Украинская идея политической теории и публицистики М. Драгоманова

Кирило-Мефодіївське братство, проіснувавши 14 місяців, не встигло вийти із зародкового стану. У березні 1847 р. за доносом провокатора діяльність організації було викрито, а її членів заарештовано й вивезено до Петербурга. Слідство під особистим контролем царя Миколи І тривало протягом березня—травня 1847 р. Найтяжче було покарано Т. Шевченка, у якого під час обшуку знайшли поему «Сон», де було затавровано самодержавний режим. Геніального поета й художника віддали в солдати окремого Оренбурзького корпусу із забороною писати й малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзьку фортецю М. Гулака. Протягом року відбував ув'язнення М. Костомаров. Його заарештували якраз в той момент, коли він збирався їхати до церкви, щоб вінчатися там зі своєю нареченою. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції.

Значення Кирило-Мефодіївського братства полягало в тому, що воно вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, фактично започаткувавши перехід від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. То була спроба передової частини національної еліти осмислити й усвідомити місце й роль українського народу в сучасному їй світовому історичному процесі. Кирило-Мефодіївське товариство, врахувавши уроки світового досвіду й спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювало основні постулати українського національного відродження, визначило форми й методи досягнення поставленої мети. Ось чому видатний український історик Михайло Грушевський назвав Кирило-Мефодіївське товариство «лабораторією української політичної думки».

Місце Т. Шевченка в українському національному відродженні. Символом українського національного руху на всі часи судилося стати Тарасові Шевченку (1814—1861). Він народився в сім'ї селянина-кріпака в с. Моринцях на Черкащині. Рано залишився сиротою. У 14 років був узятий слугою до двору поміщика Павла Енгельгардта, з яким переїхав до Вільна, а потім до Петербурга. 1832 року відданий у науку до художника Ширяєва. За кілька років клопотами Карла Брюллова, Василя Жуковського, Євгена Гребінки, Івана Сошенка Шевченка було викуплено з кріпацтва. Сталося це 1838 р. Тоді ж Шевченко вступив до імператорської Академії мистецтв, де здобув ґрунтовну освіту. Перебуваючи в Петербурзі, почав писати вірші. 1840 року вийшла друком його збірка українських поезій під назвою «Кобзар», яка принесла йому всенародне визнання. З цього ж часу Шевченко став об'єктом постійних нападок російських великодержавно-шовіністичних кіл, а почин у цій брудній справі належить «демократу» Віссаріону Бєлінському.

По закінченні Академії Шевченко приїхав до Києва. Тут він познайомився з провідними українськими інтелектуалами М. Максимовичем, П. Кулішем, М. Костомаровим та ін. Обіймаючи протягом 1845—1846 pp. посаду члена Київської археографічної комісії, їздив Україною (Київщина, Полтавщина, Волинь, Поділля), збирав етнографічні матеріали, історичні документи, змальовував архітектурні та археологічні пам'ятки (ці замальовки стали основою для художньої серії «Живописна Україна»). Шевченко тут і в інших творах зарекомендував себе як майстер українського образотворчого мистецтва. Страшні картини національного й соціального гніту пробудили гострий протест поета проти російського панування та кріпосництва. Національно-визвольними мотивами просякнуті поезії, що увійшли до збірки «Три літа».

У березні 1847 р. за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та за антисамодержавні поезії заарештований і засланий солдатом до Орської фортеці із забороною писати й малювати. Тільки по смерті Миколи І завдяки клопотанням друзів Шевченка звільнили із заслання (1857). У 1858 р. він прибув до Москви, потім до Петербурга. У 1859 р. він востаннє приїхав в Україну, де перебував під наглядом поліції. Постійно проживати на батьківщині йому заборонили й змусили виїхати в Петербург. Тяжке десятирічне заслання, хвороби спричинили передчасну смерть поета. Поховали його на Смоленському кладовищі у Петербурзі, але в травні 1861 р. завдяки клопотанням патріотів України було виконано заповіт поета: його прах перевезли на Чернечу (тепер Тарасову) гору під Каневом.

