Шпаргалка по дисциплине "Українська література"

Туга за Україною, за демократичнішим і людянішим українським життям, усвідомлення колоніального стану України, спостереження за за­попадливістю і рабським приниженням чоловіка приводять Оксану до роз­пачу. Конфлікт наростає, коли Степан наказує не приймати посланця з України, забороняє Оксані “озиватись” до брата Івана. Холопська поведінка чоловіка зламує її остаточно. З вуст Оксани зривається гірке зізнання: “Я гину, в'яну, жити так не можу!”. Важко хвора Оксана, пригадуючи епізод знахідки у дитинстві іржавої шаблі, каже-Степанові: “Отак і ми з тобою зрослись, мов шабля з піхвою... навіки... Обоє ржаві”. Ці слова промовисто виражають ідейний задум Лесі Українки.

Наскрізь трагічним у драмі “Бояриня” є образ Степана. Адже він не може не усвідомлювати власного холопства – холопства “боярина Стьопки”, компромісу із власною совістю, зневаги своєї гідності і честі. Трагізм становища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам, як він, Москва не вірить, що вони завжди перебувають під пильним наглядом. Степан погоджується з Оксаною у тому, що обох їх доля “скарала тяжко” чужиною, обох здушила “змора”, але не вистачило у них сили псремогги цей чужинецький тягар.

35.Собор – символ духовної краси людини е однойменному романі Олеся Гончора.

“Собор” Олеся Гончара – це твір високої художньої наснаги, великого інтелектуального наповнення. Як писав Є. Сверстюк, “своїм романом “Собор” Олесь Гончар увійшов у саму гущу пекучих питань сучасності і розворушив, розтривожив їх рій”.

Коли у другій половині XVIII ст. за наказом Катерини II російське військо підступно зруйнувало Запорозьку Січ, легендарне козацтво задума­ло лишити по собі світлу пам'ятку. І нею став прекрасний собор у Новомос­ковську. Образ собору у творі став яскравим метафоричним символом, свід­ком історії народу, зразком мистецької вправності зодчих-будівників.

Він “ще повен далекою музикою, гримить обвалом літургій, перелунює православними месами, піснеспівами, шепоче жагою спокут, він ще повен гріхами, в яких тут каялись, і сповідями, і сльозами, і екстазом люд­ських поривів, надій..”. Тепер у соборі просто склад комбікорму. Стоїть “облуплений собор”.

Спрямований у небо силует собору видно здалеку.

Герої роману, по­вертаючись до рідних країв, першими помічають цей витвір козацького зодчества: “Зуміли ж так поставити!” Якусь невидиму магічну силу-відчу­вають у соборі і Баглай-студент, і Вірунька, і козацький професор Яворни-цький. Ось над цим реально існуючим символом безсмертя народу нависла загроза знищення.

Ставлення до собору є виміром людських чеснот і духовності. Як же ставляться персонажі роману до собору?

Начальство зробило із собору пустку. Трудові зачіплянці дуже швид­ко змирилися з тим, що собор одягли у “потьомкінські” риштування. Але вони не уявляють своєї Зачіплянки без нього, він щось таке для них, що їм потрібне, хоча висловити вони цього не можуть. Це відверто сказала Вірунька, коли Микола Баглай повідомив її, що собор збираються зруйнувати:

– Вперше чую. Мені до нього, правда, байдуже, але дивно, щоб отак, людей не спитавшись... Та це вигадки, мабуть... Носишся ти. Миколо, із своїм собором, як із писаною торбою.

Студент Микола Баглай – найвірніший захисник собору. Микола відчуває перед ним “дивний смуток”. Собор навіває на нього щось “вели­ке”, він реально чує музику його куполів. Микола не хоче вірити, що “свя­тості зникають із життя і на їх місце все більше вдирається цинізм”, хоча бачить, як убога антихудожні сть шалено наступає проти всього людяного, прекрасного у житті, проти україн-ського. Він уперто шукає спадщину віків, щоб пізнати корені невмирущої сили народу. Микола зачарований мистець­кою красою собору, він для юнака – символ душі, духовної краси.

– Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!.. – каже закоха­ним Миколі і Єльці старий учитель Хома Романович.

Володька Лобода виявив через ставлення до собору всю ницість свого єства: зачіплянський висуванець, що “сидить” на районній культурі, зауважив на засіданні, що на місці собору “доречно ув'язувалось би будівництво зразкового критого ринку для трудящих”.

Олесь Гончар не ставив метою занурюватися в глибини релігійної мо­ралі. Зрозуміло, що у 60-х рр. висвітлення цієї проблеми було б неможли­вим. Для нього образ храму-собору – це символ духовного генія запорозь­кого лицарства і нетлінна пам'ятка козацького зодчества. Наші предки увічнили себе в неповторній красі цієї споруди, яка зачаровувала колись, чарує і тепер кожного, хто заглибить-ся в мудрий задум цієї “гордої поеми степового козацького зодчества”.

Вдумливий читач “Собору” мимоволі поставить перед собою запи­тання, яке так хвилювало Миколу Баглая; “А в чому ж твоя душа увічнить себе, де вони, поеми твої?”

36.Твори Василя Стефаника – шедеври світової новелістики.

Василь Стефаник увійшов в українську літературу як неперевершений майстер новели. Стефаникові шедеври стали яскравим свідченням засвоєн­ня нашим письменством найновіших досягнень європейських літератур. За спостереженням І. Франка, нове покоління, яке з гідністю представляв В. Стефа-ник, намагалося “модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу”. Новелістика Стефаника дала змо­гу Франкові узагальнити новаторство молодих прозаїків, які ніби засідали “в душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою”, висвітлювали їхнє ото­чення. Передача найтонших, найсклад-ніших порухів душі людини, майсте­рність компонування художньої фрази, нерво-ва експресія мовлення – усе це дає підстави називати Стефаника експресіоністом у мистецтві слова.

Найяскравішим зразком соціально-психологічної новели стефаниківського типу є “Новина”. Тема твору – вбивство батьком своєї дитини – була взята Стефаником із самого життя. Головну увагу в ньому зосереджено на психоло-гічному вмотивуванні дій Гриця Летючого. Письменник пору­шив тут усталені прийоми композиції: новела починається нібито з розв'язки: “У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у річці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася”. Причина цього страхітливого злочину – голодне бідування сім'ї після смерті Грицихи. Примара солоду оселилася в хаті.

В експозиції письменник використовує вражаючі деталі, що ніколи не зітруться з пам'яті читача: “Бог знає, як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі? Лише четверо чорних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили б так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла б за вітром, як пір'я!” Впадає в око майстерність у поєднанні погляду автора і точки зору батька на страждання дітей. Гриць жахнувся від їхнього вигляду, все його єство пронизала страшна думка: .“Мерці”. Найголовнішим у творі є показ моральних страждань Гриця, котрий не зміг визволитися від нав'язливої ідеї про мертвих дітей і скотився до злочину. Великою силою емоційності позначений фінал твору. Одного вечора батько виходить з ді­тьми надвір. “Довгий огневий пас” пік у серце й голову, камінь давив на груди. він “скреготав зубами, аж гомін лугом розходився”. Кинувши дитину в річку, Гриць відпустив старшу Гандзуню, порадив стати в людей за нянь­ку ще й бучок дав у руки, щоб могла захиститися від собак. А сам пішов до міста, щоб заявити про злочин, вчинений з любові до страждаючих дітей.

Художнє дослідження душі головного героя маємо у новелі “Камін­ний хрест”. Йдеться у ній про прощання Івана Дідуха з сусідами у зв'язку з виїздом до Америки. Від часу повернення з війська люди пам'ятають Івана у виснажливій праці. Щороку впрягався поряд з конем і вивозив гній на свою нивку на кам'янис-тому горбі. Обкладав горб дерном, щоб дощі не змивали грунт, обробляв поле. Праця зігнула його в дугу, й стали в селі про­зивати Івана Переломаним.

