Украинская идея политической теории и публицистики М. Драгоманова

Гамуюча роль чужого міста дається взнаки завше: чи коли нарід під чужою державою, чи коли навіть мав свою, як це відчули ми 1917 і 1918, а відчувають поляки тепер; де їх міське (жидівське в більшості) населення спиняв сформований одною державницькою ідеологією, перекреслюючи не одну внутрішню чи зовнішню політичну орієнтацію, утруднюючи процес самоорганізації (державної вже) нації в дійсно однолитий духово організм. Навпаки, приклад тої самої Холмщини, якої полонізація пішла широким тором саме по поділі Польщі, свідчить про велику національно організуючу роль міста навіть там, де цій ролі протиділає (чужа) держава.

Нарешті, як вже згадано, сильно дається взнаки ця роль міста під час напрасної організації національного елементу; в хвилю, коли йому доводиться битися за перевагу з іншим. Так було, як я вже згадав, з нами в 1917-20 рр., так було, коли стримали російський похід на захід не українське селянське море, лише польські міські острівці в Галичині. Брак тих острівців на Правобережжжі стримав знову польський похід на схід. А коли напр. російське питання, мимо ліквідації російської державності на Волині — все ж там ще існує, то лише тому, що вспіли росіяни перед тим міцно отаборитися у тих міських острівцях, в яких тепер фрондують і супроти українського селянського моря, і супроти польської держави.

Думати, що саме факт виборення власної держави покінчить з цим лихом (з чужонаціональними містами) — не можна. Певно, держава має в руках величезні націоналізаторські засоби, але самих їх замало. Бо тут грають роль особливі закони асиміляції, а саме: вищі класи асимілюються лише серед соціально рівної собі більшості; тільки там, де вони знаходять в середині чужої нації соціально їм подібну пануючу верству. Так напр. польські міста аж до 14-го віку були німецькі національно, поки польський шляхтич і хлоп жили натуральною господаркою. Лиш коли утворилось польське міщанство — засимілювалися німці з соціально рівною собі польською більшістю в містах. Це є причина м. і. засимілювання жидівської буржуазії в країнах типової міської культури заходу, і жидівського сепаратизму — на сході, де все бракувало третього стану і де жиди були в більшості в своїм стані... Отже сама держава ще не приверне місту національного характеру. Треба, щоб та народна сила, яка виборе собі державу, ділала в усіх напрямках, підбивала собі не лиш правлячий апарат, але і торгівлю, промисел, фінанси, вільні професії — місто! Треба досі нам незнаної сили розросту...

Місто грає величезну роль в процесі творення нації, в процесі організації менше або більше аморфної народної маси в свідому націю. Воно організує цю масу економічно, політично і духово в одну цілість, одушевлену спільною волею і спільними ідеалами. Воно, своє місто, не позволяє загніздитися в живім тілі народу чужорідним занозам, які нищать всякі спроби зорганізування народу-селюхів в повночленний нарід з усіма органами і функціями.

Чи то в довші періоди організування нації під чужою державою, чи то в своїй власній, чи то в коротші моменти змагання за власну державність, скрізь і завше рішаючу роль відіграє місто. Без нього перериваються лучники, що єднають різні комірки народу в єдність, затримується нормальний обіг крові і думок, дозрілі до формулювання гасла — никнуть і завмирають, заступлені накиненими чужинцями; заощаджені багатства розпорошуються або громадяться чужими, марно пропадають найгероїчніші змагання політичної організації. Народ — під оглядом економічним і політичним, став народом-парієм, під оглядом духовим — народом-номадом без сталих ідейних прив’язань, стремлінь і уподобань, вічно хитливою зграєю плебеїв. З суб’єкта стає об’єктом історії, коли всі зусилля народу економічного, політичного і духового піднесення — гинуть дарма з браку організуючого осередку, яким може бути тільки місто. Такий незорганізований своїм містом народ стає: в «мирні часи» народом «хлопів», а в момент бунту — народом «бандитів».

Народ без свого міста — стає народом провінціалом, без зрозуміння великих проблем світового життя, ні його движучих сил, ні своєї в нім ролі, легковірний, довіряючий ворогові, готовий за блага сьогоднішнього дня, за миску сочевиці — продати право свого первородства, глупохитрий, туподумний, з вузьким овидом своєї рідної дзвіниці, нездібний на тривалі жертви, ні на упертість до кінця.

