Украинская идея политической теории и публицистики М. Драгоманова

Тому "...головнiший закид, який роблять нам нашi суперники, пильнуючи довести нам безвигляднiсть наших стремлiнь, закид, нiби ми нiколи не складали держави i через те не маємо пiд собою iсторичної пiдстави, - є тiльки випливом неуцтва й незнання анi iсторiї, анi права. Через увесь час свого iсторичного iснування нацiя наша з найбiльшими зусиллями пильнує вилитися у форму держави самостiйної i незалежної" [3, с. 17] (видiлено мною. - В.С.). Закиди опонентiв, що Україна, за Переяславською угодою, не була самостiйною державою, оскiльки платила "данину", спростовуються наступним: "... "данина" давалася не державi московськiй, а царевi московському, яко протекторовi особливого роду, бо держава українська вiд спiлки з московською виразно бажала тiльки "протекцiї", а не пiдданства. З цього погляду та "данина" має значення вкладу до спiльної скарбницi, призначеної для мiжнародних зносин спiльної ваги. Такий характер стверджується ще й тим, що українська держава не була завойована московською монархiєю, або придбана дипломатичним шляхом, як Польща, а злучаючись з московською монархiєю, не поступилася анi одним iз своїх державних або республiканських прав, i устрiй московської монархiї для української держави був зовсiм байдужний. Переяславська конституцiя була стверджена обома контрагентами: народом українським i царем московським на вiчнi часи" [3, с. 18]. А оскiльки це так, то: "... "Єдиная недiлимая Россiя" для нас не iснує. Для нас обов'язкова тiльки держава московська i всеросiйський iмператор має для нас менш ваги нiж московський цар. Так каже право" [3, с. 19].

I тут Мiхновський вiд теоретичних умовиводiв повертається до практичної площини: "Та в дiйсностi нiякої ваги не має Переяславська конституцiя, всеросiйськi iмператори є нашi необмеженi пани, а Переяславська конституцiя тiльки "iсторичним актом" та й годi. Як же з погляду права вiдноситись до такого знущання над правом?" [3]. Вихiд, на його думку, може бути один iз двох: "...або вимагати вiд свого контрагента виконання контракту в тому розмiрi й напрямку, в якому вiн був принятий обома ними, або узнавши контракт зломаним у всiх його частинах, зiрвати усякi зносини з контрагентом. i тодi вже є панування сили, але не вплив права" [3]. На можливий з боку полiтичних опонентiв аргумент, що вже пiзно вiдшукувати втраченi колись права, знаходимо вiдразу два контраргументи: "Перше: не може бути придбане на пiдставi задавнення те, що захоплене грабiжницьким або злодiяцьким шляхом. Вдруге: розумiння про задавнення не може вiдноситися до зневолення свободи. Задавнення може мати вагу тiльки в правних вiдносинах, але не в безправних, а такi вiдносини московської монархiї до української республiки" [3, с. 20].

Але й задавнення як такого немає, оскiльки "...наш народ своїми повсякчасними протестами проти панування Москви... перервав течiю задавнення..." [3]. "Та навiть коли б ми не бачили у нашiй iсторiї безупинних протестiв, - пише далi Мiхновський, - то й тодi наше власне iснування є протест проти насилля не тiльки над нами, але й над нашими предками, воно перериває течiю задавнення, воно накладає на нас обов'язок розбити пута рабства, щоб - спадкоємцi Богдана Хмельницького - ми по праву могли користуватись нашою спадщиною!" [3].

Такими словами закiнчується перша частина "Самостiйної України". У другiй частинi з'являється гасло, яке стане головним для активних дiячiв i прихильникiв iдеї українського полiтичного самостiйництва: "Одна, єдина, нероздiльна, вiльна, самостiйна Україна вiд гiр Карпатських аж по Кавказькi" [19, c. 22] (видiлено в ориг. - В.С.). Цими словами пiдкреслювалося щонайменше три важливих моменти.

По-перше, iдея соборностi українських земель, що в цей час активно формувалась як у пiдавстрiйськiй, так i в пiдросiйськiй Українi.

По-друге, власне iдея самостiйностi України (як способу буття її державностi).

По-третє, визначення етнографiчних меж майбутньої самостiйної України.

