Шпаргалка по дисциплине "Українська література"

До кожного твору Зерова можна скласти науковий коментар, що в кілька разів перебільшить сам твір. Світ і образи, які творить поет, гармо­нійні, вивершені, елегантні. М. Зеров творить особливу поезію – інтелектуальну, елітарну, яка “ніби конденсує історичний досвід культури” (С. Білокінь), Перекладацька діяльність М. Зерова продовжувалась буквально до остаїшіх днів його життя. На Соловках в жорстоких умовах концтабору, праця над перекладом “Енеїди” Вергілія стала опертям для його духу. Твори Байрона, Петрарки, Ронсара, Беранже, Боллера зазвучали по-українськи завдяки його невсипу­щій праці.

Найвидатнішим новелістом 20-х рр. став Григорій Косинка. У його творчій спадщині спостерігаємо особливо виразне відтворення імпресіоніс­тичного стилю (імпресіоністична манера літературного письма – це витон­чене відтворення суб'єктивних, тобто особистих вражень та спостережень, мінливих почуттів і переживань, коли образ складається наче з окремих мо-заїстичпих частинок). М. Рильський писав: “Косинчині оповідання... гарячі й трепетні, як те життя, по свіжих слідах якого вони писалися”. Тематично творчість Косинки тісно пов'язана з проблемами пореволюційного села. В. Стефаник називав письменника “своїм сином”. Уже перша збірка новел письменника “На золотих богів” (1922 р.) засвідчувала, що він не збирався бути речником якоїсь однієї політичної тенденції. Як художник “від Бога”, Косинка виступає водночас і “за всіх”, і “проти всіх”. Найпослідовнішим він виявився в утвердженні думки, що революційний переворот і доба після нього – це велика драма народу, як, наприклад, у новелі “На золотих бо­гів”. Композиційне новела складається з двох частин. У першій змальовано жорстокий бій українських селян з військом “золотих богів” – білогвар­дійцями, який триває вже третій день. Відчайдушне б'ється якась “невідома сила”, що вивільнилась “з грудей селянських”. У другій частині бачимо руїну, котра залишилась замість квітучого села, спаленого білогвардійцями – “цілі вулиці викошено вогнем-косою”. Помутився розум у матері Сеньки-кулеметника. Хата згоріла. Троє дітей загинуло у полум'ї, а старшого вбито. Події у новелі зображуються у чорній і червоній тональності. Карти­на бою послідовно витримана в колориті крові. У другій частині чорна бар­ва посилюється, поглинаючи навіть червону: на місці бою “лишилась чорна руїна”. Насичена звукова панорама битви у другій частині змінюється зло­вісною тишею, в якій звучить моторошний спів Сеньчиної матері. Пісня “стеряної” жінки на чорній руїні, на догоряючому попелищі передає пік на­родної трагедії.

Тема землі – наскрізна у новелах Г. Косинки “За земельку”, “Пост­ріл”, “Політи-ка”, “Змовини” та ін.

Своєрідне ядро “розстріляного відродження”, лідером якого був М. Хвильо-вий, становили поет П. Тичина, драматург М. Куліш, режисер Лесь Курбас, кіномитець О. Довженко, художник Ю. Нарбут, композитор М. Леонтович та ін.

42.Пісенна творчість сучасних українських поетів.

Широко відомі і користуються популярністю пісні на тексти сучасних укра-їнських поетів. Серед них пісні-поезії на тексти М. Ткача (“Ясени”), М. Синга-ївського (“Чорнобривці”), Ліни Костенко (“Спомин”), Любові За-башти (“Ой вербиченько”). Народними піснями стали поезії В. Симоненка. Мало кому в Україні сьогодні не знані слова: “Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину”.