В місті лише, в бурливім потоці його життя, куються нові ідеї і програми. В місті лише, працює думка зі скорістю його машин, з відвагою його політичних і економічних володарів, в місті лише, гартується дух у вічнім бажанні підкорити собі провінцію і цілий світ. В місті лише, можливість економічної і культурної лучности народу в націю — може стати Фактом життя.

Тому, коли наука історії хоч чогось здібна навчити нас, — покладімо собі за завдання і за клич: «До міст!»

Аби перестав бути спаралізованим національний організм!

Аби не були ми розпорошеними номадами, якими поганяють інші!

Аби не віддавали ми доробку наших рук до чужої розпорядимості!

Аби не позволяли чужому місту диктувати собі, що ми маємо хотіти і робити, та як думати!

Аби не були знаряддям для метрополії, аби самі для себе творили власний центр!

Аби ніщо не стало нам на перешкоді, коли прийде час повної організації нашого національного життя, час коли ми з селюхів перетворимося в націю.

До міст! — ось є той клич, який ми повинні додати до всіх дотеперішніх наших

кличів, який повинен розлягатися по всій — як довга й широка — Україні.

І не як гарна мрія, лише як практичне завдання дня.

http://dontsov.info/index.php?option=com_content&view=article&id=214:dmytro-doncov-qdo-mistq&catid=31:tvorcha-spadshchyna&Itemid=46

Українська ідея М. Грушевського.

Грушевський досліджує не діяння князів і царів, а суспільно-політичний лад, культуру, етногрфію, правові засади – все те, що створює специфічний соціум, який зветься народом. Саме така історчниа концепція дала змогу її автору дійти висновку, що кожен з трьох народів, які утворили свої територіальні об”єднання на терені колишньої Київської русі, - українці, росіяни й білоруси, - мав свої глибокі відмінності при наявності загальних і спільних елементів.

Вчений заперечує схему великодержавних учених, за якою історія Володимира-Московського князівства XIII— XIV ст. сполучалася з Історією полудневих племен Київської держави. М. Грушевський доводить, що київський період в історії українсько-руської народності штучно, шляхом маніпулювання одними лише генеалогічними «преємствами» пов'язується з Володимиро-Московським князівством, що це були різні держави, з різним рівнем розвитку культури й самого етносу.

За такою концепцією штучного прилучення «київського періоду» до державної й культурної історії великоруського народу, вважає вчений, «українсько-руська народність виходить на арену історії в XV—XVI вв. якби щось нове, мовби її перед тим там не було, або вона історичного життя не мала».

Грушевський доводить, що український народ, саме народ, а не генеалогічна схема князівського спадкування державної влади, є прямим спадкоємцем історії українсько-руської народності періоду Київської Русі. А щоб ця раціональна схема стала зрозумілою для кожного, Грушевський пропонує підпорядкувати історію державності історії народу, суспільності, ставлячи на перше місце не політичне, державне життя, а економічні, культурні та інші чинники.

Оскільки українсько-руська народність протягом ряду століть не мала свого національного державного утворення, а перебувала під впливом різних державних організацій, це зумовило специфіку її національного життя, звівши політичний фактор на підрядну роль «попри факторів економічних, культурних, національних». Таким же шляхом, стверджує Грушевський, розвивалася й історія братнього білоруського народу, що став основою формування Князівства Литовського. Щоб вірно зрозуміти історію українсько-руського та білоруського народів, Грушевський пропонує позбавитися практики пришивання її клаптиками до історії великоруського народу, «попрощатися з фікцією, що «русска історія», підмінювана на кожному кроці великоруською, то історія «общерусска».

М. Грушевський вважав, що найбільш раціональним було б зображення історії кожної народності окремо, в її генетичнім «преємстві». Водночас він не виключає можливості синхроністичного відображення історії трьох братніх народів, «подібно як укладаються історії всесвітні».

Вчений переконливо обґрунтовує, що історія України розвивається через Галицьке-Волинське князівство, яке після розгрому Києва татаро-монголами не було підкорене східними завойовниками І не зазнало таких великих змін, так, як це сталося з Володимире-Московським князівством. Згодом в історії України наступає литовсько-польський період, що завершується XVI ст. Окремо виділена визвольна війна українського народу проти польського панування в середині XVII ст. Далі, досліджуючи період Гетьманщини, історик небезпідставно стверджує, що на Правобережжі старшина «тихенько обкарнала... чи позволила московському правительству обкарнати... останки українських політичних прав, і вірно сповняла всякі бажання московських політиків».