Сповіді героя при своє життя вражаючі. Монологи, що є важливим засобом його індивідуалізації, обертаються насамперед навколо образу гор­ба, на якому Іван Дідух встановив на пам'ять селу камінний хрест з вибити­ми іменами своїм і дружини. Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який усе своє життя гірко працював і однаково змушений покида­ти свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.

Жахи світової війни, яка впродовж кількох років несла смерть галича­нам, хвилювали В. Стефаника. У новелі “Марія” він вивів образ селянки, трьох синів якої забрала кривава хуртовина. Думи Марії зосереджені навко­ло синів, що були її невимовним щастям. Пригадує Їхнє дитинство, часи юності. Хата,ширшала від молодечого гомону. Сподівалися юнаки, що розваляться імперії і прийде визволення. Ки­даються у вир визвольної боротьби, створюють національні з'єднання, над якими замайоріли рідні прапори, загримів “спів про Україну”. Ті хвилини національного пробудження навіки увійшли у пам'ять матері. Стефаник пе­редає патріотичне піднесення галицької молоді, не вдаючись до докладних описів, але характерні деталі дають відчути урочистість моменту.

Тема національно-визвольних змагань художньо розкривається також у новелі “Сини”. Двох синів благословив батько на боротьбу “за У країну”. Через спогади Максима зринають ті дні, коли Андрій, прощаючись з ним, сказав, що йде визволяти рідну землю. Надзвичайно хвилюючими є слова батька, який, усвідом-люючи небезпечність свого кроку, піднявся до розу­міння ідеї державотворення: “Сину, – кажу, –та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю в цу нашу землю, аби веріг з цего коріння її не віторгав у свій бік”. Громадянський подвиг саможертовності батька має бути виписаний на скрижалях нашої іс­торії.

Про талант геніального новеліста І. Франко писав: “Василь Стефаник, може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка. Стефа­ник – абсолютний пан форми... Його оповідання пливе, бачиться, спокій­но, з елемен- тарною силою, але власне, сею елементарною силою воно захо­плює й нашу душу”.

37.Образ України у творчості Василя Симоненка.

“Я – українець. Оце і вся моя автобіографія”, – сказав В. Симоненко. У його поетичній спадщині чимало віршів адресовано Україні. Діалог з Україною, з українським народом, поставленим у підне­вільні і злиденні умови життя, звернення до славного минулого українців –то міцна основа майже всієї його громадянської лірики. Поетична при­страсть Симоненка спрямована насамперед на пекучі проблеми сучаснос­ті.

Поезія “Задивляюсь у твої зіниці [сідниці]...” (“Україні”) написана у формі монологу ліричного героя, зверненого до матері – України. Синівська роз­мова з Батьківщиною щира і задушевна. У ній відчуваються Шевченкові традиції: “Україно! Ти моя молитва”. У вирі буденної суєти, між триво­гами і битвами “за твоє життя, твої права”, ліричний герой наче на хви­лину зупинився, щоб звести подих, щоб подивитися в материнські очі, побачити все, що приховане в них тільки для сина. Вируюче життя земної кулі постійно перериває тихий діалог сина-патріота і матері. Тому в поезії стільки звертань: “Україно!”, “мамо, горда і вродливая, “нене”. Цілком протилежні інтонації у звертанні до тих, хто заважає тій розмові: “Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю”, “Одійдіте, недруги лу­каві! Друзі, зачекайте на путі!”.

Ліричний герой поезії “Задивляюсь у твої зіниці...” схиляє голову перед матір'ю. Україна XX ст. постає перед ним зовсім іншою, ніж вона поставала перед Шевченковим зором.