Особливо популярними в останні роки є численні пісні на слова Ми­коли Луківа і Дмитра Павличка. Дмитро Павличко – поет щедрого і своєрідного обдарування. Поети­чні грані його таланту по-своєму розкриваються у пісенній творчості. Її поча­ток припадає на другу половину 50-х рр. А вже у тритомному виданні поезій (1989) тексти віршів, що стали піснями, об'єднано окремим циклом, який так і називається – “Пісні”. Найкращі мелодії до них створив О. Білаш, хоча співпрацював поет і з іншими композиторами, зокрема Майбородою, Сабодашем. Власне творча співпраця Д. Павличка з О. Білаціем започаткувала йо­го пісенну творчість. З кінця 50-х років широко відома лірична пісня О. Білаша та Д. Павличка “Впали роси на покоси”. У цей час ними була створена пісня “Клен”. У 60-ті роки О. Білаш написав також музику до текстів Д. Павличка “Сибіряки”, “Атака”, “Пісня про Україну”, “Віконце”, “Балада безсмертя” та ін.

Справді народною стала пісня цих авторів – “Лелеченьки” (1964). Вона була створена до кінофільму “Сон”, над яким працював Д. Павличко у кіностудії ім. О. Довженка. Тому в кінофільмі ця пісня пов'язана з добою Т. Шевченка – кріпач-чиною. І все ж “Лелеченьки” вийшли далеко за межі означуваної фільмом доби і, як “Журавлі” Б. Лепкого, ця пісня стала уза­гальненим вираженням емігрантської туги за рідним краєм, з яким бодай у смерті мріє поєднатися кожен вигнанець:

“Ніч накрила очі Мені молодому, Несіть мене, лелеченьки, Мертвого додому”.

Використані в тексті народнопоетичні засоби (ніч, що символізує смерть, пестливі слова – лелеченьки, крилонька, крилята), лаконічне зо­браження перельоту лелек – вирію, що сам по собі викликає ряд асоціацій , та замріяно-тужлива мелодія – все це сприяло неабиякій щирості вислову пісні.

Такою ж ліричною і задушевною попри її філософічність сповнена пі­сня О. Білаша на слова Д. Павличка “Долиною туман тече”. Ця пісня, як “Явір і явори-на” (інша назва “Я стужився, мила, за тобою...”), особливо по­пулярна у виконанні чоловічого квартету “Явір”. Відомою серед народу є пісня на слова Д. Павличка “Розплелись, розсипались, розпались...”. Названі твори є зразками інтимної лірики Д. Павличка, яка поза сумнівом стала потужним крилом його поетичного доробку. Більшість цих віршів ввійшли до збірки інтимної лірики “Татаниця твою обличчя”, яку літературознавці порівнюють із “Зів'ялим листям” І. Франка.

Одним із шедеврів інтимної лірики Д. Павличка, що стала відомою піснею, є поезія названої збірки “Моя любове, ти – як Бог”. Цю пісню ви­конує молодий співак Тарас Курчик.

Справді народною піснею, –, а це завжди найвища нагорода для ав­тора – стала пісня на слова Д. Павличка “Два кольори”. Високу художність тексту забезпечують тут вдало використані символи сорочки-вишиванки, як своєрідного оберегу, та двох кольорів – червоного, що є виявом лю­бові, радісних почуттів, і чорного, який передає журбу. Як червона і чор­на нитка у вишитті, так радість і журба у житті – завжди поруч: “Переплелись, як мамине шиття, Мої сумні і радісні дороги”. Цікаво, що червоний і чорний кольори характерні не тільки для гу­цульської вишивки, але й загалом для української. Цю пісню можна зіста­вляти з відомою “Піснею про рушник” на слова А. Малишка.

43.Трагізм життєвої долі Миколи Хвильового та його героїв.

Незвичайна постать Миколи Хвильового (1893-1933) справила знач­ний вплив на розвиток української літератури і суспільно-політичної думки всього XX ст.

Після виходу збірки “Сині етюди” (1923) О. Білецький назвав М. Хвильового “основоположником справжньої нової української прози”. Новели прозаїка приваблювали не лише тематично, а й стильовою, мисте­цькою самобутністю.

