Шпаргалка по дисциплине "Українська література"

Устим Рукавиця виступає в оповіданні у ролі позивача, а Ганна си­дить на лаві підсудних. Вирок суду – “...визнати винуватою, засудити на півтора року виправних робіт, але, враховуючи..., що всі попередні роки пра­цювала в колгоспі справно…, що її чоловік і два сини загинули на фронті, за­мінити виправні табори примусовою працею при колгоспі”, виконати було вже нікому.

У той час, коли Рукавиця і Шило бенкетують після суду, Ганна “нена­че під-бита птаха, махнула руками і опустилася на підлогу..”. Вона померла не тільки від старості й фізичного болю. До її смерті причетна похмура ста­лінська дійсність.

49.Проблеми чорнобильської трагедії в українській літературі.

Усі жахіття й проблеми Чорнобиля знайшли відгук у серцях і думах українських письменників. У перші ж дні після катастрофи на сторінках лі­тературних часописів, зокрема в “Літературній Україні”, з'явилися пристрасні публіцистичні виступи Олеся Гончара, Бориса Олійника, Івана Драча. Згодом були видруковані поетичні твори Бориса Олійника, Наталки Білоцерківець, Леоніда Горлача, Світлани Йовенко. Подією в літературі стала поема Бориса Олійника “Сім” (1987). Цей твір присвячено пам'яті відважних шести пожеж­ників, що самовіддано вступили у боротьбу зі смертю, та кінорежисера Воло­димира Шевченка, який знімав фільм про спробу людей протистояти стихії. “Де ви тепер, матерів своїх діти, колисаєте сон”, – у традиції народного пла­чу і скорботи запитує поет, і “мов з козацького реєстру” вичитуємо імена смі­ливців: Віктор Кібенок, Микола Вашук, Василь Ігнатенко, Микола Титенок, Володимир Тишура, Володимир Правик, Володимир Шевченко. Завдяки Б. Олійнику, його продуманому художньому прийому поіменної переклички свічка пам'яті горітиме у віках і нагадуватиме про кожного героя чорнобиль­ських подій.

Велику увагу звертає Б. Олійник у поемі на проблеми моралі. Осмис­люючи глобальність чорнобильської трагедії, автор спонукає читача загля­нути у свій внутрішній світ, побачити й оцінити власну совість і власну антисовість. Тому міфологічний образ крука є не тільки уособленням зовнішнього ворога, чужого зла – це і власні недоліки, власне зло, прита­манне майже кожній людині. Отож утверджувати добро і правду на землі потрібно, починаючи із подолання власного зла, своєї антисовісті. Історія переконує, що вже не один раз, забувши про власну совість, ми сприяли всеможливим воронам-крукам використовувати нашу правду і нашу істину проти нас самих.

Драматичні моральні та духовні колізії, проблеми науки й цивілізації, самопізнання та самоусвідомлення, національні і загальносуспільні пробле­ми завжди взаємопов'язані. Відвернення планетарної катастрофи залежить від комплексного розв'язання цих проблем. Такі висновки робимо, ознайомившись із поемою “Сім”.

Всеукраїнській біді присвячена і поема І. Драча “Чорнобильська ма­донна” (1988). І у назві поеми, і в образі солдатської матері, босі сліди якої бачимо біля саркофага (там вона шукає свого сина, яким став жертвою атомної стихії); і в образі хрещатицької мадонни – молодої божевільної жінки, яка, мов привид, бродить по київських вулицях з лялькою чи мертвою дитиною на руках; і селянської мадонни, і в збережених іменах, фактах, розповідях учасників ліквідації аварії звучить вимога відповідальності перед совістю, перед людством за погублений світ. Та відповідальних у радянському суспі­льстві, на жаль, немає. У розділі “Роздуми під час відкритого Чорнобильсь­кого суду в закритій зоні на стару старосвітську тему “Ірод і Пілат”, поет, орієнтуючись на глибокі моральні традиції, наголошує, що всі злочини про­ти людства в усі часи і у всіх народів були завжди “іменними”, за них від­повідали. Чому ж на Чорнобильському суді пустує місце Пілата? Яка мо­раль суспільства, що ховає злочинця?

Відомий біблійний мотив про Пілата, вдало використаний І. Драчем, спонукає до філософських узагальнень, до роздумів на морально-етичні теми.

Останні рядки поеми, де “несе сива чорнобильська мати цю плане­ту..., це хворе дитя!” звучать як нагадування про відповідальність за навко­лишній світ.

Майже одночасно (1987) були написані прозові твори, присвячені проблемам чорнобильської трагедії. Це повість Ю. Щербака “Чорнобиль” та роман В. Яворівського “Марія з полином у кінці століття”.

Повість Ю. Щербака, хоча й носить документальний характер (це зі­брані магнітофонні записи учасників ліквідації аварії і жертв атомної сти­хії), все ж відзначається неабияким художнім осмисленням того, що сталося.