Особливе місце у схемі М. Грушевського відводиться Мазепі й Орлику — гетьманам, які стояли на чолі руху української козацької старшини й певної частини козаків до національного визволення.

Звичайно, не з усіма концептуальними підходами автора можна погодитися, та в цьому немає й потреби. Окремі його висновки доповнюються або навіть спростовуються останніми відкриттями в історичній науці. Але ж в цілому, незважаючи на дискусійність окремих проблем, підручник дає змогу вчителю й учневі познайомитись із складом думок М. Грушевського, величезним фактичним ілюстративним матеріалом про героїчні й трагічні сторінки в історії українського народу.

55. Особливості здійснення нової економічної політики в Україні

У перші після жовтневого перевороту роки більшовики свідомо не приділяли серйозної уваги розвитку господарства. Спочатку вони сподівалися на блискавичне розгортання «всесвітньої революції», у результаті якої пролетаріат індустріальне розвинених країн Заходу в обмін на «братерську інтернаціональну допомогу» мав постачати їм промислові товари й устаткування, а коли революція так і не розпочалася — на конфіс-каційні методи «воєнного комунізму». Наприкінці 1920 р. ця грабіжницька політика цілком збанкрутувала. Голод 1921-1922 рр., повстання флоту в Кронштадті, масовий селянський повстанський рух в Україні та в самій Росії поставили на порядок денний питання про те, що або більшовики змінять свою політику, або їх змете хвиля всенародного повс- На Х з'їзді РКП(б) у березні 1921 р. під тиском В. Леніна було прийнято рішення про «тимчасовий відступ» і запровадження нової (у порівнянні з «воєнним комунізмом») політики — НЕПу. У найзагальніших рисах НЕП передбачав:

— відродження знищеної свого часу більшовиками грошово-фінансової системи і ринкових відносин взагалі;

— легалізацію приватного сектора виробництва (щоправда, ключові галузі режим залишав під своїм контролем) й приватної торгівлі;

— залучення іноземного капіталу для відродження промисловості й дозвіл на іноземні концесії;

— створення у промисловості госпрозрахункових об'єднань — трестів;

— заміну у сільському господарстві продовольчої розкладки чітко визначеним продовольчим податком й розвиток сільської кооперації.

В. Ленін та його оточення не мали чіткого плану здійснення НЕПу й навіть не уявляли, скільки це може зайняти часу, але іншого виходу у них практично не було. Перед ними постало гамлетівське «бути чи не бути».

Комуністичне керівництво України оперативно зреагувало на рішення Х з'їзду РКП(б) й надзвичайна сесія ВУЦВК продублювала його постанову «Про заміну розкладки натуральним податком», а раднарком УСРР декретував на 1921 р. продпо-даток в обсязі 117 млн пудів замість визначеної на цей період розкладки у 160 млн пудів (від здачі хліба у рахунок розкладки 1920 р. селяни не звільнялися).

Особливістю впровадження НЕПу в Україні, особливо на селі, було те, що робилося це із запізненням і повільніше. Лише з серпня 1921 р. він поступово став проникати у промисловість. Було, зокрема, передано в оренду приватним особам й організаціям понад 5 тис. дрібних і середніх підприємств, економічний потенціал яких був незначним. В Україні було ліквідовано затратні главки й створено 78 трестів: 3 союзні, 21 республіканський і 54 губернських. Оскільки більшість підприємств були нерентабельними, то їх законсервували, а їхнім устаткуванням обладнали потужніші заводи і фабрики. Це дозволило збільшити обсяги промислового виробництва. Держава не кредитувала й не відповідала за наслідки господарської діяльності трестів, що спонукало їх керівництво виявляти ініціативу й підприємливість у виробництві й збуті продукції. У результаті приріст валової продукції у трестах склав до середини 20-х років 40-100 %.

На 1926 р. українська промисловість, темпи розвитку якої виявилися вищими, ніж в Росії, 8 основному досягла довоєнного рівня виробництва, а легка і харчова вийшли на цей рубіж ще у 1925 р. Дальшому її прогресу перешкоджала комуністична політична система, адже влада перевела на госпрозрахунок лише трести, а підприємства, не кажучи вже про кожного конкретного працівника, не знали результатів своєї діяльності й не були напряму зацікавлені в нарощуванні виробництва. До того ж значна частина продукції й прибутків з України вилучалися й кінець кінцем, як визначив тоді молодий економіст М. Волобуєе, українська промисловість стала колоніальним придатком центру.