Винятковим є значення Шевченка як поета. Його поетична спадщина стала цілою добою в історії української літератури. З ім'ям Шевченка пов'язане утвердження української літературної мови. Проте значення віршів Шевченка — не тільки в їх мовній чи літературній майстерності. Адже ніколи раніше з такою силою та переконанням не лунав заклик до власного народу скинути чужоземне ярмо і здобути волю. Пристрасна поезія Шевченка не обмежувалась, як в інших українських романтиків, оплакуванням героїчного минулого, а будила національні почуття й давала бачення майбутнього: якщо Україна в минулому користувалася правами самостійної держави, то це мало служити підставою для здобуття політичної незалежності у майбутньому. Ніколи раніше українські інтелектуали не виступали так відверто проти російської колоніальної політики. Цим поезія Шевченка категорично відкидала пристосовницьку модель «малоросійства», що ґрунтувалася на ідеї нероздільності «Малої» та «Великої» Русі, яка наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. знайшла багатьох прихильників серед нащадків козацької старшини — російських дворян.

Великою заслугою Шевченка було те, що його творчість сприяла згуртуванню українського народу. Ненависть Шевченка до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилася з його селянського походження, але своїм інтелектуальним зростанням він завдячував впливам українського дворянства. Кожна з верств українського суспільства знаходила в його поезії відображення своїх інтересів. Відтак Шевченків ідеал національного й соціального визволення ґрунтувався не на ненависті й протистоянні, а на одвічних загальнолюдських цінностях добра, справедливості, милосердя.

Геніальна творчість Шевченка та його мученицьке життя зробили поета одним із найпотужніших символів українського національного руху. Перевезення домовини Шевченка зі Смоленського цвинтаря в Петербурзі в Україну й перепоховання на Чернечій горі біля Канева 22 травня 1861 р. перетворилося на одну з перших масових національних маніфестацій. Дні смерті Шевченка та його перепоховання відзначалися й у наступні роки, навіть в умовах найжорстокіших антиукраїнських репресій з боку російського режиму. Заборона їхнього святкування у 1914 р. призвела до масових демонстрацій у Києві та інших містах України.

Отже, значення Тараса Шевченка — геніального поета й визначного художника, творця української літературної мови — для розвитку українського національно-визвольного руху важко перебільшити. Адже він був першим, хто сформулював українську національну ідею і через свої поетичні твори зробив її надбанням усього українського загалу, чим посприяв згуртуванню українців у боротьбі за національне визволення. У поетичній збірці «Кобзар» він уперше в історії засудив колонізаторську політику російського самодержавства щодо України. З іменем Тараса Шевченка пов'язане утвердження української літературної мови. Поезія Шевченка піднесла нову українську літературу до світового рівня. Вона й досі залишається найбільшим і найсамобутнішим явищем з усього, що створено українською мовою.

http://www.ebk.net.ua/Book/history/mitsyk_iu/part10/1008.htm

Піднесення національно-визвольного руху в Україні у другій половині XIX ст. Обґрунтування ідеї самостійності України.

Щоб уникнути революції, царський уряд Росії провів "визволення селян" зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено ряд положень і додаткових правил.

Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права "вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові". Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади. Поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян "садибну осільність" і перший наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися "тимчасово зобов'язаними" на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи.

Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювали менші, ніж в інших районах Росії, норми селянського наділу (від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу в південних і від 3 до 4,5 десятин у лівобережних губерніях). Поміщикам надавали широкі можливості зменшувати площі селянських земель, виділяти їм неповні душові наділи. У селах Лівобережжя й Півдня було відрізано близько 1 млн десятин або 15 % загальної площі землекористування. Із загального числа 2,5 млн ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. (із сім'ями 440 тис. осіб) було обезземелено зовсім. Близько 100 тис. осіб отримали наділи до 1 десятини на ревізьку душу. Наділи, менші ніж на 5 десятин, тобто менші від прожиткового мінімуму, отримали 94 % ревізьких душ. До того ж, поміщики залишили собі найкращі землі, а селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших угідь.

Інтересам поміщиків відповідала також викупна операція, яку проводив царський уряд. Загалом селяни мали внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними цінами земля, яку отримали поміщицькі селяни, коштувала 128 млн крб, а селяни мали сплатити 503 млн крб.

Для державних селян, які становили половину всього селянства України (2,2 млн ревізьких душ), умови реформи були сприятливіші. Вони отримали земельні наділи майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші.