Відома журналістка Любов Ковалевська, пожежник Леонід Телятников, голова Прип'ятського міськвиконкому Олександр Єсаулов, електронник Юрій Бадаев, водій Григорій Хміль – всі вони по-своєму переда­ють пережиту трагедію. Своє завдання Ю. Щербак вбачав у тому, щоб передати мужність людей у поєдин-ку зі смертю й по-філософськи осмисли­ти долю, позначених Чорнобилем, і тих, хто далі йтиме у технологізовану цивілізацію. У цих міркуваннях велике значення має монолог академіка Ва­лерія Легасова, який зробив правдивий аналіз причин катастрофи. Їх корені вчений вбачає не лише у хибності технології, а моральному й духовному стані суспільства. Вони започатковані в системі освіти, кар'єризмі, бюрок­ратизмі, хабарництві тощо.

В основу сюжетної лінії твору В. Яворівського “Марія з полином у кінці століття” покладено історію сім'ї Мировичів. Однак В. Яінорівський спостерігає вплив катастрофи не лише на одну сім'ю, а простежує цей вплив на життя всього навколишнього селянства.

Масштабність Чорнобильської трагедії породила цю гірку “вічну” те­му нашої літератури. Відлік від злопам'ятного дня 26 квітня 1986 р. вже пе­рейшов рубіж десятиліття, але події, пов'язані з цим днем, раз у раз знахо­дять своє висвітлення у художніх творах українських літераторів.

50.Духовні цінності людини в поезії Ліни Костенко.

Духовні цінності людини своїм корінням сягають глибокої давнини, коли 50.ідеалами була щира та чесна праця, турбота за її успіхи, коли життя приводилось у відповідність до законів Бога і природи. На жаль, наш пра­гматичний вік наклав свої корективи на духовність людини.

Поставити свого сучасника обличчям до норм, що їх виробляло людство впродовж століть, задуматися над сутністю власного життя, зосередитися на ус­відомленні себе сином української землі взяла на себе обов'язок поетеса Ліна Костенко. Гостро, безкомпромісно, не відступаючи від своїх ідеалів, осмислює вона у поетичних творах сучасні проблеми, пов'язані з духовним занепадом лю­дей. Картає яничарство, зраду, відступництво. Звичайно, у зв'язку із своєю пози­цією поета-патріота Ліна Костенко перебувала в опозиції до офіційних властей тоталітарного радянського суспільства.

У своїх поезіях Ліна Костенко бачить конкретних винуватців мораль­ної і духовної деградації людей. Це – “номенклатурні дурні, бюрократи, пласкі мурмила в квадратурі рам”, тобто вся радянська система. За вказів­ним порухом диригентської палички комуністичних ідеологів появляються “мастаки пристосувати крок”, люди кволі. З великою тривогою Ліна Костенко закликає нас жити у злагоді й лю­бові. Як заповіт, звучать її слова: “Не відступитися і не покласти лжу на струни”. Не можна зрікатися високих ідеалів наших предків, власної куль­тури і мови. Проблеми мови порушені поетесою у кількох її віршах. Найд­раматичнішим у поезії “Біль єдиної зброї” є те, що рідній “трагічній мові” труну “не тільки пороги, а й діти власні тешуть”. Отаких безбатченків чи­мало ще й сьогодні “на нашій – не чужій землі”. Названа поезія сильна ві­рою поетеси в те, що дух народу і її мову не вбити нікому:

У поезії “Заворожи мені, волхве” поетесу зацікавило питання, “що писав би Шевченко в тридцять третьому, тридцять сьомому роках?” Зви­чайно, що поетеса не піддае сумніву стійкість Шевченка, його моральний дух. Тому, на її думку, “побувавши на Косаралі, побував би ще й на Соловках”. У поезії авторка йде за ходом історії: Загартований, заґратований, прикиданий землею, снігами, кременем, досі був би реа­білі­тований. Хоч посмертно, – зате свосвременно.

А як же сприйняли у 30-х утиски та репресії Косинки, Куліша, Курбаса їх сучасники? Мовчки. Промовчали кривду, заподіяну Стусові, Світличному, Снєгірьову, Литвину, Тихому у 60-х. “Як мовчанням ду­шу уяремлю, то який же в біса я поет”, – нагадує поетеса собі про свою громадянську совість. І квіти від неї падали під ноги шістдесят­никам у залі суду, звідки її виводили силоміць радянські міліціонери.

Поезія Ліни Костенко застерігає нас від втрати своєї історичної пам'яті. Особливо виразно ця думка звучить у її романі у віршах “Ма­руся Чурай”. Образ Марусі зливається з образом України, що сигналі­зує через століття: пам'ятайте, нащадки, свою історію, і лише тим бу­дете сильні і знані у світі.

Поезія Ліни Костенко художньо осмислює загальнолюдські вар­тості, примушує задуматись над тим, що залишає по собі людина. Дум­ки про справжні цінності, про сенс у житті, духовність і бездуховність порушено у вірші “Вже почалось, мабуть, майбутнє”. Тут читаємо: “Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине”. Розуміючи швидкоплинність матеріальних цінностей, завжди треба пам'ятати про духовні: красу, мистецтво, любов до людей, любов і вірність Батьків­щині.