Очолити нацiонально-визвольну боротьбу повинна нацiональна iнтелiгенцiя. Але "...в iсторiї української нацiї iнтелiгенцiя її раз у раз грала ганебну й соромiцьку ролю. Зраджувала, ворохобила, iнтригувала, але нiколи не служила свому народовi, нiколи не уважала своїх iнтересiв в iнтересах цiлої нацiї, нiколи не хотiла добачати спiльности тих iнтересiв" [3, с. 24]. Перша хвиля української iнтелiгенцiї сполонiзувалася, друга - зрусифiкувалася. Усi надiї покладаються на третю хвилю iнтелiгенцiї. "Еволюцiя українського iнтелiiента третьої формацiї ще не починалася, - читаємо у брошурi, - але характеристична його прикмета служення свому власному народовi вiдбилася в ньому з повною силою... українська iнтелiiенцiя є само суспiльство в мiнiятурi, стремлiння суспiльства - це стремлiння iнтелiiенцiї - пориви iнтелiiенцiї - це пориви й симпатiї цiлого суспiльства" [3, с. 25]. i дiйсно, хто, як не iнтелектуальна елiта, має бути взiрцем, прикладом наслiдування для всього суспiльства. Саме на неї покладено завдання консолiдацiї й органiзацiї нацiї у складнi часи її iснування. i, як показує iсторичний досвiд, у тих країнах, у яких елiта була нацiонально свiдомiшою та соцiально активнiшою в переломнi часи полiтичної нестабiльностi, назрiлi проблеми вирiшувалися швидше, менш болiсно та бiльш ефективно. Заклик автора "Самостiйної України" до української iнтелiгенцiї - стати виразниками iнтересiв власного народу, живим утiленням нацiональних чеснот i нацiональної гiдностi, активними носiями української нацiональної iдеї - залишається актуальним i нинi, оскiльки рiвень нацiональної самосвiдомостi нашої елiти нерiдко є, на жаль, не вищим, нiж сто рокiв тому.

Критикуючи українофiлiв за їхню замкненiсть, вiдiрванiсть вiд широких верств населення, М. Мiхновський пише: "...сучасна молода Україна вважає себе безпосереднiм спадкоємцем Шевченка, а її традицiї йдуть до Мазепи, Хмельницького, та короля Данила, минаючи українофiлiв" [3, c. 26].

Третя хвиля української iнтелiгенцiї буде зовсiм iншою. Вона "...стає до боротьби за свiй народ, до боротьби кривавої i безпощадної. Вона вiрить у сили свої i нацiональнi, i вона виповнить свiй обов'язок" [3, c. 27]. Ця боротьба не буде лише культурною, вона буде включати в себе й методи силового впливу: "Ми виголошуємо, що ми вiзьмемо силою те, що нам належиться по праву, але вiднято в нас теж силою" [3, с. 28].

Найближча мета - повернення втрачених прав, визначених Переяславською конституцiєю 1654 року. Закiнчення брошури особливо концентровано вiдтворює позицiю самостiйництва у сферi практичної полiтичної боротьби: "...ми не попустимо, щоб промiння свободи усiх нацiй заблищало на наших рабських кайданах: ми розiб'ємо їх до схiд сонця свободи. Ми востаннє виходимо на iсторичну арену, i або поборемо, або вмремо... Ми не хочемо довше зносити панування чужинцiв, не хочемо бiльше зневаги на своїй землi. Нас горстка, але ми сильнi нашою любов'ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрiзь на Українi i кожний, у кого ще не спiдлене серце, озветься до нас, а в кого спiдлене, до того ми самi озвемось!.. Україна для українцiв, i доки хоч один ворог - чужинець лишиться на нашiй територiї, ми не маємо права покласти оружжя... Вперед i нехай кожний iз нас пам'ятає, що коли вiн бореться за народ, то мусить дбати за весь народ, щоб цiлий народ не згинув через його необачнiсть. Вперед! Бо нам нi на кого надiятись i нiчого озиратись назад!" [3, с. 28-29] (видiлено мною. - В.С.).

В Українi господарями своєї землi повиннi бути українськi громадяни, якi незважаючи на свою нацiональну, соцiальну та релiгiйну рiзноманiтнiсть, мусять разом протистояти ворожим iноземним впливам на територiї України. Саме так, на думку автора, варто тлумачити слова М. Мiхновського "Україна для українцiв".

Головними рисами українцiв нової доби, вiдповiдно "Самостiйної України", мусять стати рiшучiсть, принциповiсть, вiдповiдальнiсть, жертовнiсть в iм'я України та її народу. Своєю радикальною позицiєю "Самостiйна Україна" завдала потужного удару породженiй українофiлами традицiї, згiдно з якою потрiбно було вести боротьбу винятково культурницькими методами, уникаючи засобiв полiтичного впливу. Безумовно, вона сприяла радикалiзацiї українського нацiонального руху, i навiть тi, хто не сприйняли її нацiонального "радикалiзму" (як на той час), зазнали значного впливу цiєї брошури. Недаремно В. Андрiєвський згадував, уже будучи в емiграцiї: "Самостiйна Україна" налила мозок, вiд неї в мене кипiла кров" [4, с. 4].

Фундаментальною заслугою брошури "Самостiйна Україна" М. Мiхновського можна вважати вироблення нового способу мислення, нового полiтичного свiтогляду. На останнє вказував свого часу i Д. Донцов, який писав, що "...в "Самостiйнiй Українi" ми бачимо новий свiтогляд...", новизна якого полягає в тому, що вiн є "наскрiзь активiстичний" [5, с. 214].