Хоч реформа 1861 р. була проведена в інтересах великих землевласників, вона пришвидшила процес формування в Україні індустріального суспільства. Збільшувалася кількість промислових підприємств. Якщо 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, то в 1900 р. — 5301.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт, зокрема залізничний. Протягом 1866—1879 рр. в Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій.

Промисловий переворот на транспорті завершився в середині 70-х рр. Вантажообіг здійснювали в ці роки вже переважно механізованим транспортом, що значно підвищувало його значення у господарському житті. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Росії. Нові залізниці прокладали, виходячи з інтересів колонізаторської політики царату. Київ, наприклад, не мав сполучення з Одесою.

Поряд із залізничним транспортом велику роль у зміцненні зв'язків між різними економічними районами відігравав водний. Головною водною артерією України був Дніпро. Важливе значення у сплавній торгівлі Дніпром мали його притоки. Чимало товарних вантажів перевозили Дністром і Південним Бугом.

Для подальшого розвитку України багато важило зростання морського торгового флоту. Азово-Чорноморський басейн був південними морськими воротами всієї країни. Збільшення товарообігу його портів сприяло розширенню та зміцненню всеросійського ринку.

Найбільшим портом на півдні України стала Одеса. Через Одеський порт особливо багато експортували пшениці. Недаремно У другій половині XIX ст. Одесу називали "пшеничним містом". Одеса набула великого значення як транзитний пункт у зовнішній торгівлі Росії.

Розвиток транспорту підвищив попит на паливо та метал. На базі використання багатих запасів корисних копалин півдня України створюються кам'яновугільна, залізорудна та металургійна галузі промисловості. Протягом 1861—1900 рр. видобуток кам'яного вугілля в Донбасі зріс з 10 до 672 млн пудів. У 1890 р. він становив 68 % загальноросійського видобутку. Вже з початку 70-х рр. Донбас за рівнем видобутку вугілля вийшов на перше місце в імперії.

Надзвичайно важливе значення для подальшого розвитку важкої промисловості України мала розробка багатющих покладів криворізької залізної руди, що почалася з 80-х рр. XIX ст. За ЗО років (з 1870 до 1900) видобуток руди зріс у 158 разів (з 1,3 до 210 мли пудів). Уже тоді Україна давала понад 57 % видобутку руди в Росії. У 80—90-х рр. на території Катеринославської і Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних і десятки машинобудівних заводів. Наприкінці 90-х рр. виробництво чавуну в Україні становило 52 % загальноросійської виплавки. Певний вплив на розвиток промисловості мав іноземний капітал, частка якого помітно збільшилася з 80-х рр. XIX ст. Особливо великий потік бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув у гірничу промисловість України. 31888 по 1894 рр. тут було створено 22 іноземні компанії з основним капіталом 62,9 млн крб. Зарубіжні інвестори отримували в Україні високі прибутки, що майже повністю йшли за кордон.

Однак текстильна промисловість в Україні не змогла розвинутися через конкуренцію продукції російських фабрик, що користувалися протекцією царського уряду.

В пореформений період швидко збільшувалося індустріальне населення, зростали міста, були створені нові промислові центри. На 1897 р. міське населення України становило близько 13 % загальної кількості населення. Кількість дрібних міст з населенням до 10 тис. осіб скоротилася майже вдвічі. В них проживало тільки 11,8 % міського населення. Водночас подвоїлась кількість порівняно великих і середніх міст.

Індустріалізація та урбанізація мало торкнулися українців, які становили у 1897 р. 73 % загальної кількості населення і тільки ЗО % міського. Лише трохи більше 5 % українців жило в містах, тоді як відповідний показник для росіян, які жили в Україні, становив 38 %, для євреїв — 45 %. Мало українців було і серед інтелігенції: 16 % — юристів, 25 % — учителів, менше 10 % — письменників і митців. Росіяни у 1897 р. становили 12 %, переважно це були гірники, металурги та адміністративні службовці. Швидко зростала єврейська меншість, яка становила майже 8 % загальної кількості населення (у Російській імперії загалом — 4 %) і домінувала у торгівлі та банківській справі. Поляки, які, як і євреї, жили переважно в Правобережній Україні, становили близько 6,5 % населення.