Поезія “Життя іде і все без коректур...” нагадує про обов'язок прожити життя чесно, змістовно.

51.Образ матерї в сучасній поезії (А. Малишко, Б. Олійник, В. Симоненко та ін.).

Світ кожного поета починається з матері. Коли ж поетове слово – “від Бога”, образ матері стає домінуючим, набував символічного значення, підноситься до узагальненого образу матері-Батьківщини. Вершин худож­ньої майстерності цей образ сягнув в поезії, Т. Шевченка, І. Франка, О. Довженка. Осанну матері проспі-вали П. Тичина і М. Рильський, В. Сосюра та І. Драч, Д. Павличко і В. Стус.

Всенародну любов здобула поезія А.Малишка “Пісня про рушник” (“Рідна мати моя...”), написана в 1959 р. до фільму “Літа молодії” (музика Пл. Майбороди). У центрі її–український рушник як символ материнсько­го благословення і любові. Український рушник має безліч урочистих і ва­жливих функцій. Випроводжаючи дорослу дитину у великий світ, мати да­рувала “на щастя, на долю” вишиваний рушник;

Образ матері в поезії Малишка асоціюється з Україною. Пам'яті рідної матері присвятив Б. Олійник цикл поезій “Сиве сонце моє” (1978), який складається з дев'яти віршів. Мати у віршах Б. Олійника – невсипуща сільська трудівниця, котра й синові передала свою працелюб­ність. “Сива ластівка, сиве сонечко” – такою живе у поетовому серці най­дорожча людина. Образ матері в Б. Олійника не асоціюється з Україною, як в інших поетів, а набуває планетарного звучання: “Як ти несла оцей всесвіт важкий на собі!”. Вічну тему материнського відходу порушує Б. Олійник у “Пісні про ма­тір”.

Тепло переданий діалог зі сполоханими дітьми й онуками. Ніжністю і любов'ю звучать останні слова матері, котра не залишає по собі спадків, проте розкриває перед нащадками велику свою душу, своє розуміння справж­ніх цінностей людського життя.

Незважаючи на схильність Б. Олійника до планетарного мислення, твір по-справжньому національний: звертання на “ви” до матері; рушники, що “злетіли увись”; ворота, край яких чекала на дітей і онуків мати; мати “пішла за межу”, немов на своєму городі.

Ніжні дворядкові строфи поезії В. Симоненка “Лебеді материнства” ніби відроджують мелодію української колисанки, української казки. Рожеві Симонен-кові лебеді випливають з туману, зігрітого материнською лю­бов'ю дитинства, із матусиних пісень. У першій частині поезії  розгортається чарівна казка щасливо­го дитинства. Добра мати прагне все зробити для любої дитини, віддати їй увесь цвіт своєї душі, оберегти від усіх лих життя – зла, небезпеки, хво­роб. Друга частина – це роздуми-мрії матері про майбутню долю її сина у тривожному світі, його юність, хмільний час кохання, зустрічі, з яких одна мусить стати любов'ю. “Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги

У хмільні смеркання мавки чорноброві, Ждатимуть твоєї ніжності й любові”.

Третя частина – це роздуми матері про синове змужніння. Коли він стане перед вибором, мати бажає, щоб і друзів, і наречену, і брата по духу він вибрав не за чиєюсь вказівкою, а з власної волі. Мати прагне, щоб голо­вні підвалини людсько-го життя – матір і батьківщина – ніколи не були замінені. Навіть у смерті, в еміграції, в багатстві і бідності.

“Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати” – цей поетичний шедевр В. Симоненка, як і “Пісня про рушник” А. Малишка, отримав усенародну шану, любов і став народною піснею.

52.Найяскравіші риси національного характеру героїв роману “Мару­ся Чурай” Ліни Костенко.

Герої роману “Маруся Чурай” (1979) живуть і діють у відблиску всеохоплюючого образу – історичної України, яка піднялась на свя­щенну війну за свої права, державність і незалежність. Ліна Костенко розкрила далеке, сховане у віках коріння того руху, який відчутно ак­тивізувався і поширювався у надрах радянської тоталітарної системи, підкресливши тим, що державність і незалеж-ність – одвічна мрія українського народу. Ліна Костенко у цьому творі найбіль-шою мірою довела, що українській ментальності притаманні не тільки емоцій-ність і ліризм, але й прагнення дії, сильна воля та інтелект.

Полтава, де відбуваються основні події роману, – складова час­тина України. Міське козацтво, запорожці – палкі патріоти, які захи­щають свій край віл ворожих навал і готові померти за Україну слав­ною козацькою смертю. У них багато спільних рис: відданість козаць­кій присязі, побратимству, відчайдушна хороб-рість, духовне благород­ство, але кожний з них – це яскрава індивідуалізована постать. Сивочолий полковник Пушкар, який “і славу мав, і силу”, зберіг розва­жливість розуму, гуманність, повагу до закону.