Українська нацiональна iдея у творчостi М. Мiхновського, увiбравши конкретно-iсторичний досвiд нацiонально-визвольної боротьби українського народу та кращi здобутки свiтового досвiду самовизначення нацiй, наповнилася конкретним полiтичним змiстом, перетворившись на чiтку програму нацiонально-визвольної боротьби та послiдовного державотворення.

ЛИТЕРАТУРА

Кистяковский Б.А. Украинцы и русское общество. - iн-т рукопису НБУ iм. В. Вернадського. - Ф. 61. - Од. зб. 517. - Арх. 5.

Мiхновський М. Робiтнича справа в програмi Української Народної партiї // Полiтологiя. Кiнець XIX - перша половина XX ст. - Л.: Свiт, 1996.

Мiхновський М. Самостiйна Україна // Микола Мiхновський та його "Самостiйна Україна". - К., 1998.

Снiжко В. Український нацiоналiст Микола Мiхновський // Микола Мiхновський та його "Самостiйна Україна". - К., 1998.

Донцов Д. Нацiоналiзм. - Лондон; Торонто, 1966.

http://www.iai.donetsk.ua/_u/iai/dtp/CONF/12/articles/sec3/s3a8.html

ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ. НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ РУСІ УКРАЇНИ. «ІСТОРІЯ РУСІВ». УКРАЇНСЬКА АВТОНОМІСТСЬКА ІДЕЯ. НОВГОРОД-СІВЕРСЬКИЙ ГУРТОК. УКРАЇНСЬКЕ КУЛЬТУРНЕ ВІЛРОДЖЕННЯ НА СЛОБОЖАНЩИНІ

ПОЧАТОК НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ В СХІДНІЙ УКРАЇНІ

Умови зародження української національної самосвідомості

На зламі XVIII і XIX ст. європейські народи поволі проймалися думками про вагомість таких питань, як «народність», «нація», «права народу», ідучи кожний до їх усвідомлення своїм тернистим шляхом. Незважаючи на лиху долю, українці осягали ці поняття нарівні з тими народами, які визначали напрям розвитку європейської цивілізації.

Українське національне відродження розпочалося наприкінці XVIII ст. в надзвичайно важких умовах. Воно не могло опертися на власну державу та буржуазію, які в Європі були головними захисниками національних інтересів.

Найкращі умови для утвердження національної самосвідомості склалися на Лівобережжі, де збереглися ті економічні й соціальні корені, які живили українську історичну традицію.

Російська імперія ліквідувала політичну автономію, закріпачила селянство й скасувала козацьке військо. Цим було завдано могутнього, страшного, та все ж не нищівного удару по основах української національної справи. Козацьке військо було ліквідоване, але державні селяни — нащадки козаків — залишилися вільним станом. Отже, третина сільського населення Лівобережжя не зазнала кріпацтва та пов'язаного з ним духовного спустошення.

На зміну судам Гетьманщини прийшли суди загальноімперського зразка, але закони, якими вони керувалися, залишилися українськими. У новоствореній адміністративній мережі, починаючи від губернатора й закінчуючи канцеляристами, заміщали посади місцеві чиновники. І найголовніше, на Лівобережжі збереглася провідна верства українського суспільства — колишня козацька старшина, а тепер українське дворянство.

Національні почуття живила міцно утверджена за часів політичної автономії національна культура та усна народна творчість. За таких обставин пробудження національних почуттів розпочалося насамперед на Лівобережжі.

Початки національного відродження

Потужним стимулом відновлення почуття патріотизму, національної гідності в Україні стала боротьба за визнання прав на дворянство за нащадками української козацької старшини. Одразу після скасування Гетьманщини та козацького війська російський уряд визнав, що колишня українська військова та цивільна служби дають право на російське дворянство, однак не поспішав із наданням відповідних документів. Коли ж на Лівобережжі був скасований старий становий поділ і запроваджене кріпацтво, у всьому суспільстві виник обґрунтований страх бути записаними в кріпаки. Побоюючись цього, дворянство намагалися отримати не тільки колишні козацькі старшини, військові канцеляристи та їхні нащадки, а й представники духівництва, учорашнього простого козацтва, купці, міщани, панські та казенні селяни. Тоді «Герольдія» (імперська установа, що вирішувала питання про надання дворянства) скоротила списки претендентів на дворянство майже вдвічі. До числа включених потрапили колишні старшини і канцеляристи нижчих рангів.

Це викликало глибоке обурення серед усієї української шляхти. На території колишньої Гетьманщини розпочався рух невдоволених. Його учасники розглядали свою діяльність як патріотичний обов'язок перед Батьківщиною, черпаючи з неї високе натхнення. Боротьба за визнання прав на дворянство за нащадками козацьких старшин завершилася зрештою успішно аж у 1835 р.