Симоненко віддає Україні щирий синівський пошанівок і високо під­носить її престиж. Риторичні оклики, звертання підкреслюють схвильова­ність ліричного героя.

Вірш “Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок...” – це справжній поетичний шедевр, місткий думками і почутгями. Цей вірш – розгорнута метафора. Він звучить як патріотичне волевиявлення українського хліборо­ба, готового на будь-які випробування, У цьому творі, написаному за два місяці до смерті, поет спробував у художній формі розкрити свій пройдений творчий шлях. І це йому вдалося зробити на високому мистецькому рівні.

Вияв високої любові до України звучить і у поезії “Земле рідна! Мо­зок мій світліє...”. Та найпопулярнішим серед читачів став Симоненків вірщ “Лебеді материнствам. Мати і Батьківщина завжди з людиною. Що б її не спіткало у житті, якщо довелося б навіть впасти на чужому полі, то “при­йдуть з України верби і тополі...”. Твір пронизує ідея: “Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.”

Д. Павличко писав про поета: “Він мало жив, немов літак, що ховає­ться за обрієм швидше, ніж доб'ється до нашого слуху шум його двигунів. Василь Симонснко зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могу­тній гук його серця, зарядженого тривогою двадцятого віку і любов'ю до української землі”.

38.Ольга Кобилянська – тонкий знавець людської душі. Розкрити на матеріалі вивченого твору.

Ольга Кобилянська – це письменниця глибоких душевних пережи­вань, напруженої думки, ліричних настроїв. Вона виступила як прозаїк-новатор. За спостереженням Д. Павличка, читач і сьогодні приходить до її творів “по естетичну насолоду і по знання жіночого характеру, адже ж вона створила цілу енциклопедію жіночої душі”. Глибину страждань ми­слячої дівчини Олени письменниця передала у повісті “Людина”. У пові­сті “Царівна” вперше в українській прозі інтимна тема розкривалася “не на інтригах та любовних пригодах, а на психічній аналізі буденного жит­тя” (І. Франко). Заглиблення у психіку героїв спостерігаємо у таких тво­рах письменниці, як “Природа”, “Некультурна”, “Меланхолійний вальс”. Численні оповідання, етюди, новели Ольги Кобилянської – це, за її ви­словом, “краплі” її крові. Письменниця “плакала поезіями в прозі”.

Глибоке зображення психології людини-трудівника, життя якого невідривне від його годувальниці-землі, маємо у повісті “Земля” (1902). Через власне серце пропускає Ольга Кобилянська болі, терпіння, споді­вання хлібороба. Жах трагедії вражає насамперед тому, що сталася вона в родині добрих, працьовитих, поряд-них господарів. Івоніка Федорчук – батько Михайла і Сави – чесний і працьо-витий господар, що невсипу­щими трудами з дружиною Марійкою зібрав чотири гектари землі, яку хоче передати синам. “Як я колись замкну очі, то хочу аби моя земля пе­рейшла в робучі руки. Я її не вкрав і не придбав оманою. Я й моя Марійка – ми обоє доробилися її, оцими нашими руками дороблялися її... Вона підпливла нашою кров'ю і нашим потом”. Земля для Івоніки – жива іс­тота, він подумки розмовляє з нею. Старший син Івоніки Михайло – йо­го гордість і надія. “По всіх селах навкруги немає йому пари – такий до­брий”, – говорить про нього літня селянка Докія. Так само прив'язана до землі його дружина Марійка. Відмовляючи молодшого сина від його по­ведінки, мати говорить, скільки праці вкладено в землю: “Лиш Бог один знає, як я не раз із голоду скавуліла! Але зложеного крейцарка ми не до­тикалися. Аби я раз булочку собі купила, то й то ні!” Письменниця майс­терно відтворює діалектику людської душі: коли батьки дізналися про смерть Михайла, горе змінило їх, бажання помсти і ненависть до вбивці охопило їх. Але ж Сава–тепер їх єдиний син. Івоніка блискавично хапає