Характерним стилем для 20-х рр. був стиль революційного романтиз­му, роман-тики вітаїзму (активного романтизму). У “Синіх етюдах” вирізня­лися такі героїко-романтичні новели, як “Кіт у чоботях”, “Солонський Яр”. Ранні новели відбили прийняття М. Хвильовим своєї неспокійної сучаснос­ті як світанку нової щасливої ери. Але це захоплення було недовготрива­лим.

В оповіданні “Кіт у чоботях” письменник тонко підмітив бюрократи­зацію партії вже в перші роки по війні, обмеженість партійців, їх небажання вчитися, розвиватися: “Товариш Жучок дочитала – прочитала “Что такое коммунизм” (без автора) і тільки”. Уже тут зазвучали ноти сатири. Пись­менник був надто прозірливим і чесним, щоб закривати очі на драматичну невідповідність між ідеалом і його реальним втіленням. Звідси проблема розбіжності між мрією і дійсністю стала найголовнішого в усіх його подальших творах. Серед поетичних символів М. Хвильового одне з чільних місць за­ймає образ “загірньої комуни”, який має мало спільного з народжуваним “новим світом”, тобто радянською дійсністю.

Відмова письміенника від традиційного описового реалізму увібрала відмову від послідовного викладу подій, намагання через часові зміщення, непослідов-ності досягти посилення емоційних ефектів. Збірка оповідань “Осінь”, повість “Санаторна зона” (1924) і особливо громадянська актив­ність зробили М. Хвильо-вого центральною постаттю у літературному про­цесі 20-х рр. Одним із найкращих творів М. Хвильового є оповідання “Я (Романтика)”. М. Жулинський писав: “Небагато є в світовій літературі та­ких творів трагічного звучання, в яких були б відтворені драматичне роз­двоєння реальності та ідеалів, внутрішній конфлікт революціонера, який потрапляє у “витворену революційними ідеями пастку”.

Твір присвячено оповіданню М. Коцюбинського “Цвіт яблуні” і напи­сано в імпресіоністичній манері. У вступі ліричний герой говорить про свої дві великі любові: “Загірня комуна”, вимріяна, до якої ще йти і йти, воюва­ти, лити кров чисельних жертв – це перша любов. Друга любов – “воісти­ну моя мати”, “прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях неві­домих віків”. Мати, яка всім серцем любить свого єдиного, бунтівливого сина, відчуває: “Надходить гроза!” Різким дисонансом до вступу змальовані криваві судилища, де вершить “справедливість” герой новели. Ліричний ге­рой вважає себе “чекістом і люди-ною”. Ось перед ним чоловік і жінка. “Мужчина впав на коліна і просить милості. Я з силою штовхнув його но­гою – і він розкинувся горілиць... Женщина сказала глухо і мертво: – Слухайте, я мати трьох дітей!.. Я: – Розстрілять”. Комунари, чекісти безупинно п'ють, а ліричний герой ходить до ма­тері, щоб відчути себе “людиною”. Його терзають страхи: “...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів – тьма на моїй совісті”. Настав момент, коли у непримиренній суперечності зітк­нулися найсвятіші для героя почуття: синжська любов і революційний обов'язок. Він стає гвинтиком і заручником могутньої системи. Нездатному на бунт героєві залишається виконати волю системи: він, “охоплений пожа­ром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притис­нув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скро­ню”. Абстрактному ідолу “загірньої комуни” принесено найбільшу жертву і в його ім'я скоєно найбільший злочин–матеревбивство.

У 1925 р. М. Хвильовий разом з однодумцями створює літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Тоді ж він започаткував літературну дискусію, яка від питання про якість творів художньої літератури перейшла на ідеологічні засади. Він закликав пись­менників повернутися до українських національних джерел, орієнтуватися па “психологічну Європу”. Звідси знамените гасло М. Хвильового– “Геть від Москви!”. “У Європу ми поїдемо вчитись, – писав письменник, – але із затаєною думкою – за кілька років горіти надзвичайним світлом”. Отже, новітня українська література яе може орієнтуватися лише на російську, бо не позбудеться рабського наслідування.

