неприязно ставилися до суспільно-політичних змін, які здійснювала в Україні Російська імперія після ліквідації Гетьманщини, і плекали надії на відновлення повноцінної автономії, за якої новоспечені українські дворяни могли б самостійно вирішувати всі внутрішньополітичні питання без участі російських урядовців та імперських установ.

Такі настрої найяскравіше проявлялися в діяльності учасників патріотичного новгород-сіверського гуртка. До нього безпосередньо входили (чи активно спілкувалися з його членами) представники кількох десятків освічених старшинських родин. Найвідомішими серед них були родини Полетик і Капністів. Настрої гуртківців яскраво передав талановитий поет В. Капніст у саркастичній «Оді на рабство».

Місія Василя Капніста в Берліні. У 1787 р. В. Капніст очолив групу автономістів, яка підготувала проект відновлення козацького війська. Проте російський уряд відмовився від його втілення. Петербурзькі урядовці розуміли, що цей проект — перший крок до відновлення української автономії.

Не отримавши дозволу, українські автономісти зважилися на рішучіші дії. Вони вирішили використати у своїх інтересах російсько-турецьку війну й одночасне загострення російсько-прусських відносин. У квітні 1791 р. В. Капніст разом зі своїм братом Петром прибув до Берліна. Там він мав зустріч із державним міністром Пруссії Герцбергом. У розмові з ним він повідомив, що надісланий своїми земляками, які доведені до крайнього розпачу тиранією російського уряду. Тому автономісти хотіли б знати, чи зможуть вони на випадок війни Пруссії з Росією розраховувати на протекцію прусського короля, якщо спробують скинути російське ярмо.

Міністр ухилився від конкретної відповіді, пославшись на те, що питання про війну ще не вирішене, а якщо вона й розпочнеться, то від самих українців залежатиме, яку позицію щодо них займе Пруссія. Однак пруссько-російські відносини незабаром нормалізувалися.

ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО

Канцлер О. Безбородько вважав, що відродження козаччини означає «збурювати свій власний народ, який пам'ятає часи Хмельницького і схильний до козацтва... Від чого й пішла б нового роду революція, у якій, щонайменше, змушені будемо відновити гетьманство, дозволити багато недолугих свобод і втратити те, чим смирно і тихо навіки володіли б».

Українське культурне відродження на Слобожанщині

На початку XIX ст. центром культурного життя України став Харків. За ініціативою місцевого культурного діяча Василя Каразіна на кошти слобідського дворянства, купецтва й міщанства був відкритий Харківський університет. У ньому згуртувалися найкращі культурні сили українського громадянства — видатні мовознавці, літератори, історики та етнографи. Ректором університету тривалий час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський.

У Харкові виходили друком журнали «Український вісник», «Український журнал», «Запорозька старовина» та інші, які вже своїми назвами визначали наукову й громадську спрямованість цих видань. Літературний рух у Харкові очолював творець української прози — Григорій Квітка-Основ'яненко. Саме тут опублікував три збірки українських народних пісень перший ректор Київського університету М. Максимович. У Харкові розпочали свою наукову творчість такі вчені, як мовознавець І. Срезневський, історик М. Костомаров та багато інших.

Учені й літератори перетворили Харківський університет не лише на новий центр української культури, а й на новий осередок дослідження культури слов'ян. Вони розпочали вивчення сербської, польської, чеської мов і літератур, зав'язали безпосередні зв'язки з Празьким університетом — потужним осередком слов'янського руху.

Свою частку в національне відродження вносили й студенти. У 20-40-х роках XIX ст. О. Метлинський, П. Боровиковський, А. Корсун та інші створили гурток «харківських романтиків». У своїх поезіях вони оспівували подвиги запорожців, козацький суспільний лад, убачаючи в ньому зразок соціальної справедливості.

Працюємо з джерелами

Прочитайте уривок із «Історії русів», у якому Б. Хмельницький закликав українців піднятися на боротьбу проти гнобителів: «Усі народи, що живуть у світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини... звірина, худоба і птаство боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх».

Опершись на природне право українців, Б. Хмельницький закликав піднятися на боротьбу проти поляків, які «уже все забрали в нас: честь, права, власність і саму свободу розмови і віросповідання нашого; зали¬шається при нас саме життя, але й те ненадійне і нестерпне самим нам».

• Поміркуйте, чому обґрунтування природного права українців се¬редини XVII ст. боротися проти польського поневолення, висловлене Б. Хмельницьким, і в XIX ст. лякало російські власті.