Але хмари однієї із найстрашніших трагедій XX ст. вже збиралися над Україною. Для М. Хвильового наступала пора гірких розчарувань. Він прозірливо вгадує, що голод в Україні свідомо організований. Письменник болісно переживає ті численні компроміси, на які йшов, щоб не порвати з більшовицькою партією. М. Хвильовий, як зазначав М. Жулинський, “не бачив виходу з цієї ідеологічної пастки, в яку він, комуніст, потрапив, натх­ненно довірившись ідеалам Революції”. 13 травня 1933 р., зібравши друзів, письменник застрелився. Трагедія його поля-гала у тому, що він “свято вірив у можливість рідкісного шлюбу” (І. Драч), тобто вільної України і ленінсь­кого комунізму.

44.Поетичне вираження глибокої любові до рідної мови в поезії Дмитра Павличка.

Рідне слово, мова рідного народу – це одна із наскрізних тем у твор­чості Дмитра Павличка. У часи, коли сфера використання української мови була звужена, мова принижена. Д. Павличко написав сонет “О рідне слово, що без тебе я?” (1956), який увійшов до “Київських сонетів”.

Перший рядок – це сповнене глибокої дяки і поваги риторичне запитан­ня.

Ось хто є ті, що відцуралися рідної мови..У другій строфі поет дає яс­краве смислове визначення, чим є рідна мова для кожної нормальної люди­ни, показує, скільки сили й снаги таїть вона у собі.

У збірці “Правда кличе” Д. Павличко порушує гострі для української нації проблеми мови, історії, мистецтва. Так, у вірші “Ти зрікся мови рід­ної...” поет картає земляка-українця, який занедбав поле рідного слова, ста­вши безбатченком, перевертнем.

Тематично з цим віршем споріднений “Лист до одного знайомого в справах філологічних”, в якому також йдеться про ледаря-негідника, що “рідне поле на пропаще в будяччі кинув, що рідне слово в собі згасив, не­наче ватру”.

Рідна мова – одна із найбільш хвилюючих тем у віршах Д. Павличка останніх років. У циклі “Вірші з Монголії” вирізняється поезія “Між гора­ми в долинах – білі юрти”, адресована землякам. Поет віднаходить особ­ливі епітети, щоб повідати, як люблять і шанують монголи “дзвонковиту, пісенну мову прадідну свою”. Коли б сам Бог запропонував цим дітям гір “півсвіту... Європу й Азію” в обмін на рідну мову, то вони без роздумів від­повіли б: “Схаменися, Боже, не треба нам ні Азій, ні Європ!” Ця невелика нація добре розуміє справжні людські цінності людського існування.

Колись українців Шевченко назвав “моголами”, тому що вони не пам'ятали, хто вони насправді. Та далеко українцям-“моголам” до цих людей, що так цінують своє слово, пісню, прадавній дух своєї нації. Шевченківська глумлива нота звучить у словах Павличка, коли він ганьбить своїх співвітчиз­ників, що спромоглись позбутися колишніх скарбів – і матеріальних, і духо­вних. Ці рядки продиктовані нажким почутгям сорому і зневаги до тих своїх земляків, котрі поводять себе як “хохли”, “малороси”, “полуукраінци”. Страшно і соромно констатувати, що таких українців, які зреклися рідної мови, в Україні – більше п'яти мільйонів. Це – наслідок передусім їхньої низької культури, брак національної свідомості, патріотичної гордості са­мих українців, а також політики тотальної русифікації, що проводилась в Україні протягом століть.

45.Поетичне відтворення історії України, любові до рідної землі в по­езії Максима Рильського “Слово про рідну матір”.